Щоб наблизити щасливе майбутнє, гарячі південноамериканські хлопці влаштовують у Лімі протести, причому як мінімум зі спробою захоплення президентського палацу. За участь в акціях тут ніхто не платить, а сотні тисяч збираються обурюватися щиро і досить часто, пише Євген Вдовенко, співзасновник Академії самостійних мандрівників, у №38 журналу Корреспондент від 27 вересня 2013 року.
Коли мене
запитують, чи знаю я Ліму, завжди відповідаю: бував неодноразово, але сказати,
що знаю досконально, не можу. Це дивовижний і водночас типовий
південноамериканський мегаполіс. Тут живе мало не третина всього населення
країни – схоже, що проблема перевантаженості столиць небагатих країн
загальносвітова. І, як у всьому світі, люди в Лімі хочуть жити краще. А щоб омріяне
майбутнє стало ближчим, влаштовують демонстрації та мітинги.
Щоправда, демонстрації в Перу зовсім не такі, як останні кілька років в Україні. По-перше, численні, по-друге, щирі
Щоправда,
демонстрації в Перу зовсім не такі, як останні кілька років в Україні.
По-перше, численні, по-друге, щирі. Бачачи величезну кількість людей, які
приходять на мітинги, розумієш, що про плату за участь у них тут і мови бути не
може. По-третє, все це неймовірно колоритно. Вже якщо і страйкувати, то з
музикою, вважають місцеві жителі і для кипіння пристрастей роблять спроби
прорватися на центральну площу до президентського палацу. Там, на
Плаза-де-Армас, демонстрантів уже чекають поліцейські з водометами. До слова,
будь-яка центральна площа в Перу, від Ліми до малесенького містечка, завжди
називається Плаза-де-Армас – площа Зброї.
Свідками розгону
демонстрантів стали мої товариші по подорожі.
Однак перуанці хоч
і темпераментні люди, але після розгону акції ні злості, ні образи ні на кого
не тримають. Все було просто: мітинг – похід до президентського палацу –
водомети – багатогодинний і багатокілометровий марш вулицями Ліми, а потім
столиця повернулася до робочого ритму. Прибрали загородження, поліція поїхала
додому, і центр міста з чарівною колоніальною архітектурою знову став доступним
для транспорту і, звичайно, пішоходів.
У Лімі я б рекомендував користуватися метрополітано – гібридом автобуса і метро. Це автобус, який їде по дорозі по своїй виділеній смузі, на яку інший транспорт заїхати не може
До речі, про
транспорт. У Лімі я б рекомендував користуватися метрополітано – гібридом
автобуса і метро. Це автобус, який їде по дорозі по своїй виділеній смузі, на
яку інший транспорт заїхати не може. І коли Ліма стоїть у заторах, це "метро"
обганяє всіх. І старі колимаги, і таксі, і шикарні машини – а такого добра, як
дорогі автомобілі, у Лімі надзвичайно багато. Що ж стосується таксі, то ціни не
нього тут цілком демократичні, до того ж торг доречний, а лічильники відсутні.
Та й самих таксі море.
На таксі ми
приїхали і до океану, і той вид, що відкрився нам з берега, був фантастичним.
Причому в цьому місці в океані можна купатися. В околицях Ліми це дозволено
лише на спеціально відведених пляжах, і виходити з води треба обережно, координуючи
свої рухи з океанською хвилею. Коли я кілька років тому був у Лімі вперше, то
приїхав саме на той відрізок узбережжя, який не призначався для купання. Розмір
хвиль відразу відбив будь-яку надію поплавати, а велика галька під ногами –
бажання зняти кросівки. До того ж слідом за мною йшли двоє пильних поліцейських,
які цікавилися , чи не збираюся я закінчити життя "плаванням": водні процедури
тут є синонімом суїциду. Зате цього разу і пляж , і океан були цілком позитивно
налаштовані.
Теплий океанський бриз робить місцевий клімат м'яким і комфортним
Теплий океанський
бриз робить місцевий клімат м'яким і комфортним. Взагалі вся Ліма розташована
на височенному березі, і ніякі цунамі їй не страшні. Згідно з однією з версій,
колись іспанцям порадили побудувати тут місто місцеві індіанці. За іншою
версією, іспанський конкістадор Франсіско Пісарро, завойовник Перу і Панами,
вирішив зробити це в гирлі річки Римак, щоб у разі повстання індіанців мати
можливість швидко сісти на корабель і поплисти геть.
Тим часом після
океанського купання у нас прокинувся апетит, і ми зловили таксі, щоб їхати в ресторан.
Таксист запросив 10 соль на чотирьох, по $ 1 на людину. Торгуватися не мало
сенсу: куди вже дешевше? Ми прямували в ресторан у дорогому районі Мірафлорес –
його мені порекомендував ще в літаку австралієць, з яким я розговорився. Цей
мій співрозмовник – етнічний перуанець, який живе і працює в Австралії вже
багато років. Схоже, є багато держав, де однією з реальних національних ідей є
виїзд громадян з країни.
У ресторані, назва
якого перекладається як Синя точка, нам дали папірець з номером 634, де 63 –
наш порядковий номер, а 4 – кількість осіб в нашій компанії. Саме в цей час за
звільнений столик сідала група людей під номером 58, і нам довелося чекати,
поки ще п'ять компаній закінчать трапезу. Дочекалися – і не пошкодували, хоча
не минулося без проколу. Ми не звернули уваги, що порції тут величезні, і найбільш
голодні відвідувачі замовляють по одній порції на двох. Ми ж, з цікавості і через
почуття голоду, замовили по дві на кожного. Незабаром наш стіл став нагадувати
барикаду з великих тарілок.
Кінець трапези був важким. Залишати крабів і чудово приготовлену рибу совість не
дозволяла
Кінець трапези був важким.
Залишати крабів і чудово приготовлену рибу совість не дозволяла. Тут підійшов
офіціант і уточнив, чи не бажаємо ми ще чогось. Його слова нам здалися злим
жартом. Виявилося, що ні, просто ресторан працює до 16:00. І все, асталавіста,
до зустрічі. Ми розплатилися і пішли. Для інформації: кожному з нас дві
гігантські смачні страви плюс пиво коштували в еквіваленті 200 грн.
Ми поверталися в
готель – назавтра нас чекав Куско, столиця великої імперії інків.
***
Цей матеріал опубліковано в № 38 журналу Корреспондент від 27 вересня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.