Дмитро Бондаренко, один з лідерів білоруської опозиції, який недавно вийшов на волю, в інтерв’ю Тетяні Монтик розповів про своє життя у в'язниці, особливості режиму Олександра Лукашенка і перспективи розвитку країни. Матеріал розміщено у №16-17 журналу Корреспондент від 27 квітня 2012 року.
У великодню неділю, 15 квітня, у Білорусі сталася
воістину чудова для цієї країни подія. З Могилівської колонії № 15 був
звільнений один з лідерів білоруської опозиції Дмитро Бондаренко. Його соратник
Андрій Санніков, який став головним конкурентом Олександра Лукашенка на виборах
2010 року, був звільнений днем раніше.
Бондаренко був засуджений до двох років в'язниці за
звинуваченням в порушенні громадського порядку і підбурюванні до заворушень 19
грудня 2010 року під час масових протестів проти фальсифікації президентських
виборів.
У лютому Бондаренко довелося написати президентові
Білорусі прохання про помилування, оскільки в колонії у нього почалися серйозні
проблеми зі здоров'ям – опозиціонер переніс операцію на хребті і потребує
подальшого лікування.
Як міжнародні аналітики, так і білоруські опозиціонери впевнені: несподіване звільнення двох видних політв'язнів стало результатом політичного тиску Євросоюзу
Як міжнародні аналітики, так і білоруські опозиціонери
впевнені: несподіване звільнення двох видних політв'язнів стало результатом
політичного тиску Євросоюзу, який, вимагаючи звільнити політичних в'язнів, ввів
чергові санкції проти Мінська, відкликавши своїх послів.
Хоча Лукашенко вплив ЄС на своє рішення категорично
заперечує і стверджує, що звільнив в'язнів "з чисто людських мотивів", оскільки
ті написали прохання про помилування. Водночас білоруський президент попередив
опозиціонерів "не плескати язиками", інакше вони знову повернуться за ґрати.
Бондаренка президентська загроза не лякає: він має намір
продовжувати свою діяльність. Про це він розповів в інтерв'ю Корреспонденту.
- Як Ваше здоров'я після тюрми? Є сили для заняття
політикою?
- У мене зараз почалися проблеми з пересуванням. Коли я
стою або ходжу, німіють ноги. Лукашенко казав, що я вже нібито бігати почав.
Так ось, мені в квітні зробили МРТ і встановили, що у мене чотири спинномозкові
грижі і дві з них створюють компресію двох нервів. Тому в мене поки стоїть
питання нових операцій, є пропозиції лікування за кордоном.
- Які були умови утримання у в'язниці?
- По суті, у нас залишилися радянські табори, хоча є
певні зміни, пов'язані з досягненнями цивілізації, наприклад, телевізори. Але з
естетики це стара радянська система. Люди одягнені у ватники, шапки-вушанки, в
черевики незручні. Харчування в моїй зоні було кращим, ніж в інших місцях. Але,
безумовно, там немає вітамінів, ніяких овочів і фруктів практично, частина
людей просто напівголодні.
- Вам належить фраза, що Білорусь вкрита мережею з тюрем,
таборів і колоній ...
- Офіційна інформація: на 100 тис. осіб у Білорусі вдвічі
більше засуджених, ніж в Казахстані чи в Україні, у кілька, іноді в десятки
разів – порівняно з країнами Євросоюзу. У нас двадцять дві колонії, десятки
тюрем і т.зв. "хімія" [примусові роботи], є вільні поселення. Якщо всіх їх
[місця ув'язнення] нанести на карту, то це дійсно – щільна мережа. І одночасно
це десятки тисяч тих, хто сидить, і тисячі людей, які їх охороняють. Це такий
табір у центрі Європи.
- Як Ви відреагували на недавню погрозу Лукашенка на Вашу
адресу та на адресу Андрія Саннікова з приводу того, що він Вас знову поверне
до в'язниці?
- Я ставлюся до цих слів більш ніж серйозно. Я дійсно
розумію, що в будь-який момент ми можемо повернутися за ґрати, і є вже досвід,
коли ув'язнені, які були помилувані, знову потрапили до в'язниці. І також я не
виключаю, що можу "випадково" померти від інфаркту, інсульту або "випадково"
потрапити під машину.
- Що було з Вашою родиною під час Вашого арешту?
- У в'язниці мені погрожували, що мою дочку і мою дружину
заарештують. Вдома у нас був обшук, співробітники КДБ опитували всіх сусідів у
під'їзді. Заарештували всіх наших друзів і знайомих, нашу команду, коло спілкування.
Перший час не було листування, до мене не допускали адвоката. Моя сім'я жила в
повній невідомості з приводу того, що зі мною відбувається. Потім [моїй
дружині] треба було передавати передачі. Це постійне чергування біля КДБ, черги
з іншими дружинами. Потім погіршився мій стан здоров'я. Моя дружина багато
зробила, щоб мені зробили операцію на волі, щоб мені дали мінімальний час для
реабілітації у лікарні, бо мене хотіли після операції на хребті через день уже
повертати до в'язниці.
- Що означає бути політиком у Білорусі?
- Я в опозиції з 1997 року, 15 років, ніколи особливо не
акцентував, що я політик. Я правозахисник та учасник опору. Була виборча
кампанія, це теж була форма правозахисту, форма опору. Я не політик, я захищаю
свої права, права інших людей і право своєї країни на нормальне життя. Кажуть,
що у нас оновлюваність лідерів опозиції невелика. Тому що всі розуміють, до
чого треба бути готовим. Тому я хочу бачити свою країну вільною, членом
Європейського Союзу, з ринковою економікою. Поки цього немає, буду робити щось,
щоб вона стала такою.
- Як би Ви охарактеризували політичний лад у сьогоднішній
Білорусі?
- У нас латиноамериканський лад, коли в приватній
власності 15-20% і правлячий клан використовує 80% власності і багатства. У нас в
цьому плані класична латиноамериканська диктатура.
- При Лукашенку виросло вже ціле покоління. Це молоді
люди, які все своє усвідомлене життя не знали нічого, крім цього режиму. Це
може бути небезпечним для суспільства?
- Не треба вважати білорусів якимись політичними
мутантами. Я чув думку, що білорусам подобається жити при диктатурі. Тоді те саме
можна було б сказати про поляків, чехів, що їм подобалося жити при
комуністичній диктатурі. Або що німцям у Східній Німеччині подобалося жити при
[Еріху] Хонеккері і торжестві Штазі. Це те саме, що говорити, що в'язням
нацистських таборів подобалося жити при Гітлері і що хтось із них міг вітати
Голокост, бо євреї піднімали повстання не в кожному випадку.
- Який вихід із ситуації?
- Вихід з глухого кута, в якому перебуває Білорусь,
можливий через внутрішні переговори. Не через переговори влади із Заходом, не
через допомогу Росії, потрібен внутрішньобілоруський діалог, переговори влади й
опозиції, які повинні закінчитися проведенням вільних виборів, створенням уряду
національної довіри та початком модернізації, політичної та економічної. Інакше
буде лівійський варіант або сирійський варіант.
- Ви думаєте, що влада це розуміє?
- Багато хто у владі це розуміє. Сьогодні ситуація
посилюється. Сьогодні білоруський міліціонер, білоруський військовий отримує в
п'ять-сім разів менше, ніж його колега в Росії. Я не закликаю, що їм треба
терміново підняти зарплати за рахунок інших категорій громадян, я просто кажу,
що це факт. І у людей цілком може сформуватися думка: "А що, якщо ми будемо
називатися Російською Федерацією? У мене ж тоді зарплата зросте в п'ять-сім
разів!" Таких людей сотні тисяч, у них є сім'ї, є зброя, вони організаційно
пов'язані між собою. І повірте, тема різниці зарплат в Білорусі і в Росії саме
у військових серйозно обговорюється. Це пряма загроза національній безпеці. Це
пряма загроза влади.
Одночасно наявна економічна катастрофа, неефективна
економічна модель. Білорусія протягом останніх 18 років мала найнижчі ціни на
енергоносії. І стійко займає останні місця за рівнем зарплат, пенсій, за рівнем
ВВП на душу населення. У минулому році відбулося падіння ВВП з $ 53 млрд до $
40 млрд. Цього року зростання немає. Це стан економічної катастрофи. Влада може
ще деякий час намагатися вести репресії проти всіх верств населення, але це
безперспективно.
- Виходить, що білоруське суспільство зараз роз'єднане, як
в радянські часи, коли були противники режиму і його прихильники?
- Я згоден з постулатом Натана Щаранського, видатного
ізраїльського політика, який свого часу провів багато років у радянських
таборах. Він писав: "Маленька диктатура існує, поки буде підтримка великої
диктатури". Так от: поки Росія буде підтримувати білоруський режим, мало шансів
на зміни. До того ж він добре розповів про сутність диктаторських режимів. Він
говорив, що існує приблизно 20% щирих прихильників режиму і приблизно стільки ж
супротивників режиму. А решта людей не підтримують диктатуру, але бояться
говорити. Ці люди маскуються, вони змушені підкорятися режиму, але його не
підтримують. І таких – більшість. Та сама ситуація в Білорусі. Під час
останньої виборчої кампанії було цілком конкурентне середовище, коли команди
кандидатів збирали підписи на їхню підтримку. Так от за Саннікова і за інших
демократичних кандидатів були черги, а за Лукашенка не було нікого.
Ясно, що абсолютна більшість людей втомилася від одного і
того ж серіалу. Вони хочуть змін, вони хочуть по-іншому жити, бачити біля керма
влади інших людей. Але страх, загроза втрати роботи, погрози рідним, загроза
сісти у в'язницю – вони діють.
***
Цей матеріал опублікований в № 16-17 журналу Корреспондент від 27 квітня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.