70 років тому, у 1941 році, під час оборони Києва мешканці української столиці пережили як підйом патріотизму, так і розчарування від боягузтва радянської партеліти, пише Валентина Червоножка у №51 журналу Корреспондент від 30 грудня 2011 року.
У році, що минає, Київ відзначив один сумний ювілей – рівно 70 років тому, у вересні 1941 року, радянські війська здали українську столицю німецьким частинам, що наступали.
Цьому передували більше трьох місяців боїв, які закінчилися оточенням чи не всього Південно-Західного фронту (ПЗФ) чисельністю понад 700 тис. осіб.
Задовго до трагедії кияни зрозуміли, що окупації їм не минути. "Приблизно через місяць [після початку війни] вже була не те щоб паніка, але багато киян йшли в села", – розповідає Корреспонденту Юрій Тимченко, який в 1941-му навчався в старших клас 13-тої артилерійської спецшколи в Києві.
Але більшість жителів залишалися на своїх місцях, працювали, будували укріплення. Влада своєрідно віддячила їм – партноменклатура першою втекла з міста, прикривши втечу загороджувальними загонами НКВС.
А щойно німці ввійшли до Києва, радянські частини підірвали всі мости через Дніпро, хоча ними йшли біженці, зруйнували водогін та електростанцію і скинули в дніпровські води великі запаси продовольства. Тим самим майже 400 тис. киян, які залишилися в місті, були приречені на напівдике існування в період дворічної окупації.
Початок кінця
На світанку 22 червня 1941 року німецька авіація здійснила наліт на Київ. Бомби полетіли на ж/д вокзал, завод Більшовик, авіазавод, електростанції, військові аеродроми та інші стратегічні об'єкти. Деякі з них потрапили в житлові будинки.
У той момент місто спало. Але й ті, хто не спав, не відразу зрозуміли, в чому справа. Київський викладач Федір Пігідо, який після війни виїхав на Захід, у своїй книзі Велика вітчизняна війна згадував епізод, як 22 червня о шостій ранку він поїхав на роботу в інститут. Біля Бессарабки Пігідо побачив людей, які спостерігали за групою літаків. Ті летіли на захід і потрапили під обстріл із землі. Спостерігачі вголос дивувалися, навіщо так наполегливо обстрілювати літаки під час навчань. Вони не підозрювали, що над їхніми головами бомбардувальники Люфтваффе намагалися вийти з-під вогню радянських зеніток.
"Всі ми настільки звикли до всіляких військових навчань за останній рік, до майже щоденних "повітряних тривог", – зазначав Пігідо, – що ні в кого не з'явилося навіть думки, що це вже і є та давно очікувана війна".
Місто почали готувати до оборони. Насамперед влада взялася за Київський укріпрайон – лінію з більш ніж 200 дотів, що оточувала місто й була побудована в
1929-1935 роках
Місто почали готувати до оборони. Насамперед влада взялася за Київський укріпрайон – лінію з більш ніж 200 дотів, що оточувала місто й була побудована в 1929-1935 роках. Перед ними будували протитанкові та протипіхотні рови. Ближче до міста створювали ще одну лінію з дзотів і ровів. У самому Києві зводили барикади з мішків з піском і встановлювали протитанкові їжаки. Кожен день на цих роботах працювали 160 тис. киян і жителів прилеглих сіл.
Київські заводи за два тижні переорієнтувалися на випуск військової продукції. Навіть школярі збирали порожні пляшки, щоб зробити з них "коктейлі Молотова".
Але перші кілька днів війни українська столиця жила по-мирному. Влада лише скасувала відкриття стадіону, яке мало відбутися у неділю, 22 червня. До речі, на головній арені міста, що будувалася п'ять років (зараз на цьому місці НСК Олімпійський), на честь відкриття планували провести матч Динамо (Київ) – ЦСКА (Москва).
23 червня, в понеділок, люди вийшли на роботу. У той самий день в місті відкрилися мобілізаційні пункти. На службу були призвані 200 тис. осіб – п'ята частина 930-тисячного населення Києва.
Дякувати за таку високу свідомість влада могла самим киянам,серед яких був високий градус патріотизму. Особливо цим вирізнялася молодь
Дякувати за таку високу свідомість влада могла самим киянам, серед яких був високий градус патріотизму. Особливо цим вирізнялася молодь. "В юнацькі роки так хотілося повоювати, побитися з німцями, – розповідає Корреспонденту Ілля Ребоштан, який у 1941 році закінчував тринадцяту артилерійську спецшколу в Києві. – Уже пізніше, коли був на фронті і бачив, як мої друзі падали вбиті, я усвідомив, що це не іграшка".
Патріотизм і сумніви
Про сплеск патріотизму свідчить і той факт, що навіть люди, які натерпілися від репресій, прагнули на фронт. У своєму донесенні від 25 червня про настрої киян нарком держбезпеки УРСР Павло Мешик навів, серед іншого, і фразу викладача педінституту на прізвище Гришко: "Я хочу подати заяву про відправлення мене добровольцем на фронт, але не знаю, як це розцінять, адже я був репресований".
Водночас органи держбезпеки фіксували, що кияни побоюються довгої війни, катастрофічної для СРСР, і непокояться через те, що противник застосує зброю масового ураження – стане скидати "бомби з бактеріями" або труїти воду в Дніпрі. Крім того, частина киян очікувала, що по місту прокотяться репресії.
У перші дні війни НКВС видав директиви з приводу ув'язнених. У підсумку більшість людей, що сиділи в тюрмах за політичними статтями, розстріляли. У Києві подібна доля спіткала 473 людини
Останні не змусили себе довго чекати. У перші дні війни НКВС видав директиви з приводу ув'язнених. У підсумку більшість людей, що сиділи в тюрмах за політичними статтями, розстріляли. У Києві подібна доля спіткала 473 людини.
Правоохоронці стали заарештовувати неблагонадійних. Так, 2 липня взяли відомого оперного співака, народного артиста УРСР Михайла Донця. Ще 22 червня органам держбезпеки доповіли про його реакцію на початок війни. Він нібито сказав: "Не вірю, що Німеччина виступила й оголосила нам війну. Це ми її спровокували, хоча до війни не готові. Уряд наш вів загарбницьку політику "визволення братів" [із] Західної України". Свою провину артист не визнав, і його розстріляли. Дружина впізнала тіло після того, як німці увійшли до Києва і відкрили катівні НКВС.
У суспільстві, де і без того процвітало доносництво і недовіра, з перших днів війни виникла масова підозрілість
У суспільстві, де і без того процвітало доносництво і недовіра, з перших днів війни виникла масова підозрілість. Пігідо так описує ситуацію 22 червня: "На розі вулиць Леніна [сучасна Богдана Хмельницького] і Хрещатика кинулася в очі велика юрба людей. Розпитую. Кажуть, німецького шпигуна спіймали. На Львівській вулиці [зараз – Артема] галас, ґвалт. "Що?" – "Шпигуна зловили". Ця шпигуноманія шаленіла на вулицях півтора-два тижні".
Згубні рішення
ЗМІ прикрашали ситуацію, рапортуючи про перемоги Червоної армії і масштабні втрати ворога. "Газети в кіосках розбирали вмить, але в них писали цілковито геройське, а фотографії вміщувалися явно постановочні", – згадує Дмитро Малаков, заступник директора Музею історії Києва, у своїй книзі Київ. Війна. Німці. Йосип Сталін, керівник СРСР, виступаючи 3 липня в радіоефірі, сказав, що найкращі сили ворога вже розбиті. Для наочності успіхів на фронтах в Києві демонстрували трофеї – німецькі літаки й гармати.
Тим часом вермахт навіть на київському напрямку, де німці спочатку завдавали другорядного удару, вже 11 липня силами Першої танкової групи Евальда фон Клейста вийшли до річки Ірпінь в 15 км на захід від столиці України. Цей день історики вважають початком Київської оборонної операції, що тривала 70 діб.
На даному напрямку німецькій групі армій Південь протистояли сили Київського особливого військового округу (КОВО), перетворені з початком війни в ПЗФ. Фронт перевершував противника і за чисельністю солдатів, і за кількістю техніки. Але німці були досвідченіші, відмінно маневрували, вміло обходили й оточували радянські сили. А Червоній армії не вистачало ні практики, ні ініціативних командирів. Однак війська ПЗФ відчайдушно чинили опір, дивуючи німців завзятістю.
Кияни відчули, що ситуація ускладнюється, і стали потроху вибиратися з міста – хоча б в навколишні села, розповідає Корреспонденту Тимченко. Тим більше що з кінця червня почали вивозити підприємства та установи. У результаті Київ залишили 335 тис. жителів.
Не завжди евакуація проходила організовано. Представники партноменклатури намагалися вивезти свої сім'ї, часом з величезною кількістю багажу аж до піаніно і кімнатних рослин
Не завжди евакуація проходила організовано. Представники партноменклатури намагалися вивезти свої сім'ї, часом з величезною кількістю багажу аж до піаніно і кімнатних рослин. При цьому місцеві можновладці змішувалися з сім'ями партійців із Західної України, які їхали через Київ транзитом на схід.
"На вокзал не можна було просто так пройти, бо там були загороджувальні загони НКВС, – каже Корреспонденту Малаков. – На вокзал можна було потрапити, тільки маючи посвідчення та перепустку".
Звичайних людей до краю обурював такий стан справ. "Що це за влада, коли дала машини для своїх дружин, а Червона армія мучиться", – казала телефоністка міжміського станції Катерина Тарасевич, чиї слова потрапили у донесення управління НКВС по Київській області від 6 серпня.
10 серпня, коли до будівлі швидкої допомоги по вул.Рейтарській, 22, під'їхали сім вантажівок для евакуації професорів і співробітників Наркомату охорони
здоров’я, юрба, що зібралася з 200 осіб, не дала машинам виїхати
10 серпня, коли до будівлі швидкої допомоги по вул. Рейтарській, 22, під'їхали сім вантажівок для евакуації професорів і співробітників Наркомату охорони здоров’я, юрба, що зібралася з 200 осіб, не дала машинам виїхати. У ситуацію втрутилися військові і силовики, які допомогли перемістити автомашини в інший двір. Але і там їх виявили обурені городяни, які організували чергування біля воріт. Подальша доля учасників інциденту невідома.
Запізнілий відступ
Бої впритул наблизилися до Києва. Але 10 серпня червоноармійці 37-тої армії генерал-майора Андрія Власова перейшли в наступ, і протягом кількох днів звільнили Жуляни, Пирогово, Теремки та інші передмістя. Тоді мало хто міг припустити, що геройський генерал приблизно через рік, у липні 1942-го, вже під Ленінградом потрапить у полон, погодиться співпрацювати з німцями і стане керівником армії російських колабораціоністів – РВА. А в 1946 році Власова стратять у Москві.
А влітку 1941-го завдяки його діям ситуація на фронті стабілізувалася. Фюрер Німеччини Адольф Гітлер, який хотів провести 8 серпня на Хрещатику парад, оскаженів і розпорядився зрівняти Київ із землею, але пізніше від цієї ідеї відмовився. 21 серпня він підписав директиву, що зробила вирішальний вплив на подальший хід війни. Відповідно до неї основний удар сил вермахту переносився з московського напрямку на південь – Київ, Донбас і Крим.
Радянське командування, боячись суперечити Сталіну, який заборонив здавати столицю України, не звертало уваги на те, що на північ від міста німці зайшли дуже далеко. У серпні Друга танкова група Гейнца Гудеріана і ряд інших частин групи армій Центр, що наступали на московському напрямку, виконуючи директиву фюрера, повернули на південь. Танки Гудеріана швидко дійшли до Конотопа – міста на Сумщині, в глибокому тилу київського угруповання. Назустріч їм з району Кременчука кинувся Клейст.
Війська ПЗФ опинилися на межі оточення, і військова рада фронту готова була залишити Київ, щоб вийти з кільця. Однак Сталін був непохитний
У підсумку війська ПЗФ опинилися на межі оточення, і військова рада фронту готова була залишити Київ, щоб вийти з кільця. Однак Сталін був непохитний: 11 вересня він особисто зв'язався з командувачем ПЗФ генерал-полковником Михайлом Кирпоносом і наказав утримувати місто за всяку ціну. Уже через чотири дні німці повністю оточили київське угруповання, і лише в ніч з 17 на 18 вересня Москва дозволила Кирпоносу відступ.
Але час було втрачено, і тільки деякі підрозділи вибралися з кільця. Про той відступ досі з жахом згадує Зінаїда Сотникова, яка щасливо вибралася в ті дні з оточення. Тоді їй було 16 років, і дівчину, яка захоплюються парашутним спортом, зарахували до повітрянодесантних військ. Разом зі своєю частиною Сотникова зуміла проскочити між німців. "Гвинтівки покидали в болото. Йдемо полем, а там буряки. Де ж сховаєшся?" – згадує киянка.
Вибираючись з оточення, загинув і сам Кирпонос, полягли або були захоплені в полон 800 офіцерів і генералів, що супроводжували його, – керівництво фронту
А ось ще приблизно 700 тис. осіб – основним силам фронту – пощастило куди менше, ніж Сотниковій та її товаришам по зброї. Їх або вбили, або полонили в ході київської операції. Вибираючись з оточення, загинув і сам Кирпонос, полягли або були захоплені в полон 800 офіцерів і генералів, що супроводжували його, – керівництво фронту.
Залишаючи Київ, радянські війська, переправившись через Дніпро, підірвали всі чотири мости, по яких в той момент йшли інші частини та біженці. Також ті, хто відступав, вивели з ладу міську електростанцію і водогін, скинули у Дніпро тисячі мішків з продуктами. У той момент ніхто не подумав про тих 400 тис. киян, які залишалися в місті.
У Києві почався короткий період анархії. На вулицях і ринках панували мародери, які розбивали вітрини магазинів, проникали до відділень банків і держустанов.
Місцеве населення насторожено зустріло "гостей". Жителів міста вразив, як згадував Малаков, вигляд переможців, – вони випромінювали гордовиту перевагу
19 вересня в Київ увійшли німці. Місцеве населення насторожено зустріло "гостей". Жителів міста вразив, як згадував Малаков, вигляд переможців, – вони випромінювали гордовиту перевагу.
У той самий день, о 14:00, біля Бессарабки група літніх киян винесла німецьким офіцерам хліб і сіль, намагаючись таким чином налагодити відносини з новою владою. Але городяни марно сподівалися на мирне співіснування. З наступного дня почалися розстріли євреїв.
Червона армія повернулася в місто через два роки. За час окупації з Києва вивезли десятки тисяч людей на роботи до Німеччини, ще приблизно 100 тис. розстріляні німцями в Бабиному яру. Місто було сильно зруйновано.
Звільнення Києва вийшло таким самим кривавим і трагічним, як і його оборона: прагнучи увійти до столиці України до чергової річниці Жовтневої революції, радянське командування не пошкодувало життя сотень тисяч солдатів.
***
Цей матеріал опубліковано в № 51 журналу Корреспондент від 30 грудня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.