На початку жовтня ми добрими напуттями проводжали нашого колегу Віталія у нове життя. Після багатьох років роботи на ВВС він насмілився на докорінну зміну траєкторії - ризикнув влитися в "плавильний казан" ненаситної Америки, пише Андрій Кондратьєв зі Служби моніторингу ВВС.
Його намір емігрувати здавався несподіваним. В Україні був копітко, шар за шаром, по цеглинці вибудуваний побут: заміський будинок зі щедрим садом, автомобіль, цікава робота. Але 39-річного Віталія спокусила незвіданість - тиснява надшвидкісного Нью-Йорка з малозрозумілими перспективами, але безкрайніми можливостями.
Вузькі горизонти
Він від’їжджав, не знаючи, що обіцяє переїзд, проте з вірою і надією таких же, як він, мільйонів відчайдухів, яких Америка прихистила, всиновила-удочерила.
"Хочу пожити як нормальна людина. Пригнічує застій, я не бачу майбутнього у країни", - говорив він з гіркотою.
Віталій каже про еміграцію як "друге народження" і "захопливий шанс".
"Не думаю, що там зіткнуся з перешкодами, яких би тут не подолав. Важко сказати, в якій сфері буду працювати, але впевнений в кар'єрному зростанні", - сподівається він, поки що туманно уявляючи, за що візьметься на новій батьківщині.
Можливо, за професійну фотографію - своє давнє захоплення, в якому досягнув неабияких висот. Або спробує себе на іншому терені і в несподіваному амплуа, як мій університетський товариш Валерій, який в Америці живе вже десятий рік.
Авантюрист, рокер, журналіст
Він емігрував спонтанно, ніби жартома, навмання - в 22 роки. І теж до Нью-Йорка, який називає "турбулентним", "Києвом, помноженим на чотири".
І ця юнацька авантюра виявилася врожайною. За освітою викладач англійської, Валерій став ведучим новин і кореспондентом на міжнародному російськомовному каналі, зняв безліч репортажів, а ще, як пристрасний шанувальник року, - документальний фільм про фестиваль музичних однодумців. І робить він свою журналістську роботу вміло й з належною ремеслу проникливістю. Працює захоплено та часом самовіддано - як, наприклад, після терактів у Бостоні, коли не спав 34 години поспіль, готуючи прямі включення з місця подій.
Валерій вчиться на криміналіста і мріє працювати в правоохоронних органах
Паралельно з телевізійною кар'єрою Валерій не перший рік вчиться на криміналіста, невідступно вірячи, що обов'язково отримає посаду в солідній урядової організації - можливо, ФБР або легендарній, не раз оспіваній нью-йоркській поліції.
Саме за можливість проявити себе, зробити прорив за межі обставин він полюбив Америку.
"Найбільше мені тут до вподоби мерітократія - в максимально наближеному до ідеалу значенні цього слова", - розмірковує він.
Дійсно, Сполучені Штати - країна некастова, і зважитися на успіх там може кожен. Але Валерій - улюбленець долі, і не всім пощастило, як йому. Багато людей, каже він, "консервуються" в емігрантських районах-анклавах, де колишня радянська професура працює водіями таксі або доглядає за немічними.
Кочівниця
На старті свого ось уже семирічного емігрантського марафону Тетяна, яку знаю зі студентських років, теж була не у виграшному становищі. У Києві вона залишила престижну посаду, на якій одного разу навіть зустрічалася для переговорів з президентом Леонідом Кучмою, і відправилася за покликом серця до Баку, де її майбутній чоловік, турок Якуп, працював промисловим водолазом.
У мусульманському Азербайджані їй було не зовсім затишно психологічно.
"Складно звикати до місцевого ставлення до жінок, посвисту на вулицях - часом не хотілося ходити пішки, скрізь їздила на таксі", - пригадує вона.
Довелося пристосовуватися не лише до своєрідних східних традицій, а й опановувати нові професії. Вже через три місяці після переїзду Тетяна стала заступником головного редактора в англомовному журналі для строкатої іноземної діаспори вуглеводневого Баку, а через кілька років - спеціалістом зі зв'язків з громадськістю в британській нафтовій компанії.
Тетяна обрала для своїх життєвих мандрів східний напрямок
Але незабаром, втомившись від столичного ритму і щільного робочого розкладу, вони переїхали до кіпрського портового містечка Киренії. Там Тетяна почала вести блог про нехитрі радощі нового життя - прогулянки морським узбережжям, відвідування старозавітного монастиря, запечену рибу на вечерю. Заспокоївшись та віддихавшись, інтернаціональна сім'я переїхала в турецький Кемер, де вони вперше зустрілися. Тепер Якуп вчить відпочивальників пірнати з аквалангом у середземноморську блакить, а Тетяна викладає мову та редагує журнал для туристів - уже як головний редактор.
"Я обожнюю Туреччину і турків. Мені тут комфортно, - говорить вона, але відразу ж зізнається, що "готова до нових пригод". - Моя мрія - пожити в Південно-Східній Азії. Так що це ще не остання зупинка".
У серці Європи
Ольга сиділа за сусідньою партою - тендітна школярка, потерті джинси, стрижка гаврош. А цього року вона, дружина бельгійця і вже мати двох синів, оселилася неподалік Брюсселя.
Переїзд виявився поки що не подоланим до кінця випробуванням, хоча Ольга і раніше бувала в Бельгії незліченну кількість разів. Там потрібно звикнути не лише до лялькової архітектурі міст і відмінної від української геометрії вулиць, а й притертися до місцевого темпераменту.
"Найскладніше якраз люди. Мені важко їх "читати", осягнути, хто що собою являє, - нарікає вона. - І гумор інший - боюся, що на його розуміння підуть роки".
Незважаючи на передбачувані негаразди еміграції, є і незаперечні здобутки - від охайних вулиць, якісної освіти та відмінної медицини до перспективи очікувано забезпеченої старості.
І все ж Ольга тужить за Україною - незримо, молекулярно, енергетично.
"Сумую за балачками з друзями. За атмосферою великих свят. За київськими вулицями. За запахом повітря навіть", - зізнається вона.
На краю світу
Яке повітря в Австралії? З ароматом солі і сонця, присмаком аборигенної екзотики? Про це знають ще одні мої знайомі - Ганна та Андрій, які вже понад шість років мешкають в місті Брісбені.
Бажання неодмінно покинути Україну визрівало давно - тоді вони й почали вивчати-шліфувати англійську, обмірковувати можливі маршрути. Чиста екологія була однією з вимог до майбутньої батьківщини - Андрій не хотів, щоб їхній з Ганною син виростав у країні, яка, як він вважав, є ядерним звалищем Європи. Життя на краю Землі пара починала з нижньої сходинки - на першій роботі їхні колишні заслуги не бралися до уваги.
Стабільності в Австралії в рази більше, ніж в Україні, розповідають Ганна і Андрій
"Мені було важко приблизно два роки, коли мало хто рахувався з моїми поглядами. Тут новачку, пересічному співробітнику не прийнято мати власну думку, - каже Ганна, яка в Україні керувала відділом з 17 осіб у великій компанії. - Складно було виконувати часом зовсім безглузді вказівки беззаперечно".
Їхнє австралійське сходження триває досі, але найбільш виснажливий проміжок подолано - придбано будинок, нехай і в кредит, є два авто, хоч і скромні, син ходить в недорогу, але приватну школу. Їхнє життя впорядковане, з чітким контуром, відчутним орієнтиром.
"Найбільше нам тут до вподоби передбачуваність результату. Якщо виконувати певні дії, то обов'язково досягнеш бажаного. Це, звичайно, не виключає чинник везіння, але стабільності в цій країні в рази більше, ніж в Україні", - констатує Ганна, додаючи, що в Австралії вони "навчилися жити на перспективу".
Сентиментальний анахронізм
Щодня заходячи в Фейсбук і бачачи зелені вогники в списку друзів, я усвідомлюю, що їхня віртуальна близькість - уявна. Адже з багатьма з них я зараз не співпадаю не тільки у часі - у когось сьогодні вже завтра чи все ще вчора - а й за багатьма життєвим параметрами. Вони - українські іноземці, як у пронизливій пісні відомого рок-гурту: "Там, за кордоном, я буду як вдома, слова всі знайомі, ca va..."
Ця шістка - лише крихти, відгомін обридлої, але безжальної статистики. Адже за роки незалежності з країни, за різними оцінками, безповоротно виїхали 800 тисяч українців - розумних, енергійних, підприємливих, перспективних.
Золотий фонд країни спустошується, стоншується культурний прошарок. Найціннішу частину національного багатства - молодих талановитих вчених, творчу інтелігенцію відпускають з України. Причому не висилають, як колись, а просто спостерігають за їхнім відтоком байдуже, не помічаючи “втрати бійця”. А вони використовують свій шанс, втікаючи не від голоду чи безробіття, як емігранти з Африки чи Азії, а від безбарвного, тьмяного одноманіття, закостенілості і, як писав Василь Симоненко, “муштрованого убого розуму”, що тут панує і гальмує розвиток.
Можна стверджувати, що нас давно накрила чергова хвиля еміграції. А гряде дев’ятий вал! Підростає покоління, яке, можливо, сприйматиме проникливі рядки того ж поета про те, що “вибрати не можна тільки Батьківщину”, як сентиментальний анахронізм.
Джерело: ВВС Україна