Україна претендує на статус світового майданчика для прихильників нетрадиційних видів спорту, проводячи одна за одною міжнародні першості з кліфф-дайвінгу, драгонботу та іншої спортивної екзотики, пише Інна Прядко у №36 журналу Корреспондент від 16 вересня 2011 року.
Платформа на рівні 28 м над водою, штиль і запаморочливий
краєвид навколо – так виглядає рай за версією кліфф-дайверів, безстрашних
майстрів з надскладним стрибків у воду з величезної висоти.
"У Мексиці ми стрибали в озеро, утворене після
падіння метеорита, у США – з будівлі музею, у Франції – із замку", -
згадує етапи світової першості Red Bull Cliff Diving українець Олександр
Куценко. Цього року він вперше потрапив на такі змагання як один з 12 найкращих
дайверів світу.
4 вересня всі вони зібралися в Ялті заради завершального
стрибка – знамените Ластівчине гніздо організатори змагань визнали гідним
місцем для проведення фіналу. Небувалу подію місцева публіка оцінила гідно: ще
з вечора яхти почали займати місця навколо скелі, з якої стрибали спортсмени, а
в день змагань за дайверами стежило близько 15 тис. осіб.
"Мені завжди подобається, коли багато публіки, а в
Ялті нас, українців, підтримували сильніше, ніж інших. Та й організовано все
було на найкращому рівні", – не скупиться на похвали домашньому етапу змагань
Куценко. Він зайняв в Ялті четверте місце, а В'ячеслав Полещук, інший
співвітчизник, який складав йому конкуренцію, – сьоме.
Тижнем раніше не менш яскраве змагання у водній стихії
прийняв Київ, де пройшов клубний чемпіонат Європи з драгонботу – веслування на
дивовижних човнах-драконах, прообраз яких взято з китайських ритуалів
двотисячолітньої давності, з екіпажем 20 осіб.
З традиціями Піднебесної українці, як виявилося, управляються
гідно: на змаганнях, які зібрали в столиці 1.400 спортсменів з шести країн,
медалі завоювали шість клубів з Києва, Дніпропетровська, Луцька, Кременчука та
Одеської області. Причому задоволені результатом залишилися не всі.
"Ми мали виграти у чеської команди, трохи не
вистачило!" - нарікає Олена Сердюк, співробітниця фармацевтичної компанії,
яка завоювала срібло у складі жіночої команди київського клубу DBC Kiev.
У країні, де вести здоровий спосіб життя стає модним,
спорт розширює свої горизонти і неолімпійські види спорту, які часто вимагають певних
капіталовкладень, привертають увагу співвітчизників. І тому змагання світового
рівня в тих видах спорту, які досі вважалися лише незвичайним хобі або
екстремальною примхою, Україна приймає все частіше, даруючи публіці неабияке
видовище, а самим спортсменам – шанс показати свої можливості.
До цього часу багато спортсменів-екстремалів розвивали кожен себе, а зараз нарешті зрозуміли, що варто об'єднуватися,організовувати федерації, домагатися проведення змагань
"До цього часу багато спортсменів-екстремалів
розвивали кожен себе, а зараз нарешті зрозуміли, що варто об'єднуватися,
організовувати федерації, домагатися проведення змагань", - зазначає
Олександр Чернобровкін, який очолює Українську федерацію паркуру (спортивного
мистецтва пересування і подолання перешкод), якій цього літа вперше вдалося
провести в Криму чемпіонат Європи із залученням в журі найкращих світових
профі.
Все вище і вище
Дмитро Массалов вже п'ять років не розлучається з
вейкбордом – водним "скейтом", на якому спортсмен здійснює стрибки за
рахунок тяги катера-буксирувальника або спеціальної канатної дороги. 11 вересня
дошка принесла киянину новий тріумф: Массалов, який доповнив свою програму
трюками світового рівня, вп'яте зумів підтвердити статус найкращого
вейкбордиста України на змаганнях Wake Ukrainian Open - 2011.
Турнір, що зібрав понад 70 учасників з України, Росії,
Білорусі та Єгипту, став найбільшим за всю історію українських змагань з
вейкбордингу.
"Руки тремтіли: змагання є змагання", - розповідає Массалов
Корреспонденту про турнір, який за два дні встигли подивитися близько 12 тис.
глядачів.
Втім, згадує спортсмен, ще п'ять років тому, коли він
вперше перейшов з водних лиж на вейкборд, про таку конкуренцію можна було лише
мріяти, а багато трюків доводилося продумувати самому.
"У нас не було ні тренерів, нікого – ми першопрохідці", -
усміхається Массалов. Зараз він керує дитячою школою, а його вихованці вже
досягли перших перемог на регіональному рівні.
Ми збираємо молодь не навколо пляшки і сигарети, а навколо того, який трюк зробити завтра
"Ми збираємо молодь не навколо пляшки і сигарети, а
навколо того, який трюк зробити завтра", - каже голова Федерації
вейкбордингу України Юрій Зозуля. У 2004 році він відкрив перший в Україні
вейк-клуб, два роки тому домігся визнання вейкбордингу видом спорту і
проведення двох етапів Кубка світу в Києві. Сьогодні в Україні працює десять
канатних доріг, на яких тренуються спортсмени.
Лише з одного човна починався і драгонбот, згадує Валерій
Моргун, професійний весляр, призер чемпіонатів світу і Європи, який шість років тому взявся розвивати в Києві
екзотичне веслування на човнах-драконах.
На чемпіонаті Європи, який прийшов у столиці, юніорські
команди заснованого ним клубу DBC Kiev, де Моргун працює головним тренером,
завоювали шість золотих медалей в шести можливих запливах. І якщо підлітки,
яких клуб тренує безкоштовно, горять насамперед спортивним азартом, то дорослих
"драконячі" запливи ваблять не тільки можливими перемогами,
переконався Моргун.
"Ми позиціонуємо себе не як спорт олімпійських досягнень,
а як масовий спорт", - каже наставник DBC Kiev, який очолює також Київську
обласну федерацію драгонботу.
Крім веслярів, серед 150 членів його клубу немало
"непрофільних" спортсменів і навіть офісних мешканців. Банківський
співробітник Елеонора Бацаєва розповідає, що, незважаючи на спроби батька
всерйоз долучити її до греблі, витрачати час і сили на професійний спорт вона
не стала, надавши перевагу освіті, вивченню мов і подорожам. "А ось драгонбот
дав мені чудову можливість займатися спортом на відкритому повітрі і знайти багато
хороших друзів і масу знайомих по всій Україні", - каже Бацаєва.
Втім, запливи, що здаються забавною грою, які сьогодні
організовують клуби у багатьох містах України, не так вже прості: вага
250-кілограмового човна разом з двома десятками веслярів, рульовим і
барабанщиком сягає двох тонн.
Допомагає підвищений інтерес публіки до таких змагань,
кажуть спортсмени. "Завжди відчуваємо увагу глядачів, і це
підбадьорює", - зазначає Бацаєва.
На масову аудиторію розрахований і фріран – схожий з
паркуром вид вуличної акробатики, де спортсмен-трейсер повинен не тільки
подолати перешкоди, але й зробити це максимально видовищно.
На найскладніше сальто у своєму житті київський паркурист
Євген Бутрамєєв зважився на чемпіонаті Європи з фрірану, який у липні вперше
відбувся в Криму.
"Чотири трюки зі своєї програми я зважився б перевести з
[тренувального] залу на вулицю лише через кілька місяців, але підтримка публіки
і рівень змагань взяли своє", - розповідає Бутрамєєв, який на кримському
чемпіонаті зайняв друге місце. Ризикувати було перед ким: оцінювати вміння
українських трейсерів приїхали чемпіон світу з фрірану, керівник найбільшої
паркур-організації світу, а також найсильніші паркуристи планети.
Глядацьким ажіотажем підживлюється і кліфф-дайвінг, зізнається
В'ячеслав Полещук, найдосвідченіший і найтитулованіший з українських дайверів, який
ще у 1996 році виграв світову першість.
Звичайні стрибки у воду ніколи не зберуть такої кількості
людей, як висотні, зазначає він. "Наприклад, є стрибок з метрового
трампліну, технічно дуже складний, але про це знають лише самі спортсмени і
судді, глядачі ж не встигають розглянути твої сальто, - зазначає Полещук. -
Інша справа з 28 м, де і ризик є, і всім все видно".
За його словами, у кліфф-дайвінгу є й інша специфіка:
відсутність можливості відрепетирувати стрибок, оскільки з десятиметрових вишок
у басейнах можна відпрацювати лише початок номера, решту ж доводиться
"додумувати".
"Та й страх доводиться долати кожного разу, на такій
висоті кожен сантиметр відчувається", - доповнює колегу Куценко.
Українські зірки кліфф-дайвінгу пройшли один і той самий
шлях: завершивши кар'єру в стрибках зі звичайних трамплінів, вони виїхали за
кордон працювати у водних шоу на лайнерах і в аквапарках, де висота веж сягає
20 м і, відточивши майстерність там, сьогодні увійшли до еліти одного з
найбільш ризикованих видів спорту.
Тим приємніше для обох було виступити в кримському фіналі
світової першості. "В Ялті я не був років 20", - зізнається Полещук, який
зараз живе в Італії.
Від особистого захоплення до рівня світових змагань
поступово піднімається ще один рідкісний для України вид спорту – гольф. 11
вересня під Києвом близько 70 вітчизняних любителів цієї аристократичної гри
вперше змагалися у відбірковому турнірі Zagorye Golf Cup за п'ять путівок на
чемпіонат світу серед непрофесіоналів, який відбудеться в ПАР у жовтні. При
цьому гольфістам-любителям вперше довелося дотриматися всіх міжнародних канонів
гри.
"Минулого року нас прийняли в Європейську
гольф-асоціацію і ми підписали зобов'язання дотримуватися їхніх правил. Не всі
виявилися до цього готові", - зазначає Олег Корбан, президент
Всеукраїнської федерації гольфу.
"Драконізація" СНД
Підвищену концентрацію незвичайних змагань найвищого
рівня в Україні експерти пояснюють як збільшенням майстерності вітчизняних
спортсменів, так і бажанням міжнародних організаторів дати поштовх розвитку
незвичайних видів спорту на пострадянському просторі.
"Останні роки у світових першостях Red Bull Cliff
Diving завжди беруть участь два-три українських спортсмени, але в Україні
змагання не проводилися жодного разу", - коментує дайвер Куценко рішення
довірити Ялті яскраве видовище. За його словами, наступного року можна
сподіватися на проведення в країні одного з етапів змагань.
Коли на світових рівнях ми завойовуємо медалі, спортивне співтовариство починає прислухатися: а чому б не провести чемпіонат світу чи Європи в Україні
"Коли на світових рівнях ми завойовуємо медалі,
спортивне співтовариство починає прислухатися: а чому б не провести чемпіонат
світу чи Європи в цій країні?" - зазначає Моргун. Його
"драконячі" екіпажі неодноразово займали призові місця на світових
першостях.
За словами Моргуна, Україні змагання довірили ще й тому, щоб
залучити до цього виду спорту країни колишнього СРСР, де драгонбот поки що
тільки розвивається. Вже у 2012 році чемпіонат світу з веслування на
"драконах" прийме Дніпропетровськ.
Втім, підйом альтернативних видів спорту в Україні часом
ускладнює відсутність специфічної інфраструктури, сконцентрованої, як правило,
ближче до столиці. "В Україні десяток канатних доріг для вейкбордистів, у
Німеччині – 84, а оскільки катер це дорого, у нас на дошці, на відміну від них,
поки що не може кататися кожен школяр", - порівнює Зозуля.
Аналогічні цифри на захист потенційної доступності гольфу
наводить й Ігор Пархоменко, голова наглядової ради групи компаній CMA, що
виготовляє будівельні матеріали, а також найтитулованіший український гольфіст-любитель,
який за останні два роки виграв дві світові першості серед непрофесіоналів у
Німеччині і Таїланді.
"У Чехії майже 100 полів для гольфу, в Україні з
чотирьох гольф-клубів лише один, під Києвом, має повноцінне 18-луночне поле, - каже
Пархоменко, якому цього року довірили організувати національний відбір
гольф-збірної на чемпіонат світу в ПАР. - Звідси відсутність конкуренції та
кусючі ціни за гру, хоча ціна "стартового" екіпірування, ключок і
спеціального взуття для успішних людей цілком розумна – в межах $ 1 тис."
Значення масштабних й оригінальних спортивних заходів
важко переоцінити, переконаний Моргун. "Будь-які змагання подібного рівня –
це перш за все свято, паті, за великим рахунком, - переконаний він. - Адже люди
їдуть не тільки поганятися на човнах, а й поспілкуватися, подивитися інші
країни. І це важливий фактор, щоб розвиватися, змінювати нашу країну і нашу
культуру".
***
Цей матеріал опубліковано в № 36 журналу Корреспондент від 16 вересня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.