Олімпійський вогонь до Лондона принесли 8 тис. найдостойніших землян, у тому числі українці, пише Інна Прядко у №29 журналу Корреспондент від 27 липня 2012 року.
Факел Олімпіади-2012 в Лондоні взяв своєрідний рекорд –
він найлегший за всю історію літніх Ігор. Його вага – лише 800 г. У дизайні
нинішнього головного олімпійського атрибута, зробленого з алюмінію з позолотою,
– 8 тис. отворів, що символізують число учасників естафети олімпійського вогню,
які за 70 днів несли його через усі регіони Великобританії в столицю Ігор.
Причому 700 факелоносців – різноманітні знаменитості,
зірки спорту, кіно і шоу-бізнесу, а решта 7,3 тис. учасників були відібрані в
різних країнах світу, виходячи із заслуг цих людей у себе на
батьківщині. Серед них чотири факелоносці з України.
Співвітчизників відбирала компанія Samsung Electronics,
всесвітній партнер Олімпійських ігор, спільно з оргкомітетом Олімпіади. Кожен
українець через інтернет міг запропонувати кандидатуру факелоносця, пояснивши
свій вибір у спеціальній анкеті. У підсумку журі обирало серед 3 тис.
претендентів.
Корреспондент поспілкувався з українськими факелоносцам
відразу після того, як вони запалили головний вогонь Ігор у Лондоні, задавши їм
два запитання: "Чим, на ваш погляд, може і повинна пишатися Україна на
міжнародному рівні?" і "Що ви вважаєте головним досягненням у своїй роботі?".
Віра Ремажевська, 53 роки, засновник і директор
навчально-реабілітаційного центру для дітей з проблемами зору Левеня (Львів)
1. У нас чомусь живе почуття неповноцінності. Ми думаємо,
що на Заході люди досягли більшого в тій чи іншій сфері, але насправді це не
так. Що я побачила на олімпійській естафеті – британці пишалися і раділи
досягненням своєї нації.
У нас чомусь живе почуття неповноцінності. Ми думаємо,що на Заході люди досягли більшого в тій чи іншій сфері, але насправді це не так
Це те, що у нас є [неменші досягнення] і в педагогіці, і
в медицині. Я знаю рівень наших офтальмологів, у тому числі дитячих – вони
роблять неймовірні речі анітрохи не гірше, а часом навіть краще, ніж на Заході.
Але ми чомусь вважаємо, що на Заході вилікують, а тут не можуть, не вміють і не
знають.
2. Після народження моєї старшої дочки – вона незряча – в
мені жило незадоволення тим, що мама такої дитини, намагаючись зайнятися її розвитком,
ніде не може знайти поради і допомоги. Тоді й виникла ідея створити центр, в
якому є кілька різних структур – це дошкільне відділення і початкова школа,
звідки діти, які мають серйозні проблеми із зором, йдуть далі у звичайні масові
школи.
У нас є також служба ранньої допомоги: ми працюємо з дуже
маленькими дітьми, навіть скоріше із сім'ями, де ці діти народилися. Тому можу
сказати, що свою мрію я певною мірою реалізувала.
Стаціонарно навчаються і лікуються у нас 250 дітей, а ще
кожен рік близько 500 проходять консультації. Крім того, зараз ми займаємося з
11 сліпоглухими дітьми.
Лариса Лавренюк, 41 рік, засновник благодійного
батьківського фонду допомоги онкохворим дітям Краб при дитячому відділенні
Інституту онкології (Київ)
1. Подивіться хоча б, як пройшло Євро-2012! Ми теж з
дитиною [старшим сином, 18-річним Максимом] були у фан-зоні – дивилися,
спілкувалися.
Наскільки обережне ставлення було до України, наскільки
вона [негативно] позиціонувалася в міжнародній пресі – і як гості були
здивовані тим, який у нас хороший і прийом, і люди, і наскільки добра країна! Я
думаю, що і люди, і спортивні досягнення – всім цим можна пишатися.
2. Основний наш проект, дитяче відділення Національного
інституту раку, це не тільки устаткування, медпрепарати – це і психосоціальна,
індивідуальна підтримка батьків. Два роки я сама провела у цьому відділенні зі
своєю дитиною – звичайно, я знаю зсередини, як це хочеться зробити.
За рік через відділення проходить 350-400 дітей. А
кабінет дитячого прийому та маніпуляційна приймають щорічно 3,5 тис. дітей, які
приїжджають для підтвердження або спростування діагнозу.
Але, крім цього, хочеться окремо [організувати] і
реабілітацію дітей, які благополучно завершили лікування. А тим, кому не
судилося перемогти хворобу, – допомогти в момент відходу, це хоспісна
підтримка. Тут ще роботи неоране поле, тому хвалитися я не люблю.
Руслан Коваленко, 25 років, засновник Клубу черкаських
велобайкерів
1. Як не парадоксально, але в України є величезний
потенціал. Наприклад, потенціал молоді – сила, витримка, енергія. Цим вже можна
пишатися. Але направити все це в потрібне русло, дати якийсь моральний поштовх –
цього поки що не вистачає.
У нас багато спортсменів – але вони невідомі українцям,
тому що ЗМІ про них не говорять. Коли ми були в Британії, я включив CNN – блок
новин йшов 45 хвилин, з них 15-20 – про спорт. А у нас зазвичай п'ять хвилин,
та й то переважно про футбол. Кожен повинен знати і наших борців, і тих самих
триатлоністів, і бігунів, і олімпійських чемпіонів.
2. У Черкасах вдалося згуртувати велосипедистів і разом з
ними організувати ряд щорічних змагань та акцій, таких як Велодень – проводимо
його вже четвертий рік. Цього разу зібралися майже 300 осіб, а в перший –
тільки 30.
У 2007 році я і ще чотири людини, яким небайдужа доля
велоспорту в Черкасах, створили сайт і форум для місцевих велолюбителів, потім –
велоклуб. Сьогодні кожен четвер у Черкасах проходять велозібрання – люди
обговорюють враження, діляться інформацією. Є у нас і [безкоштовний] велогурток
– я ділюся досвідом з підлітками, щоб зацікавити їх [займатися спортом], щоб у
них була якась мета в житті.
Павло Макогончук, 39 років, хірург Центрального госпіталю
МВС України
1. Україна повинна пишатися не тим, що в ній відбувається,
– не політикою, не економікою, – а людьми, які тут живуть, у яких, на щастя, є
ентузіазм і бажання щось робити. І прикладом цього я вважаю тих, з ким мені
довелося познайомитися [українські учасники олімпійської естафети]. І Руслан, і
Віра, і Лариса – спасибі, що в Україні є такі люди.
А в цілому – медицина, спорт ... Та, [у цих сферах часто]
немає технічного забезпечення, немає фінансів, але якщо нашим фахівцям дати
працювати так, як вони мають можливість в інших країнах, думаю, що це буде
вищий пілотаж.
Найкраще [досягнення] - це коли сидиш в ординаторській,працюєш, приходить людина – ти її не пам'ятаєш, а вона каже: "Ви колись мене лікували – спасибі вам, у мене все нормально"
2. Найкраще [досягнення] - це коли сидиш в ординаторській,
працюєш, приходить людина – ти її не пам'ятаєш, а вона каже: "Ви колись
мене лікували – спасибі вам, у мене все нормально". Я, природно, не
пам'ятаю. Стільки людей, оборот такий, що буває навіть минулого тижня пацієнта
виписав – і вже забуваєш про нього, бо є нові, якими потрібно займатися [в
госпіталі проводиться близько 1,5 тис. операцій на рік]. І ось минає час – п'ять
років, припустимо, – і приходить така людина. Для будь-якого лікаря це приємно.
***
Цей матеріал опубліковано в № 29 журналу Корреспондент від 27 липня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.