Корреспондент. Барвистий протест. Стріт-арт набирає ходи вулицями українських міст

Майстри стріт-арту з ім'ям і без швидко освоюють сірі стіни українських міст, попутно скидаючи соціальні шаблони та політичні авторитети, пише Інна Прядко у №43 журналу Корреспондент від 4 листопада 2011 року.

Молода пара, чиї фігури складені із символів найпопулярніших торгових брендів світу, а яблуком розбрату для них є отруйно-зелений логотип Apple, – такі собі Адам і Єва епохи споживання. Спецназівець, який замахнувся на беззахисну фігуру. Йосип Сталін у фуфайці двірника, який діловито змітає в купу символи миру, включаючи християнський хрест і мусульманський півмісяць.

Подібних провокаційних малюнків на будівлях Сімферополя налічується вже більше двох десятків, і жителі столиці Криму марно намагаються вистежити, хто ж залишає ці витвори.

Автора, що підписує свої творіння нехитрим нікнеймом Шарик, вже охрестили кримським Бенксі – так звуть знаменитого британського графітника, який прославився своїми авангардними малюнками, що руйнують традиційні суспільні норми, і чия особа не встановлена ​​поліцією досі.

Послідовники ексцентричного британця сьогодні з'явилися практично у всіх найбільших містах України. Їхні роботи це вже не традиційні графіті, часто зрозумілі лише самим авторам, а малюнки з чітким і часто глибоким змістом. Анонімні художники кидають виклик і традиційному мистецтву, і державним засадам, і загальноприйнятим нормам поведінки.

"Стріт-арт має колосальну іміджеву силу: люди сприймають незалежне, неконтрольоване, не узгоджене з владою висловлювання", – каже Йосип Бакштейн, директор російського Інституту проблем сучасного мистецтва. Як у Росії, так і в Україні він вважається одним з головних фахівців зі стріт-арту.

Аналітики пов'язують масові прояви стріт-арту із ситуацією, яка зріє в суспільстві: українці, що розчарувалися в своїх політичних кумирах, шукають нових лідерів і нових форм протесту

Аналітики пов'язують масові прояви такого протестного мистецтва із ситуацією, яка зріє в суспільстві: українці, що розчарувалися в своїх політичних кумирах, шукають нових лідерів і нових форм протесту. Стріт-арт – саме те, що треба.

Масштабно, помітно і водночас абсолютно незалежно – так характеризує вуличне мистецтво психолог Алевтина Шевченко. "Потужність соціальної складової художніх робіт визначається гострою соціальною ситуацією в Україні", – зазначає експерт.

Інкогніто з Донецька

У тому, що стріт-арт – дзеркало реальності, цього літа переконалися жителі Донецька. Вуличний художник, що ховається під псевдонімом Михалич, заповнив столицю Донбасу роботами, які розкривають колорит цього і багатьох інших подібних пострадянських регіонів: на стінах міста – гопники у спортивних костюмах, які лузають насіння, вульгарні дискотечні дівиці і напівкримінальні особистості, що сидять по-тюремному навпочіпки.

Одіозні персонажі масово-тусовочної субкультури з'явилися у вигляді великих графічних портретів, наклеєних на будівлях і зупинках. Провокаційну серію, названу автором З боку, місцеві жителі прийняли дуже негативно: вже через тиждень від більшої частини паперових фігур майже нічого не залишилося.

"Не подобається нашим людям на стінах нічого, крім реклами та оголошень, – нарікає Михалич на своїй сторінці в Facebook, але при цьому грізно попереджає, що на досягнутому не зупиниться. – Це тільки початок!".

До творчості його сімферопольського колеги Шарика навколишні поставилися поблажливіше. "Малюнки настільки цікаві й незвичайні, що більшість з них ніхто не наважується чимось закрити", – стверджує місцевий журналіст Олександр Калінчук. Він наголошує, що майстер стірт-арту викликає у городян швидше симпатію, ніж роздратування.

За словами Калінчука, негативною реакція була лише одного разу, та й то, найімовірніше, з боку влади: портрети Віктора Януковича і Миколи Азарова, що з'явилися прямо на сміттєвих ящиках навпроти Верховної Ради Криму, зникли на наступний день разом з ящиками.

Українські вуличні художники далеко не суцільні анархісти і революціонери, і суто декоративна місія їм не чужа: яскраві малюнки, яким би не був їхній зміст, у будь-якому випадку пожвавлюють сіру атмосферу пострадянських міст

Втім, українські вуличні художники далеко не суцільні анархісти і революціонери, і суто декоративна місія їм не чужа: яскраві малюнки, яким би не був їхній зміст, в будь-якому випадку пожвавлюють сіру атмосферу пострадянських міст, міркують вони.

"Змінюється спосіб життя, діти ростуть в іншому середовищі, бачать, що на стінах можна малювати, що щось робиться не заради грошей", – вважає художник Роман Мінін, який вже третій рік проводить у Харкові фестиваль StreetArtFest. На його тверде переконання, вуличні картинки впливають на суспільні підвалини, навіть якщо безпосередньо і не кричать про соціальні проблеми.

Одного разу Мінін, випускник Харківської академії дизайну і мистецтв, після кількох років нудного настінного розпису під замовлення примхливих клієнтів наважився зробити своїм головним полотном вільні міські стіни.

З того часу його пристрасть до монументально-декоративного мистецтва знайшла друге дихання в десятках робіт – від варіацій на тему масових ідолів, як в роботі Мадонна-Марадона, і до стилізованих під соцарт замальовок шахтарського побуту, а також спроб тематично оживити міський простір. Приміром, він забезпечив вулиці Пушкінську і Гоголівську відповідними персонажами з творів письменників.

"Наші панельні дев'яти-, п'яти-, триповерхові будинки ще простоять дуже довго, і на торцях цих радянських сурогатів потрібні проекти в стилі стріт-арт", – впевнений в користі нового мистецтва художник із Сум Костянтин Аленінський, який нещодавно організував у рідному місті маштабний арт -проект Резервація – у його рамках митці "освоїли" простір Сумської ТЕЦ.

Далі за всіх у пожвавленні сумовитих стін пішла київська група Interesni Kazki у складі Олексія Бордусова та Володимира Манжоса. Їхні впізнавані фантасмагоричні герої і яскраві історії-сни прикрасили в столиці не одну промзону, а також фасади хрущовок, опори мостів і великі торгові центри.

Порушуючи заборони

Хоча маститі столичні художники до стилю таємничих зірочок епатажу із Сімферополя та Донецька ставляться скептично – мовляв, не дає їм спокою слава Бенксі, – київський художник Анатолій Бєлов їхні права на соціальний протест не заперечує.

"Вулиця тим і крута, що висловитися може кожен і цензорів немає", – резюмує художник.

Чотири роки тому Бєлов, бажаючи вийти за рамки тісного галерейного формату, розклеїв по Києву свою першу серію вуличної графіки Ми не маргінали, у якій зобразив себе і своїх колег по цеху.

З того часу він регулярно розбурхує столицю стріт-арт-проектами на гострі теми. Так, його серія (По) чому мораль? 2009 року, де головними персонажами були люди зі споживчими кошиками замість голів, стала відповіддю на прийняття Верховною Радою Закону про захист суспільної моралі.

А героїв свого проекту Баланс (2010) Бєлов помістив на верхівки хитких безглуздих пірамід з накопичених матеріальних цінностей. "Вулиця своєю формою, структурою, контекстом, атмосферою змінює малюнок, вдихає в нього життя, і якщо раптом з'являється щось дійсно цікаве – відбувається вибух", – пояснює художник механізм дії стріт-арту.

Щоправда, Бордусов і Манжос, майстри, чия творчість визнана далеко за межами батьківщини, вважають, що можливостей влаштувати такий вибух у художників-співвітчизників, які не хочуть грати в Бенксі, а бажають творити відкрито, значно менше, ніж у їхніх закордонних колег.

У Києві майже неможливо займатися масштабним стріт-артом з багатьох причин – чиновницький бюрократизм під час отримання дозволів, відсутність зацікавлених
спонсорів

"У Києві майже неможливо займатися масштабним стріт-артом з багатьох причин – чиновницький бюрократизм під час отримання дозволів, відсутність зацікавлених спонсорів", – розповідає Бордусов, наводячи як приклад свою роботу над одним з проектів у США. Мовляв, влада Майамі повністю віддала на відкуп провідним стріт-арт-художникам світу цілий індустріальний район, який в подальшому планується зробити культурним центром міста.

Хоча українська влада робить перші несміливі кроки назустріч передовому культурному явищу – за останній рік фестивалі стріт-арту пройшли за підтримки мерів і губернаторів у Дніпропетровську, Сумах і Харкові, але, за визнанням самих художників, абсолютної свободи самовираження вони не отримали.

"Якщо тобі влада дає риштування, машину і фарбу, щоб ти малював, то вона, як правило, дуже чітко і добре знає, що саме ти повинен намалювати", – упевнений харківський художник Гамлет Зіньковський.

Готовність суспільства сприйняти стріт-арт як альтернативний погляд на світ, не вписуючи його в певні рамки, безпосередньо залежить від розвиненості громадянського суспільства, переконаний Бакштейн.

"І в Україні, і в Росії цей процес – становлення громадянського суспільства – поки що йде досить складно, але, мені здається, ви [Україна] тут можете дати нам приклад", – каже експерт. Він наголошує, що в західному світі вуличне мистецтво набагато більш органічно взаємодіє з громадськими інститутами.

Водночас чим жорсткіші рамки держави, тим наполегливіше вуличне мистецтво прагне їх зруйнувати, вважають експерти. "Український стріт-арт набагато скромніший [ніж європейський і американський], він більш налаштований у бік соціальної полеміки, а не індивідуальної, естетичної чи сексуальної", – зазначає український арт-критик Костянтин Дорошенко.

Й орієнтацію вітчизняних настінних малюнків фахівці пояснюють крайньою заполітизованістю українського суспільства. За словами Шевченко, протестний меседж, який під час помаранчевої революції у 2004 році був прямим, лобовим і чітко спрямованим, з потужного потоку розбився на безліч струмочків, один з яких – соціальний стріт-арт.

Стріт-арт розширює простір у головах людей, в сприйнятті ними власних міст і тих міст, в які вони потрапляють, а також внутрішній простір і простір смаку

"Вибрати, з якого струмка напитися, зараз нелегко, – образно розвиває вона свою думку. – Але спрага висловити незгоду набагато більша, ніж була сім років тому".

Однак і без соціального навантаження стріт-арт здатний вплинути на атмосферу в суспільстві, переконаний Бакштейн. "Головне, він розширює простір у головах людей, в сприйнятті ними власних міст і тих міст, в які вони потрапляють, а також внутрішній простір і простір смаку – і це дуже цікаво", – резюмує мистецтвознавець.

***

Цей матеріал опубліковано в № 43 журналу Корреспондент від 4 листопада 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.