Коли російські кораблі поверталися з війни в Грузії, весь Севастополь вийшов на бульвар, щоб привітати переможців. Якщо Росія хоче продемонструвати свою силу ще раз, саме тут відбудеться наступний конфлікт, пише Мая Нарбут в польській газеті Rzeczpospolita.
Через приціл бортової гармати капітан другого рангу Євгєн Дубовик спостерігав за західними кораблями. Особливо його турбував американський авіаносець, – навіть якби у нього вдалося влучити усіма торпедами, з борту авіаносця піднялися б винищувачі й потопили катер, яким він командував. Він пам’ятає ці емоції та впевненість, що загине, але виконає свій патріотичний обов’язок.
Капітан другого рангу Дубовик вийшов у відставку. Хоча він уже не плаває вночі з розвідувальним завданням, його емоції залишаються тими ж.
– Ніхто нас не переконає, що те НАТО – мила, пухнаста киця. Це ворог номер один. Нічого не змінилося, – каже капітан.
Коли до Севастополя нещодавно завітав американський корабель, 53-річний Дубовик стояв на березі з транспарантом "Yankee go home" ("Американці, забирайтеся додому").
З перспективи Севастополя, російської бази Чорноморського флоту, Холодна війна триває і ніщо не свідчить про те, що вона б мала закінчитися. Таких, як Дубовик, багато. Упродовж років Крим був місцем, де в нагороду за добру службу поселяли офіцерів усіх радянських флотів і армій – тільки генералів тут було понад 200, а полковників не злічити.
– Люди у нас свідомі. Пропаганді не вдасться її надурити. У нас завжди жила еліта, і відповідно виховала своїх дітей. Україні непросто нами керувати, – каже Геннадій Басов, депутат міської ради Севастополя від Русского Блока
Стратегічна мета здається очевидною – Україна не може опинитися в НАТО. – Якщо Галичина так поспішає до НАТО, то хай відокремиться від України, – можна почути в Севастополі.
Тактичних цілей більше, і всі вони, схоже, зводяться до того, щоб показати владі в Києві, що вона не керує в Севастополі.
Севастополь має особливий статус. Він не підпорядковується владі кримської автономії, а безпосередньо Києву. Але службовці, яких призначають із Києва, часто виявляються безпорадними.
– Ми викинули меморіальну дошку в море. Влада хотіла вмурувати її, щоб увічнити факт, що упродовж одного дня під час І Світової Війни на російських кораблях майорів український державний морський прапор – каже з гордістю один із учасників нещодавніх подій.
Але найбільшим успіхом росіян у Севастополі, про який розповідають як про добре сплановану й виграну битву, є тріумфальне привітання російського Чорноморського флоту, коли той повертався з операції в Грузії.
– Коли Ющенко попередив, що Україна може не впустити до Севастополя кораблі, які були в Грузії, журналісти питали мене, що буде. Я відповів: "Хлопці, буде прекрасно. Ми привітаємо наших героїв як належить – розповідає капітан другого рангу Дубовик. – І було прекрасно. Ми найняли катер і виплили назустріч. Був оркестр, феєрверк, тисячі людей, які кричали й вітали.
Омріяна страта
Станіслав Гальчинський, редактор Севастополькой правды – м’яка людина. Він розповідає про свої погляди без затятості, виглядає охайно і має гарні манери.
Його засмучує, що севастопольська молодь поводиться як дикуни, як він це називає, – гуляє вечорами, попиваючи пиво з бляшанок. Трапляється навіть, що хтось кине банку або упакування під ноги – колись таке було важко уявити, а якби навіть трапилося, то кожне дитя звернуло б увагу – "дядечку, так не можна".
– Знаєте, якби я мусів убити курку для бульйону, це було б для мене великою проблемою, – несподівано зізнається літній чоловік.
І також несподівано, червоніючи від вируючих емоцій, твердо каже. – Але якби переді мною був Горбачов на електричному стільці, то я без вагання і з великим задоволенням натиснув би кнопку.
Все зло почалося від перебудови. Коли він їздить колишнім СССР, неодмінно зустрічає людей, які, розмовляючи про банальні, щоденні теми, раптом кидають крізь зціплені зуби: "Коли почалася перебудова". Вони не говорять про розпад Радянського Союзу – їм язик не повернеться це сказати, – але вперто повертають до моменту, коли почалася історія кінця імперії. Постає враження, наче досі вони не можуть втямити, чому величезна територія розкреслена кордонами і що не можна, як колись, просто сісти в потяг, щоб відвідати родичів, які мешкають на віддалі кількох тисяч кілометрів.
У Севастополі люди не займаються популярними в інших місцях підрахунками – скільки кілограмів ковбаси можна було в щасливі часи придбати за платню у 100 карбованців. Вони не живуть у бідності, – найчастіше їм ведеться не гірше, ніж колись. Але розпад СРСР означає для них кінець певної цивілізації та виникнення нової, дивної й ворожої. Жест Хрущова, який подарував Україні Крим, свого часу міг здаватися неважливим, але після розвалу СРСР виявився вагомим за наслідками.
– Чи могли б росіяни в Криму ідентифікувати себе з Україною? Мабуть так, якби наша держава не вчинила певних помилок. Адже на референдумі в 1991 р. вони сказали "так" суверенній Україні, – казав мені молодий український інтелектуал у Сімферополі.
Але в Севастополі я засумнівалася у влучності цього діагнозу. – Люди сказали "так", бо їх питали про те, чи вони за суверенну Україну в тісному союзі з Білоруссю і Росією, – пояснює Станіслав Гальчинський. І додає, міцно стискаючи кулаки: – Україна повинна бути близько до Росії, так, як ці долоні.
Російська гордість
Власними грудьми ми затулимо товариша від куль. Ми кинемося на кулемет, ми вирвемо чеку останньої гранати, щоб загинути разом із ворогом. Такі ми, росіяни, – декламує піднесено капітан другого рангу Дубовик. І додає засмучено: – Але, на жаль, у мирний час не завжди нам усе вдається.
На цю ліричну декларацію я спровокувала капітана, згадавши про справу Курська – російського підводного човна, екіпаж якого задихнувся у 2000 році за полярним колом на глибині 100 метрів, у той час, коли командування Північного флоту брехало, що має з ним контакт. Справа Курська мусила приголомшити і моряків у Севастополі – з цього міста були родом кілька членів екіпажу. Проте, годі сподіватися, що, особливо в розмові з іноземкою, вони багато говоритимуть про помилки Москви.
– Український патріотизм полягає у тому, що ми голосно критикуємо своїх політиків, вірячи, що завдяки цьому покращиться держава. Російський патріотизм інший: не можна критикувати начальство, завжди знаючи, що триває якась неоголошена війна з рештою світу і не можна послаблювати державу, – каже Олександр Татарчук, редактор мережевого кримського порталу Майдан.
Важко не звернути увагу, що росіяни у Криму більш патріотичні, ніж у Росії. – Вони не мусіли посилати дітей на дві чеченські війни. Вони не мали справи із бандитизмом, який шаленів у 90-х роках у російських містах. Вони не знали травм, які пережило суспільство в Росії, – пояснює Татарчук.
Севастополь, розташований на березі Чорного моря, – це місто, засноване у XVIII столітті як база російського Чорноморського флоту, не нагадує занедбаних російських чи українських міст. Певним чином це ідеальне місто – збудоване кращими архітекторами XVIII століття, щоб виконати примху освіченої правительки, його було старанно відновлено після руйнування в роки ІІ Світової війни у сталінському монументальному стилі. Все біле, чисте і чудове: уздовж моря тягнуться вимощені рівною бруківкою бульвари, струменіють підсвітлені увечері фонтани. Перехожі безпечно ходять вночі. Якби переселити мешканців Севастополя до Росії, вони пережили б цивілізаційний шок.
Боротьба за пам’ятник
Монументальними сходами, які ведуть до найвищої точки Севастополя, піднімається екскурсія англійських пенсіонерів. Сидячи на лавці, активіст організації Севастополь проти НАТО проводжає їх поглядом. – Я люблю дивитися на тих із Заходу. Бігають у коротких штанцях, усім цікавляться. Просто як діти, – посміхається він із розумінням.
Англійці оглядають пам’ятник Леніна, який височить над містом. Без сумніву, він відповідає найбільш буйним очікуванням туристів, які з тремтінням емоції заглиблюються на територію колишньої імперії зла. Ленін гігантський. Гранітний колос вражає своєю величезністю, десь низько в ямі біля постаменту чотири постаті – робітника, селянина, солдата й моряка – здаються нічого не вартим пилом.
Але величезний Ленін – це вже мертвий символ. Біля нього немає квітів – ні від офіційних делегацій, ні тих, які біля близьких серцю пам’ятників покладають у всьому СНД весільні пари. Він не будить також пошани – постамент поцяцькований зізнаннями в коханні, які тут пише севастопольська молодь.
– Чи вірю я, що комунізм був найкращим із устроїв? Ну що ж, на певні справи сьогодні дивляться інакше, – уникає відповіді відставний офіцер Чорноморського флоту.
Навіть головний редактор Севастопольской правды, у якій під заголовком написано "соціалізм, єдиний союз", стримано висловлюється про комунізм: – Іноді не слід прагнути втілення в життя ідеалів. Чоловік не конче мусить одружитися лише зі своїм ідеалом жінки.
Ідеї Леніна вже мертві, занедбаний пам’ятник, але одне певне – якби хтось хотів пам’ятник демонтувати, виникли б заворушення. Тому в Криму пам’ятники стоять, хоча в Західній Україні їх уже давно познімали.
Але Севастополь має сьогодні монумент, який будить значно більші емоції. Коли рада міста вирішила, що вшанує 225 річницю заснування міста, яка припала на цей рік, встановивши пам’ятник Катерині ІІ, спалахнув скандал. Гостро протестував проти цього міський голова, якого призначив Ющенко. Врешті пам’ятник, профінансований приватним севастопольським капіталом, постав у центрі міста. Мармурова імператриця дивиться на перехожих, тримаючи в руках декрет про заснування Севастополя.
– Ну, як вам подобається Катька? – кидає з нехіттю жінка, без сумніву українка, яку я питаю на вулиці дорогу і додає іронічно: – Дуже багато пам’ятників у цьому місті, можна сказати: місто-кладовище.
– Якщо росіяни хочуть, щоб на постаменті стояла повія, то хай собі стоїть, – каже капітан у відставці Мирослав Мамчак. Іронією він маскує гіркоту поразки, адже він був активним учасником заходів проти того, щоб в Севастополі не стояв пам’ятник цариці Катерині.
Командор Мамчак, керівник української військової радіотелевізійної станції Бриз, є в Севастополі постаттю дуже відомою, хоча не завжди улюбленою. Коли Росія та Україна після бурхливих переговорах ділили між собою пострадянський Чорноморський флот, Мамчак належав до тих нечисленних офіцерів, які склали присягу на вірність Україні. Його нещодавні колеги відвернулися від нього. Ситуації не покращив той факт, що Мамчак очолив організацію, яка гуртує українців Севастополя.
– Пікети з транспарантами "Мамчак – зрадник" були постійними, – розповідає капітан. Між офіцерами, які багато років тому підняли на кораблях андріївський прапор часів Петра І, і тими, хто підняли на щоглі синьо-жовтий прапор України, й далі виразно іскрить.
Офіційно обидві сторони запевняють, що відносини добрі – російські та українські кораблі часто стоять поруч бортами у тій самій затоці в Севастополі. Але ні росіяни, ні українці не пропустять нагоди для психологічного протистояння. – На чотири українські кораблі припадає вісімнадцять адміралів, – насміхаються офіцери значно численнішого російського Чорноморського флоту, а коли було організовано екскурсію західних кореспондентів із Москви, щоб показати їм російський Чорноморський флот, їхній речник з усмішкою пояснював: ті чисті кораблі – наше, ті брудні – українські.
– Ми покажемо росіянам на двері, щойно в 2017 р. закінчиться узгоджений термін тимчасового розташування в Севастополі Чорноморського флоту. Вони піднімуть галас, але що нас це обходить, росіяни муситимуть звідси забрати свої кораблі і повернутися додому, – войовничо пророкує капітан Мамчак.
Геноцид в аптеці
Питання здається банальним. Якої Ви національності? Але відповідь, яку можна почути в Криму, не банальна.
– Я – радянська людина, – часто кажуть мої співбесідники, особливо ті, яким за 50 років. Це мало б звучати гордо, адже вони ідентифікують себе з великою імперією. Проте імперії уже 17 років не існує, що становить певну проблему.
Несподівано складною справою виявляється також у Криму проблема російської національності. Правило, що росіянином є хтось, у кого принаймні один із батьків був росіянином, тут не зобов’язує.
– Бути росіянином – це проблема вибору. Насамперед вибору російської мови, а за цим йдуть подальші наслідки, – пояснює депутат Басов. Кажучи про проблеми росіян у Криму, він завзято вживає слово "геноцид". – Українська влада провадить стосовно нас політику геноциду. Чи це не дискримінація, що літні люди не можуть прочитати, як вживати ліки, адже на упакуванні ліків є винятково написи українською мовою? Українською ведуть також справи у суді. А на телебаченні програми російською мовою можуть займати лише п’ять відсотків ефірного часу.
Безпорадна старенька, яка не знає, як приймати ліки, – це образ, який завжди згадують російські активісти. Але окрім перелічених ними випадків, важко знайти у Криму приклади мовного утиску. Російська мова всюдисуща – російською розмовляють люди на вулиці, цією мовою видають газети, російською подають розклад на вокзалах і меню в ресторанах.
Навіть в офіційних ситуаціях перевага української буває сумнівною. – Так, я написав, що Коран й інші книжки, затримані вами, не мають історичної цінності. Те, що я написав, означає власне "не мають", – каже по телефону історик Олекса Гайворонський. Сидячи в його кабінеті в музеї в Бахчисараї, я мимоволі прислухаюся до розмови.
Митники з управління в Сімферополі телефонують , бо не розуміють експертного висновку українською мовою. Вони просять також перекласти її російською для потреб суду, бо суд вже без сумніву її взагалі не зрозуміє.
Майбутнє Криму здається непевним – після конфлікту в Грузії все свідчить про те , що він буде місцем, де трапиться наступне зіткнення на геополітичній шахівниці.
Легко і просто говорять у Криму про громадянську війну. Всі почувають себе пригніченими й дискримінованими: росіяни, українці й татари.
– Буде, як у Косові, – повторюють у дружніх розмовах. Та й, зрештою, чи може бути інакше, коли міністр внутрішніх справ України каже, що існує змова, метою якої є викликати заворушення в Севастополі?
– 300 людей можуть навіки залишитися в історії. Якщо, звісно, це 300 спартанців. А як заявив міністр Юрій Луценко, 300 рішучих українців мають викликати сутички з російським Чорноморським флотом, – каже Олександр Татарчук із порталу Майдан.
Сталася небачена річ. Міністр стверджував, що змову задумали в оточенні президента Ющенка. Президент на цей нечуваний закид не відповів. Кажуть, що метою змови мало б стати ввденення надзвичайного стану й позбавлення Криму автономії.
– Наші політики бавляться Кримом як діти сірниками. Їм здається, що вони контролюють ситуацію, але так не є. Вони навіть не знають, що діється, бо немає справді добрих аналітиків, – каже Татарчук.
– Я прошу написати, що Крим немає внутрішнього потенціалу, щоб тут трапилося друге Косово. Екстремістів тут небагато, поки що керівництво автономії воліє займатися корупційним бізнесом на торгівлі землею, аніж бавитися у сепаратизм і велику політику, – запевняє Володимир Полохало, найбільш знаний кримський журналіст. І додає: – Але такий конфлікт може виникнути, якщо хтось у Кремлі буде в цьому зацікавлений.
Знаки апокаліпсису
Ми на межі війни. Вороги намагаються принизити Росію, але поставити її на коліна не вдасться. Наша історія незвичайна. Тому кажуть "свята Русь". Пам’ятайте про це й пишайтеся, – каже чернець з Успенського монастиря. В очах жінок, які його слухають, блищать сльози.
Успенський монастир викуваний у скелі. Навколо тягнеться долина Бахчисараю – історичної столиці кримськотатарських ханів, видно невеликі вежі мінаретів. Цей монастир – це опора православ’я, куди постійно прямують паломники. Молодий чернець, який веде групу до ікони Божої Матері, суворо нагадує, як слід приступити до святого лику – перехреститися, торкаючись живота, лише потім почати бити поклони, бо інакше переламається знак хреста.
Паломники невпевнено повторюють його жести, інструкція їм вочевидь необхідна. З релігією, мабуть, вони зіштовхнулися у зрілому віці, але не мають шансів виконати надмірні очікування ченця, який повторює, що справжній православний – це не той, хто йде до церкви, а той, хто може померти за віру.
Чернець розповідає про чудеса, якими рясніє новітня історія монастиря – завдяки божій допомозі відновлено монастир, знайдено репродукцію чудотворної ікони та написано копію, таку вдалу, що коли її повісили монастирі, Божа Мати з’явилася на небі, на радість народові. З’явився також ангел-охоронець монастиря. Бог береже монастир, береже й Росію, яку безперервно атакує цілий світ.
Несміливо питаю ченця, чи не вважає він, що перед лицем загрози ісламу, про яку він говорив, показуючи мінарети, православним ближче, ніж будь-коли, до католиків. Але чернець відхилив оливкову гілку. – У порівнянні із Заходом іслам чистий і прекрасний, Захід є найбільшим злом. Саме звідти йде до нас горілка і наркотики. Ви робите все, щоб знищити Росію.
Оригінал статті: Martwy Lenin, żywa Katarzyna