Художник Михайло Бойчук разом з групою соратників на початку XX століття зробили Україну одним зі світових центрів образотворчого мистецтва. Однак від радянської держави вони отримали по 9 грамів свинцю, пише Оксана Мамченкова у №44 журналу Кореспондент від 11 листопада 2011 року.
Початок XX століття в Україні став часом світової війни,
світової революції і світового тріумфу місцевих художників – тернополянина
Михайла Бойчука та групи його послідовників – бойчукістів, або неовізантистів.
Узявши за основу українські національні мотиви, вони
реанімували забуту середньовічну техніку "вічної живопису" – настінну
візантійську фреску. Відповідно і творили бойчукісти не на полотнах, а на
стінах, чим несподівано стали в нагоді новому радянському ладу, який у
мистецтві підтримував усе масштабне і доступне за змістом, здатне впливати на
народні маси.
Узявши за основу українські національні мотиви, бойчукісти реанімували забуту середньовічну техніку "вічної живопису" – настінну візантійську фреску
Ідеї Бойчука і його
колег ріднили їх зі світовим авангардом. Протягом кількох років українські
монументалісти творили паралельно з мексиканськими муралістами (напрям у
латиноамериканському монументальному живописі, що зародився в Мексиці після
революції 1910-1917 років), не підозрюючи про існування один одного.
І лише в 1920-х роках один з ключових діячів бойчукізму,
Василь Седляр, дізнавшись про роботи мексиканців Дієго Ривери і Хосе Ороско,
зазначав, що "ці рухи в мистецтві проявилися у художників, які були розділені
війною і океаном, але об'єднані близькими соціально-економічними умовами, що
зробило їхні спільні проблеми актуальними".
Роботи Бойчука і його колег майже відразу зацікавили
європейців. Приміром, французька та польська преса буквально вибухнула
захопленими відгуками після того, як роботи українських монументалістів
з'явилися навесні 1910 року на паризькому Салоні незалежних – регулярній
виставці актуального мистецтва.
Мудро, з чудовим відчуттям дійсності вони продовжують напрямок старих іконописців,тільки їхні роботи сучасні
"Вони не такі наївні, щоб повертатися до примітиву.
Мудро, з чудовим відчуттям дійсності вони продовжують напрямок старих іконописців,
тільки їхні роботи сучасні", – зазначала тоді газета Paris Journal.
На жаль, слідом за європейською славою і кількома роками
активної роботи бойчукістів очікував трагічний фінал. Їхні погляди хоч і
перегукувалися з ідеями офіційного радянського мистецтва, соцреалізму, однак
втілювалися надто національно і норовливо.
Бойчукісти, чия творчість йшла корінням в сільський і
релігійний ґрунт, як не старалися, не могли приховати свого ставлення до
знищуваного Радами селянства. "Це була не та мова соціалізму, якої від них
очікували", – резюмує мистецтвознавець Ольга Лагутенко.
У 1937 році Бойчук разом з чотирма однодумцями був
розстріляний. Решта художників, що входили до його оточення, в більшості своїй
перестали творити назавжди.
Своя школа
Український неовізантизм не даремно називають бойчукізмом.
Його ініціатором і локомотивом був Михайло Бойчук, який народився в 1882 році в
селі Романівка, що на Тернопільщині. Тоді ця територія належала Австро-Угорщині.
Його успіх ґрунтувався на двох складових – таланті і
щасливому збігу обставин. Бойчуку пощастило з першим і досить довго щастило з
другим.
У 1898 році 16-річний юнак, бажаючи навчитися малювати,
вперше опинився в охопленому національно-культурним ренесансом Львові. Інтелектуальним
життям тут заправляло українознавче Наукове товариство імені Тараса Шевченка
(НТШ) на чолі з істориком Михайлом Грушевським. А за художнє відродження
взялося товариство Для розвою руської
штуки, очолюване художником Юліаном Панькевичем.
Протягом кількох місяців Бойчук навчався в майстерні
останнього. Майбутній візантиніст швидко зарекомендував себе в колі львівської
інтелігенції, і вже в 1899 році завдяки сприянню Панькевича на кілька місяців
вирушив учитися до Відня. У тому ж році НТШ, відзначивши прогрес молодого
обдарування, виділило йому стипендію на навчання в Краківській академії
мистецтв.
За Краковом пішли мюнхенські студії, пройшовши які,
Бойчук поїхав у Париж. Навчаючись у найкращих майстернях Європи, він вельми
своєрідно сприймав закордонну науку. З неймовірним завзяттям і скрупульозністю
вивчав найкращі зразки мистецтва минулих років, знайомився з новомодними
течіями. Але весь цей досвід Бойчук резюмував так: "Поїхав, але багато чого там
не навчився. От і добре".
Така категоричність виникає з того, що вже тоді молодий
художник знав, що шукав, і відкидав непотрібну мішуру.
Підтвердженням такої життєвої позиції стала паризька
частина європейського освітнього туру Бойчука. У цю богемне Мекку, яка
буквально кишіла художниками всіх мастей і напрямків, він прибув у 1907 році.
Однак тернополянину вдалося уникнути всіх спокус декадентської столиці Франції
і зосередиться на реалізації власних планів.
Оселившись в невеликій квартирі в будинку номер дев'ять
по вулиці Кампань-Прем'єр, де в різний час жили поети Артюр Рембо і Володимир
Маяковський, Бойчук зібрав навколо себе франко-українсько-польську групу художників
і підпорядкував їх єдиній ідеї.
Їхнє товариство нагадувало середньовічний цех, де спільно виготовлялося все, починаючи від фарб і пензликів і закінчуючи ескізами і картинами
Їхнє товариство нагадувало середньовічний цех, де спільно
виготовлялося все, починаючи від фарб і пензликів і закінчуючи ескізами і
картинами. Уже тоді Бойчук працював з фарбами, створеними за відновленими ним
середньовічними рецептами. Ще одним подібністю із Середньовіччям стало те, що
бойчукісти працювали колективно і в підсумку під їхніми роботами ніколи не
вказувався конкретний автор.
На Паризькому салоні 1910 року, який і дав старт їхній
світовій популярності, Бойчук разом з Миколою Касперовичем і Софією Сегно
представив 18 робіт під загальною назвою Renovation Byzantine. Маніфестація
відродженого візантійського мистецтва не загубилася серед понад 5 тис. інших
картин. Про групу писали газети, детальний аналіз проекту зробив відомий
поет-авангардист Гійом Аполлінер.
"Кожен художник прагнув привернути до себе увагу,
записати своє ім'я великими літерами в історію мистецтва. А тут такий анонімний
живопис, колективна творчість. Це здавалося дуже дивним і привертало увагу", –
зазначає Лагутенко.
Після Парижа Бойчук з найбільш вірними однодумцями
вирушив досліджувати мистецтво італійського Ренесансу. Відвідавши Венецію і
Равенну, він перед самою Першою світовою війною повернувся на батьківщину.
Рідна Ітака чекала свого Одіссея від мистецтва цілою
низкою нових проектів і можливостей. А оскільки концепція Бойчука передбачала
синтез національної за характером архітектури з іншими формами художньої
діяльності, він активно зайнявся не тільки живописом, а й реставрацією
середньовічних українських ікон, оформленням книг і гравюрою по дереву.
Інтенсивну діяльність перервала війна. Будучи
громадянином Австро-Угорщини, Бойчук був інтернований владою Російської імперії
в далеке російське місто Уральськ, а потім – в Арзамас.
Радянське мистецтво
Лише після революції 1917 року Бойчук повернувся в
Україну, де відразу влився в роботу, ставши професором створеної за його участю
Академії мистецтв у Києві. Він очолив майстерню фрески і мозаїки. Серед перших
учнів професора були Седляр, Оксана Павленко, Іван Падалка, Марія Трубецька,
які склали ядро нової групи неовізантіністів.
Викладацька манера Бойчука була досить своєрідною: його майстерню жартома називали сектою, тому що студенти разом з професором весь можливий час присвячували навчанню і роботі
Викладацька манера Бойчука була досить своєрідною: його
майстерню жартома називали сектою, тому що студенти разом з професором весь
можливий час присвячували навчанню і роботі. Учні казали, що Бойчук скупий на
слова, проте дуже чутливо ставиться до
аналізу і вивчення художньої спадщини.
Сам Бойчук усвідомлював новаторство і революційність
своїх ідей і тому неодноразово говорив своїм студентам: "Починаючи нову епоху в
мистецтві, в пошуках шляхів ми не повинні зупинятися на одному, ми повинні в
художній спадщині всіх віків і народів відшукати досконалі твори, прочитати їх,
проаналізувати їх – подібно до музиканта, який програє музичні твори минулих
часів".
Спільна творчість на зразок тієї, що практикувалася в
епоху Середньовіччя, імпонувала Бойчуку та його соратникам. "Не бійтеся
втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того придивляйтеся. Не
варто боятися запозичень в інших, варто дбати про те, щоб зробити краще.
Індивідуальність проявиться сама, коли майстер дозріє", – вчив наставник.
Бойчук закликав не копіювати у своїй творчості натуру, а
представляти синтезовані форми. Уникати непотрібних деталей, випадкових
ракурсів. Його цікавило не одномоментне, але вічне, не поверхневе, але
глибинне.
Простота, схематизація і велич – ключові слова для характеристики робіт українських монументалістів на чолі з Бойчуком
Коли він, наприклад, зображував жінку, вона була схожа не
на живу людину, а нагадувала, швидше, певний символ. Простота, схематизація і
велич – ключові слова для характеристики робіт українських монументалістів на
чолі з Бойчуком.
На догоду радянській владі бойчукісти з часом відійшли
від властивої їм релігійної тематики і звернулися до одвічних тем материнства,
мирної праці і відпочинку, людинолюбства. Саме в цих роботах сильно
відчувається спільність з монументалістами, що творили на іншому кінці земної
кулі – в Мексиці.
І ті й інші писали в оповідно-епічному ключі, їх
об'єднувало відчуття романтичної піднесеності, за якою крилися тривога і
неспокій. Недавнє революційне минуле мислилося обома групами художників не лише
як перемога, а і як величезна жертва, принесена народом.
Розплата
Досить довго бойчукістам удавалося мирно співіснувати з
соцреалістичним мистецтвом. Ще в 1923 році офіційні органи пропаганди писали
про Бойчука та його послідовників як про лояльну конструктивну течію.
Сам засновник неовізантизму навіть їздив вести курси в
Інституті пролетарського образотворчого мистецтва в Ленінграді. Навіть більше,
у 1927 році бойчукісти в повному складі увійшли до Асоціації революційного
мистецтва в Україні. Вони багато працювали, створивши фрески в київському
Кооперативному інституті, в санаторії під Одесою, у фойє Червонозаводського театру
в Харкові.
Бойчук і його соратники, навіть ставши частиною офіційного мистецтва, не забули про національний елемент у своїх творах, за що і поплатилися
Однак Бойчук і його соратники, навіть ставши частиною
офіційного мистецтва, не забули про національний елемент у своїх творах, за що і
поплатилися. Починаючи з 1929 року, на бойчукістів накотилася хвиля критики.
Газети звинувачували митців у тому, що вони віддаляють українське мистецтво від
мистецтва братніх радянських народів, спотворюють дійсність.
"У стилі Бойчука немає соціалістичного реалізму,
встановленого партією художникам, –отже він іде проти неї", – так Алла Гербурт,
дружина розстріляного в тому ж році українського поета Майка Йогансена, в листі
до своєї знайомої пояснювала причини розгорнутої антибойчуківської кампанії.
Бойчук, мовляв, навмисне прагне до монументального
мистецтва, щоб донести свої "шкідницькі" ідеї до максимально широкого кола
глядачів. "Декоративність протилежна психіці пролетаріату своєї
беззмістовністю, візантизм – пропаганда релігії, яка є опіумом для народу", –
вважала Гербурт.
Радянська влада вирішила поберегти "психіку пролетаріату"
і пішла найкардинальнішим шляхом – незручних художників вирішили заарештувати.
Формальним приводом для цього стало те, що Бойчук був у минулому офіцером
австрійської армії, а отже, на думку каральних органів, нібито був керівником
націонал-фашистської організації, членами якої були його соратники. До всього
ще в середині 1920-х років він часто їздив за кордон, що лише посилило підозри.
У підсумку влада не тільки заарештувала бойчукістів, а й
вчинила з ними цілком у дусі того часу. 13 липня 1937 року Бойчука, Падалку,
Седляра, Івана Липківського та Івана Орла-Орленка розстріляли. А відразу після
цього заштукатурили всі зроблені майстрами настінні розписи.
Лише 20 років потому художників реабілітували.
Знадобилося ще більше трьох десятків років, щоб після отримання Україною
незалежності в країні стали активно шукати вцілілі зразки робіт бойчукістів.
***
Цей матеріал опубліковано в № 44 журналу Корреспондент від 11 листопада 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.