Майже сто років тому французи ледь не зробили Одесу своєю заморською провінцією. Завадили повсталі селяни і більшовики, які позбавили європейських «гостей» не тільки ілюзій, а й влади над містом, пише Віктор Савченко у №48 журналу Корреспондент від 9 грудня 2011 року.
Найбільш французьке місто в Україні – так можна назвати
Одесу. І справа не тільки в її знаменитих градоначальниках і губернаторах,
французах де Рішельє і де Ланжероні. Понад 100 днів – грудня 1918 року по
квітень 1919-го – місто було "філією" офіційного Парижа: тут перебувало
французьке командування і залежний від нього місцевий маріонетковий уряд,
французькі військові сили, комерсанти і навіть афрофранцузи – вихідці з
африканських колоній Франції.
Однак втримати Одесу, яку інтервенти планували
використовувати то як плацдарм для наступу на більшовицьку Москву, то як центр
"свого" Південноросійського краю, їм не вдалося.
Завадили не тільки різні військові угруповання, що діяли
тоді на півдні України – починаючи від більшовиків і закінчуючи селянськими
загонами отамана Херсонщини Никифора Григор'єва. Проблема була в самих
інтервентах – вони не зуміли організувати гідного управління містом і
налагодити його оборону.
"[Франція послала до Одеси] людей державно
некомпетентних, і результати вийшли фатально катастрофічними", – писав Петро
Рутенберг, учасник тих подій, член створеної французами Ради оборони Одеси,
есер, а згодом один з ідеологів створення держави Ізраїль. Він вважав, що
французьке командування "підпадало під випадковий вплив випадкових людей".
У підсумку на початку квітня 1919 року буквально за кілька
діб усі французькі сили і керівники екстрено евакуювалися з некерованого міста.
Оптимістичний початок
Поява французьких військових у Одесі була обумовлена ще
за рік до їхньої висадки в місцевому порту. 23 грудня 1917 року Франція і
Великобританія, союзники Росії в Першій світовій війні, підписали в Парижі
договір Про зони дії в Росії. Охоплену революцією територію вони поділили
надвоє: Париж ніс відповідальність за землі на захід від лінії Керч – Ростов –
Курськ, а Лондон – на схід від неї. У кінці наступного року російські політики –
кадети, октябристи і есери – покликали французів на південь України, щоб
підтримати порядок і не допустити сюди більшовиків.
27 жовтня 1918 року прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо
наказав висадити війська в Україні, щоб "ізолювати і потім знищити російський
більшовизм".
На той момент уся Україна повстала проти гетьмана Павла
Скоропадського. Німеччина і Австро-Угорщина, союзники гетьмана, які до цього
часу зазнали поразки у війні, спішно виводили свої війська з України.
Представник Антанти повідомив гетьману, що союзники готові надати йому
військову допомогу для захисту від можливої агресії
"червоної" Москви і "придушення заворушень".
На рейді Одеського і Севастопольського портів з'явилися
французькі, грецькі, англійські та італійські судна. Ця демонстрація потужності
переможців повинна була остудити запал як кремлівських політиків, які
готувалися до наступу на Україну, так і загонів Директорії Української народної
республіки (УНР). Флот союзників був сигналом і для німців, щоб вони не
надумали вести тут свою геополітичну гру.
Операцію з боротьби з більшовиками і "бандами" французьке командування
сподівалося здійснити чужими руками – за допомогою грецьких, румунських, польських, сербських частин і місцевих антибільшовицьких сил
Операцію з боротьби з більшовиками і "бандами" французьке
командування сподівалося здійснити чужими руками – за допомогою грецьких,
румунських, польських, сербських частин і місцевих антибільшовицьких сил.
Французи, які зазнали величезних втрат у війні, не хотіли
втягуватися в довгий кровопролитний конфлікт. Недарма генерал Луї д'Еспере,
командувач експедиційними силами на півдні Росії, заявив Клемансо, у відповідь
на наказ про висадку в Україні: "Мої війська не годяться для наступу у великій
морозній країні. Найбільше, що я зможу зробити, – це зайняти Одесу і прилеглі
чорноморські порти".
Сам французький прем'єр думав про те саме. "План
союзників не має наступального характеру. Він лише покликаний не дати доступу
більшовикам до України <...>. Якщо будуть потрібні наступальні дії для
нищення більшовизму, вони будуть проведені згодом силами самих росіян", –
телеграфував він генералу Морісу Жанену, головкому союзних військ у Росії.
Місто взяте
10 грудня французька дивізія висадилася в одеському
порту. Городяни дивувалися, що значна частина їхніх "визволителів" складалася з
"колоніальних африканців". Російська письменниця і поетеса Теффі (справжнє ім'я
– Надія Лохвицька), яка перебувала тоді в місті, так описала інтервентів, які ввійшли
до Одеси: "Чорнопикі солдати, крутячи великими білками очей <...>, женуть
по бруківці навантажених ослів. Це і є десант. Але особливого ентузіазму в
народонаселення не помітно".
Французи, прагнучи надати допомогу Скоропадському,
спізнилися: режим гетьмана впав, а білогвардійці зайнялися власними проблемами
на півночі Кавказу. Через три дні місто опинилося в руках Директорії УНР, і
лише кілька приморських кварталів залишилися під контролем Антанти.
"Французи передбачали 5-18 грудня вступити в місто з
музикою, але через ворожий настрій петлюрівців, які займали місто, було
вирішено спочатку очистити його від них", – писав генерал Олексій Лукомський,
один із соратників Антона Денікіна, лідера білогвардійських сил півдня Росії.
"Зачистку" інтервенти доручили півтора тисячам білих офіцерів, які перебували в одеському порту – так званому загону генерала Олексія Гришина-Алмазова. За це їхньому командиру пообіцяли диктаторські повноваження в місті
"Зачистку" інтервенти доручили півтора тисячам білих
офіцерів, які перебували в одеському порту – так званому загону генерала
Олексія Гришина-Алмазова. За це їхньому командиру пообіцяли диктаторські
повноваження в місті.
Почалися вуличні бої, у яких на боці Гришина-Алмазова
воювало кілька десятків іноземних офіцерів – інструкторів, які корегували
обстріл позицій військ УНР гарматами іноземної ескадри. 18 грудня французьке
командування зажадало у Директорії вивести війська з міста, і її лідер Симон
Петлюра, побоюючись війни з Антантою, пішов на поступки.
З цього моменту Одеса, як говорилося в документах того
часу, потрапила "під заступництво французького командування".
Умовно вільне місто
Французи зробили Гришина-Алмазова військовим губернатором
Одеси, але реальна влада зосередилася в руках генерала Філіппа д'Ансельма,
командувача союзними військами на півдні Росії.
Водночас лідера білогвардійського руху генерала Денікіна
дратувало, що Гришин-Алмазов формує паралельні його силам структури. А кадети
вимагали від французів організації більш розумної влади, ніж "Гришинський
розгардіяш". Про Гришина-Алмазова вони відгукувалися як про авантюриста, який
"вирізнявся неприборканими пристрастями", який, за їхніми словами, "пиячив,
гуляв, захоплювався картярської грою і дамами напівсвіту, зв'язався з артисткою
Липовською, вступав у якісь підозрілі компанії з організації гральних будинків".
"Як сталося, що він виявився губернатором, здається, він
і сам не розумів", – писала про одеського губернатора Теффі.
Однак такий правитель і потрібен був французам. Він був
слухняним і був противагою Денікіну, якого Париж вважав англійською креатурою.
Між тим, життя в Одесі било ключем. Тут знайшли притулок найбагатші люди розваленої імперії. Місто здавалося острівцем видимого добробуту в котлі
громадянської війни. Тут відкривалися дорогі магазини та ресторани, гральні будинки, знімалися фільми, працювали десятки театрів і кабаре
Між тим, життя в Одесі било ключем. Тут знайшли притулок
найбагатші люди розваленої імперії: нафтові магнати Левон Манташев і Степан
Ліанозов, великий промисловець Олексій Путилов, тисячі діячів культури та
мистецтва.
Місто здавалося острівцем видимого добробуту в котлі
громадянської війни. Тут відкривалися дорогі магазини та ресторани, гральні
будинки, знімалися фільми, працювали десятки театрів і кабаре.
За всім цим сяйвом господарі міста забули про те, що
навколо йде війна, і його потрібно обороняти і вміло керувати муніципальної життям.
"Одеса – одне із найбільш погано керованих і найменш захищених міст світу", –
писав у своїх донесеннях англійський розвідник Сідней Рейлі. Але французи не
хотіли думати про проблеми, а готували наступ на більшовиків.
Український вектор
На початку 1919-го до Одеси прибули 15 тис. грецьких і
французьких солдатів, а також 20 танків. Французьке командування розраховувало
почати наступ проти більшовиків силами змішаних франко-російських частин,
незалежних від генерала Денікіна. Одесі відвели роль бази для цього наступу.
Інтервенти зажадали від Директорії УНР звільнити широкий плацдарм передавши їм
залізні дороги Одеса – Тирасполь і Одеса – Херсон.
Почалося зближення французів з УНР. Петлюра попросив
військової допомоги в Антанти, і д'Ансельм готовий був надати її, якщо Україна
перейде під протекторат Франції.
Париж обіцяв сконцентрувати в районі Одеси армію в 100
тис. багнетів для походу проти більшовиків, допомогти українським силам
фінансами, зброєю і боєприпасами. З'явився план поділу України на ту частину,
де буде керувати Директорія УНР, й окупований французами Південноросійський
край зі столицею в Одесі. Питання про визнання незалежності України планували
вирішити пізніше.
Однак франко-українським планам завадили повстанці
отамана Григор'єва, який зі своїми селянськими загонами перейшов з лав УНР на
бік Червоної Армії, і почав наступати на Одесу.
Його дванадцятитисячній бригаді протистояло 40 тис. добре
озброєних солдатів. Але з цієї кількості французьке командування направило
воювати лише 8 тис. бійців. Причому і ці сили стали відступати, а деякі частини
відмовлялися воювати, вимагаючи повернути їх на батьківщину.
Московські більшовики не сиділи без діла. Для політичного розкладу окупаційних військ вони створили спеціальну підпільну групу – Іноземну колегію
Багато в чому це пояснюється тим, що московські
більшовики не сиділи без діла. Для політичного розкладу окупаційних військ вони
створили спеціальну підпільну групу – Іноземну колегію. За завданням Москви до
Одеси прибула для агітації французька комуністка Жанна Лябурб. Зірка німого
кіно Віра Холодна, яка перебувала в місті, була задіяна більшовицьким підпіллям
для впливу на французьких залицяльників з числа вищого командування.
Більшовики знайшли слабку ланку в стані інтервентів в
особі начальника штабу французьких військ полковника Анрі Фрейденберга, який
хоч і був громадянином Франції, але народився в Одесі. Фрейденберг коригував донесення
французького командування в напрямку, вигідному Москві. Після падіння Одеси
справу про можливий підкуп цієї людини більшовиками розглядав Верховний суд
французької армії.
Кінець епохи
17 березня, оголосивши, що місто перебуває у стані
облоги, інтервенти взяли всю владу в свої руки. Гришин-Алмазов залишив Одесу, а
генерал д'Еспере вирішив створити тут уряд Південно-Західного краю під
протекторатом Франції. У планах д'Еспре було перекинути в місто французький
корпус з Румунії, а також – союз з армією УНР. Але шанс було вже втрачено:
більшовицькі любителі переграли західних професіоналів.
Уряд Володимира Леніна, почавши таємні переговори,
пообіцяв лідерам Антанти виплатити всі царські борги, які накопичилися за роки
війни, припинити пропаганду ідей світової революції, оголосити амністію
противникам більшовизму і навіть надати право на самовизначення Польщі та
Україні. Натомість Кремль просив припинити інтервенцію і перестати допомагати
антибільшовицьким силам у відновленні торговельних відносин.
США і Англія оголосили про свій намір вивести війська з
Росії. А незабаром і французький маршал Фош Фердинанд, верховний
головнокомандувач союзних військ, виступаючи в парламенті своєї країни,
оголосив, що "жоден французький солдат більше не буде відправлений до Росії, а
ті, хто зараз служать там, будуть повертатися".
Потім і кабінет Клемансо пішов у відставку, а "ліві
радикали", які прийшли йому на зміну, відразу ж вирішили повернути свої
"українські" частини на батьківщину. І хоча угрупування було відмінно озброєне
і в чотири рази перевершувало сили Григор'єва, які діяли проти нього, вранці 3
квітня генерал д'Ансельм оголосив про евакуацію сил Антанти з Одеси протягом 48
годин. 6 квітня в місто ввійшли григор'євці.
Більшовики отримали те, що хотіли, але своїх обіцянок перед Антантою не виконали
Більшовики отримали те, що хотіли, але своїх обіцянок
перед Антантою не виконали.
Одеський "конфуз" привів Париж до думки, що російські
борги для їхньої скарбниці остаточно втрачені, і підштовхнув до реалізації ідеї
створити Велику Польщу як противагу більшовицькій Росії.
***
Цей матеріал опубліковано в № 48 журналу Корреспондент від 9 грудня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.