Найбільша кількість майбутніх православних батюшок народжується в селі Залісці Тернопільської області - 230 священнослужителів родом звідси сьогодні служать Богу по всьому світу, - пише Катерина Іванова в № 33 журналу Корреспондент від 26 серпня 2011 року.
Щороку на Ільїн день, 2 серпня, невелике тернопільське
село Залісці перетворюється в український Ватикан: кількість святих отців на
квадратний кілометр б'є всі рекорди.
За останні півстоліття з цієї західноукраїнської глибинки
вийшли понад 200 священиків, які служать в храмах Української православної
церкви (Московського патріархату), а також у Російській православній церкві, і
за традицією, що склалася роками, у свято пророка Іллі батюшки, які народилися
в Залісцях, з'їжджаються на свою малу батьківщину.
"У будь-яку хату зайдемо, не помилимося [там буде
священик], - проводить для Корреспондента екскурсію селом Галина Шляхтюк,
директор місцевого будинку культури. У неї самої в сім'ї є служителі церкви -
брат чоловіка і його син.
У Залісцях живуть сім'ї, в яких склалися цілі династії церковнослужителів -
сини, брати, зяті
У Залісцях живуть сім'ї, в яких склалися цілі династії
церковнослужителів - сини, брати, зяті. Наприклад, в
сім'ї Гечка семеро священиків, в сім'ї Гутович - шестеро.
"Спочатку пішов [висвятив] один [син], потім інший.
А якщо син пішов у священики, а в родині є ще й донька, то, відповідно, він
знайшов їй свого друга, і дочка стала дружиною священика", - пояснює
феномен Марія Копач, голова місцевої сільради.
У Залісцях вважають, що свою пастирську спеціалізацію
село отримало через близькість до однієї з найбільших святинь православ'я - Свято-Успенської
Почаївської лаври, розташованої в 10 км, а також завдяки вірі місцевих мешканців.
Православні храми тут не закривалися ні при одній владі.
У Залісцях вважають, що свою пастирську спеціалізацію село отримало через
близькість до однієї з найбільших святинь православ'я -Свято-Успенської
Почаївської лаври
"У нас же [в Залісцях] і Австро-Угорщина була, і
Польща, і Радянський Союз, і фашистська окупація. А віра залишалася", -
розповідає Матвій Стаднюк, настоятель Богоявленського кафедрального собору
Москви, який раніше служив секретарем у Патріарха Алексія II.
Сьогодні Стаднюк - один з найбільш високопоставлених залісчан,
а його земляки і колеги свого часу побували на відповідальних посадах у
закордонних єпархіях РПЦ - в США, Європі і навіть Африці.
Отці сімейні
"Це мої Вітя і Юра, - показує фотографії синів в
сімейному альбомі 65-річна Галина Бойко, місцева вчителька. І тут же поправляється:
- Отець Віталій і отець Георгій".
Обидва сини Бойко, незважаючи на те, що сама вона виросла
в нерелігійній сім'ї, стали священиками. У старшого парафія
в селі Лемешівка Київської області, у молодшого - в станиці Іванівка
Краснодарського краю (РФ).
Сама Бойко родом з Черкаської області, а із Залісців її
чоловік Іван. Коли переїхала в будинок чоловіка, згадує
вона, вражена місцевими звичаями. Свекор щодня о сьомій
ранку починав молитися, як священик у церкві, - голосно і співуче.
"Я говорю [чоловікові]: "Ваню, що ж це таке? Дитина ж спить", - згадує Бойко розмову з чоловіком. - А він
відповідає: "Я виріс так, і наші діти виростуть так".
Дід зробив їм з тюлі "ряси", а з консервних банок - "кадила", насипав туди
вугілля, щоб дим йшов
І дійсно, їхні сини замість війн і хованок з дитинства
грали в священиків. Дід зробив їм з тюлі
"ряси", а з консервних банок - "кадила", насипав туди
вугілля, щоб дим йшов, згадує Бойко. Хлопчаки бігали по
двору і, ще толком не вміючи вимовляти слова, співали: "Господи,
помилуй!".
Коли старшому виповнилося сім, а молодшому п'ять, стали
відвідувати разом з дідом служби в Почаєві. "Ходили
завжди пішки через ліс, 8 км, - розповідає Бойко. - Тихенько, знаєте ж, які
часи були".
Проходив все дитинство босоніж в знаменитий монастир ще
один залісчанин - владика Сергій, архієпископ Тернопільський і Кременецький. "У лаврі мені все здавалося таким величним, таким небесним, а на
ченців я навіть боявся подивитися, вони були для мене як ангели, як
небожителі", - згадує владика.
Отець Степан Грівас був простим водієм в колгоспі, а потім одружився на дівчині
з сім'ї священиків, відучився в Тобольській духовній семінарії і сам став
священиком
Тоді хлопчик і не підозрював, що через 20 років сам стане
таким "ангелом", в 1985-му прийнявши чернечий постриг. "Ніяк не міг подумати, що буду в Почаєві [ченцем]. Ніяк!" - вигукує священик.
Шлях отця Сергія в слуги Христові не був прямим і легким.
Спочатку хлопець мріяв про професію лікаря. У 1970 році закінчив Новоселецьке медучилище в Чернівецькій області і
став працювати фельдшером, а паралельно служив іподияконом у кафедральному
соборі Чернівців. Потім пройшов армію, але від покликання
не відхрестився і кар'єру священика продовжив у Смоленську. "Все влаштувала Божа Матір", - резюмує владика Сергій.
Схоже, в Залісцях чоловіки професію не обирають - вона
сама знаходить їх. "Отець Степан Грівас був простим водієм
в колгоспі, а потім одружився на дівчині з сім'ї священиків, відучився в
Тобольській духовній семінарії і сам став священиком", - наводить типовий
приклад Копач.
25-річний Олександр Сопіга ось уже кілька років є ієреєм
Хрестовоздвиженського храму в селі Поводнево Тверської області. До цього він служив в армії, в президентському полку, потім, як і
багато мешканців західноукраїнської глибинки, підробляв у Росії та Польщі на
будівництвах.
Старший син Бойко теж спочатку не бачив себе біля вівтаря.
Закінчив із золотою медаллю школу, потім технікум
радіоелектроніки у Львові і Тернопільський політехнічний інститут. Встиг навіть якийсь час попрацювати за фахом на комбайнобудівному
заводі, але потім все ж повернувся на шлях предків - пішов вчитися до
семінарії.
А Анатолій Бабак, син сусідки Бойко, після невдалих спроб
вступити в ПТУ влаштувався різноробочим в Троїце-Сергієву лавру в Росії і там
через якийсь час висвятився. Пізніше стопами юнака пішов
його молодший брат.
Звати по батюшці
Залісці славляться в окрузі особливою релігійністю. Шляхтюк, сама родом із сусіднього села Кобилля, що в 40 км,
розповідає, що там люди живуть інакше. "Ну, ходили
ми до церкви на Великдень, а вже сповідалася я вперше в 20 років, коли заміж
вийшла і в Залісці приїхала, - розповідає директор будинку культури. - А ось
моя невістка тут дитину до причастя носить буквально з народження, щонеділі".
Стаднюк пояснює місцеві особливості потужним впливом
Почаївської лаври. "Благодать у цій обителі
така", - говорить колишній залісчанин.
Та й місце розташування села ніби сприяє зреченню від
усього мирського: навколо суцільне бездоріжжя - автобус із райцентру сюди
ходить тричі на день, а в сильні снігопади тільки саньми і можна вибратися. Мобільний зв'язок працює з перебоями, і для тінейджерів одна з
головних розваг - сходити на вечірню.
Та й місце розташування села ніби сприяє зреченню від усього мирського: навколо
суцільне бездоріжжя - автобус із райцентру сюди ходить тричі на день, а в сильні
снігопади тільки саньми і можна вибратися
До того ж мирської роботи для молоді тут мало, тому юнаки
обирають пастирський шлях, а дівчата - навчання в регентському училищі, де
можна зустріти чоловіка-священика. "У батюшки пішов
- і точно знаєш, що буде хліб, яка б там парафія не була", - говорить
Шляхтюк.
На своєму шляху деякі уродженці цих місць роблять завидну
кар'єру. 85-річний настоятель московського
Богоявленського собору Стаднюк прислужувати в церкві почав підлітком, а в 17
вступив на пастирські курси в Почаївську лавру. Один з
найбільш шанованих священиків російської столиці, будучи зовсім юним батюшкою,
долав по 60 км пішки або в кращому випадку на конях, добираючись до місць
служби у віддалені села: батюшок у другій половині 1940-х не вистачало.
"Я був молодим, і відстані мене не лякали", -
згадує тепер Стаднюк.
Доля закидала Стаднюка ще далі - в єгипетській
Олександрії він служив настоятелем Олександро-Невського храму, в Нью-Йорку -
секретарем патріаршого екзарха Північної та Південної Америки архієпископа
Іонафана.
І в Архангельську, і в Мурманську, і в Москві, Воронежі,Вітебську - де тільки
немає наших
Однак основна маса залісчан-священиків осіли в Росії. "І в Архангельську, і в Мурманську, і в Москві, Воронежі,
Вітебську - де тільки немає наших", - з гордістю зауважує вищезгаданий
Грівас, протоієрей з Тули.
Служитель вівтаря з Тверської області Сопіга розповідає,
що в трьох сусідніх селах теж служать священики з Залісців, і зазначає, що
російська глибинка мало чим відрізняється від української. Ось
тільки спілкуватися з парафіянами йому непросто. "Я
російську мову погано знаю", - зізнається отець.
Тим часом на його батьківщині росте нове покоління
духовних пастирів. У сільській Свято-Покровській церкві - 12
паламарів шкільного віку. У 2010 році в духовну семінарію вступили
відразу 13 осіб. У відповідь на питання, чи багато це,
настоятель місцевого храму отець Андрій посміхається: "Дуже багато. З
однієї області, буває, стільки не набереться".
***
Цей матеріал опубліковано в № 33 журналу Корреспондент
від 26 серпня 2011 року. Передрук публікацій журналу
Кореспондент в повному обсязі заборонено. З правилами
використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті
Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.