30 років поспіль десятки тисяч українських студентів на літо перетворювалися на будівельників, які зводили школи, ферми і будинки по всьому CССР. Так країна отримувала інфраструктуру, а молодь – солідні гроші, пише Валентина Червоножка у №9 журналу Корреспондент від 9 березня 2012 року.
На початку липня 1962 року з київського вокзалу вирушили
два незвичайні ешелони, всі пасажири яких були студентами – 1.370 осіб з 11
вузів. Вони називалися Першим київським студентським цілинним загоном і їхали
на північ Казахстану. Там молоді потрібно було провести літо, але не на
відпочинку, а напружено працюючи.
Це були перші кияни, які підтримали ідею вузівських
будзагонів – справу, розпочату московськими студентами в 1959 році. Молодь
їхала в казахстанські степи, на цілину, –зводити будинки, ферми та інші
об'єкти. Все це було потрібно тисячам колгоспників, які з легкої руки
радянського керівника Микити Хрущова з'їхалися на цілину з усього Союзу,
розорювали дикий степ, а жили практично в полі.
Починаючи з тієї першої поїздки на цілину для десятків тисяч українських студентів кожне літо до кінця існування СРСР ставало третім,трудовим семестром.
Вони перетворювалися на будзагонівців – зі своїм управлінням, постачанням і
дисципліною
Починаючи з тієї першої поїздки на цілину для десятків
тисяч українських студентів кожне літо до кінця існування СРСР ставало третім,
трудовим семестром. Вони перетворювалися на будзагонівців – зі своїм
управлінням, постачанням і дисципліною – і роз'їжджалися по будівництвах
найглухіших куточків Радянського Союзу. Студенти потрапляли навіть за кордон –
у Польщу та Німецьку Демократичну Республіку (НДР).
За літо молодь заробляла добрі гроші – раз у десять
більше, ніж тодішні інженери. За п'ять-шість поїздок учасник загону міг
отримати суму, що дозволяла прицінюватися до автомобіля – найбільшої розкоші
радянських часів.
Але й роботодавці не залишалися в програші – в СРСР був
дефіцит робочих рук, особливо на селі. А студенти відрізнялися дисципліною,
старанністю і бралися за найважчі роботи.
"Ми не шкодували себе, працювали не з примусу, знали, за
що працюємо. Тому ніхто не рахувався ні з часом, ні з умовами праці", – згадує
В'ячеслав Палехін, доцент фізичного факультету Харківського національного
університету імені Каразіна, в минулому – активний учасник студбудзагонів.
Разом з ними він об'їздив шосту частину світу – від Чукотки на сході і до НДР
на заході.
Будзагони стали важливою складовою народного
господарства. Тільки на цілині щорічно працювали до 50 тис. українських
студентів. А загальна кількість будзагонівців, які працювали щоліта по всьому
Союзу і країнах соцтабору, часом сягала 600-700 тис. осіб.
Вийшли в степ далекий
На початку 1950-х економіка Країни Рад ще не оговталася
від війни. Гірше за все справи були в сільському господарстві, яке виявилося
неспроможним повноцінно годувати багатомільйонний Союз. І в 1954 році ЦК КПРС
прийняв постанову Про подальше збільшення виробництва зерна в країні і про
освоєння цілинних і перелогових земель.
Додаткове зерно повинні були дати розорані степи Казахстану,
Поволжя та Уралу. У ці глухі місця з усієї країни поїхали тисячі добровольців, які
лише за кілька років перетворили цілину на гігантську ріллю.
У перші роки степ дійсно давав небачений урожай. Зібрати
його своїми силами цілинникам було важко, і до справи залучали всіх охочих, в
тому числі студентів.
"Студенти
побачили, як вони потрібні цілині, – розповідає Володимир Клепіков, президент
Асоціації інженерів-електриків України. – Тому що кожного разу директори
радгоспів повторювали: нам потрібні житлові будинки, школи, тваринницькі
приміщення".
Зважаючи на потреби країни в зайвих робочих руках для збирання врожаю та будівництва й виникли студзагони
Зважаючи на потреби країни в зайвих робочих руках для
збирання врожаю і будівництва, на думку Клепікова, і виникли студзагони. Він і
сам спочатку приїхав на цілину влітку 1958 року на "битву за врожай", а через п'ять
років повернувся як командир загону Харківського політеху.
Піонерами в справі допомоги цілині стали студенти-фізики
Московського держуніверситету. Пізніше до них приєдналися ленінградці і кияни.
У новій справі вузівська молодь демонструвала небачений
ентузіазм. Конкурс на вакансію в першому загоні з Києва був як у вузі – по дві
людини на місце. У результаті відібрали 1,2 тис. осіб, і ще 170 студентів
потрапили в число цілинників обхідними шляхами. Всі вони мріяли не лише
допомогти сільському господарству, а й набратися вражень, а також заробити.
Підготовка до поїздки, що розтягнулася на дев'ять
місяців, за ступенем складності взагалі була схожа на самодіяльні збори в
космос. "Ми все збирали самі по нитці, все везли із собою. На кожного студента
припадало по 250-300 кг вантажу. У нас навіть були армійські запаси консервів
п'яти-шестирічної давності", – згадує в розмові з Корреспондентом Віталій
Сокол. У 1962 році він був командиром загону студентів Київського інституту
інженерів цивільного повітряного флоту, а пізніше керував іншими студентськими
будзагонами.
Майбутні цілинників вивчали у вільний від навчання час
будівельну справу, техніку безпеки, осягали ази санітарії та гігієни.
Сувора романтика
Казахстан зустрів гостей не надто привітно. У цьому Сокол
переконався, потрапивши зі своїм загоном в тургайські степи за 600 км від
найближчої залізничної станції. Киянам довірили будувати тут приміщення для зимівлі
овець.
"На місці не було ні води, ні їжі", – згадує колишній
будзагоновець. Континентальний клімат тутешніх степів теж був незвичний: вдень
температура піднімалася до +40 ° С, а вночі опускалася до +5 ° С. Втім, студенти
не надавали цьому особливого значення – вони запаслися ковдрами, теплим одягом,
а вечорами грілися біля вогнища.
Непокоїло інше: студенти приїхали заробити, але більше
чекали роботи, ніж виконували її. З подібною проблемою зіткнулися чи не всі
учасники першого українського цілинного загону, 1,3 тис. членів якого розкидали
по 311 об'єктах у 17 радгоспах Кустанайської області.
Студенти тижнями чекали на цеглу або цемент – їх не було на чому підвозити: транспорт в першу чергу виділяли на збирання врожаю. Щоб не втрачати часу, будзагонівці влаштовувалися комбайнерами і підсобними робітниками
Студенти тижнями чекали на цеглу або цемент – їх не було
на чому підвозити: транспорт в першу чергу виділяли на збирання врожаю. Щоб не
втрачати часу, будзагонівці влаштовувалися комбайнерами і підсобними робітниками.
"Працювали де тільки могли, – згадує Сокол. – Тому що треба було, приїхавши,
щось заробити хоча б на дорогу назад". Сам він, наприклад, щоб повернутися до
Києва, продав свій наручний годинник.
Втім, учасники першої поїздки не пошкодували про те літо.
Вони привезли додому перший робочий досвід і масу вражень. Сокол згадує, що
радгосп, у якому йому в 1962-му довелося працювати, був розташований у 180 км
від космодрому Байконур, і студентам пощастило милуватися ефектними ракетними
стартами. А ще колишній будзагонівець і через 50 років пам'ятає безкрайній степ
і тисячні стада сайгаків – місцевих антилоп, які хвилями розбігалися при появі транспорту,
що їхав по степу.
Жорсткі рамки
У наступному, 1963 році в будзагонах на цілину з України
поїхали вже 3,1 тис. людей – до киян приєдналися студенти Харкова. Ще через рік
когорта молодих будівельників поповнилася одеситами. А далі на будівництва
поїхали студенти і з інших українських міст.
Спочатку потрапити в будзагін було складно. Брали лише
тих, хто добре вчився (адже потрібно було достроково здати літню сесію), з
досвідом роботи та служби в армії. Ще один критерій відбору – важке матеріальне
становище: у багатьох післявоєнних студентів батьки загинули, а жити на 35 руб.
стипендії без сторонньої допомоги було нелегко.
Кожен зі студентів перед такою поїздкою не тільки вчився
будувати, а й прищеплювався. Цілина була неблагополучним районом: траплялися
спалахи черевного тифу, сибірки, вірусного гепатиту, туберкульозу, різних
кишкових інфекцій. Тому, наприклад, на місці пили лише кип'ячену воду. Крім
того, до кожного загону прикріплювався хоча б один "лікар" – студент або
аспірат медінституту.
Відбір і підготовка ріднили загони з армією. І правила життя студентів лише посилювали цю спорідненість. Рядові будзагонівці називали себе бійцями, керівництво – командирами й комісарами, які входили в штаби.Часто загін мав
назву і навіть форму
Відбір і підготовка ріднили загони з армією. І правила
життя студентів лише посилювали цю спорідненість. Рядові будзагонівці називали
себе бійцями, керівництво – командирами й комісарами, які входили в штаби.
Часто загін мав назву і навіть форму. Його основу завжди складали хлопці –
дівчата, що зустрічалися рідше, куховарили, штукатурили або працювали медиками.
Будзагонівці дотримувалися суворого дисциплінарного
статуту і не менш суворого сухого закону. В кінці кожного робочого дня
командири підбивали підсумки та розподіляли обов'язки на завтра. Зароблене
ділили порівну.
Усім цим студенти виділялися на тлі звичайних
будівельників, також вони дивували оточення ентузіазмом і працездатністю.
З часом будзагони стали обростати традиціями. Як згадує в
одній з книг Іван Паранюк, учасник і командир загону студентів КПІ, в останній
день роботи тих, хто приїхав в будзагін вперше, посвячували в цілинники: вони повинні
були випити горілки і поцілувати один з будівельних інструментів – кельму. Крім
того, тоді ж будзагонівці рвали на шматки свій робочий одяг.
Все ширше й ширше
Бачачи, якого розмаху набуває студентський трудовий рух,
керівництво країни вирішило його підтримати. У листопаді 1963 року союзний
Радмін розпорядився: роботодавці зобов'язані забезпечити будзагонівцям гарні умови
праці та проживання, відшкодовувати витрати на проїзд, виплачувати добові та
зарплату за місцевими розцінками.
Цілинне керівництво і місцевих жителів ці новації не
засмутили – вони чекали на помічників з розкритими обіймами. "Ставлення до нас
було дуже поважне. Нас чекали і любили", – зазначає Палехін.
Студенти не тільки будували і допомагали збирати врожай – майже при кожному загоні вони організовували піонертабори для місцевих дітлахів, лікували людей,
читали лекції, готували концерти і допомагали боротися зі стихією
Що не дивно: студенти не тільки будували і допомагали
збирати врожай – майже при кожному загоні вони організовували піонертабори для
місцевих дітлахів, лікували людей, читали лекції, готували концерти і
допомагали боротися зі стихією – частими в сухому степу ураганами і пожежами.
Щоправда, цілинні землі швидко виснажилися, але для
студентів роботи не поменшало: на селі гостро не вистачало людей, здатних
будувати ферми, школи та інше. "Студенти працювали в найбільш глухих точках,
куди не хотіли їхати звичайні робітники, бо не було комфорту", – згадує Сокол.
У пошуках нових місць роботи інститутська молодь постійно
розширювала географію поїздок. Після Казахстану вона почала освоювати Тюменську
область, де наприкінці 1950-х відкрили великі родовища нафти і газу, Камчатку,
Чукотку, Далекий Схід, інші регіони Союзу і навіть соцкраїни.
"Заробітки були дуже хороші, – згадує будзагонівець. – Я практично
щороку привозив понад 1 тис. руб. за півтора-два місяці роботи". Середня зарплата інженера в країні тоді була 100-120 руб. на місяць
"Заробітки були дуже хороші, – згадує Палехін, який пройшов
з будзагоном Казахстан, Тюмень, Чукотку, а також Польщу і НДР. – Я практично
щороку привозив понад 1 тис. руб. за півтора-два місяці роботи". Середня
зарплата інженера в країні тоді була 100-120 руб. на місяць.
Робота знаходилася і в Україні. Одним з найбільш
масштабних проектів в країні, до якого доклали руки студенти, стало спорудження
зрошувальної системи в херсонських степах.
А в 1986 році, після аварії на ЧАЕС, близько 7 тис. будзагонівців
за літо побудували в Київській області майже сім сотень будинків та 1 тис.
інших об'єктів для переселенців з 30-кілометрової зони.
Вузівські будзагони проіснували в Україні 28 років і
канули в Лету лише в 1990-му, напередодні розпаду Союзу.
Сьогодні колишні учасники студентських загонів з
ностальгією згадують бурхливу молодість і запевняють, що трудові семестри дали їм не
тільки вміння будувати. "Це було чудовою школою організації, – каже Клепіков. –
Я знаю, що тільки з мого загону великими керівниками став цілий ряд студентів".
***
Цей матеріал опубліковано в № 9 журналу Корреспондент від 9 березня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.