Радянським шанувальникам індійської йоги знадобилося істинно йогівське терпіння, щоб пережити десятиліття заборон і дочекатися легалізації цього вчення, пише Оксана Мамченкова у №40 журналу Корреспондент від 12 жовтня 2012 року.
Сивочолий індієць з голим торсом і широкою усмішкою
лежить на цвяхах, жує скло і п'є, не кривлячись, соляну кислоту. Такими
дивовижними кадрами починається радянський науково-популярний фільм Індійські
йоги. Хто вони?, який з'явився на екранах у 1970 році і викликав небувалий
ажіотаж серед глядачів.
Картину знімали за участю індологів і медиків, щоб
розвінчати міф про йогів як про дикуватих божевільних. Автори фільму Василь
Бродов і Анатолій Зубков, які самі займалися йогою, спробували показати в цій
роботі, що йога це не фокуси, а складна система вдосконалення душі і тіла. І їм
це вдалося.
Йога в СРСР перебувала під офіційною забороною Держкомспорту: вивчати її,
публікувати за цією темою книги, а тим більше практикувати в клубах індійську гімнастику влада не дозволяла
Тема була благодатною, оповитою ореолом міфів і загадок.
Цьому сприяв той факт, що йога в СРСР перебувала під офіційною забороною
Держкомспорту: вивчати її, публікувати за цією темою книги, а тим більше
практикувати в клубах індійську гімнастику влада не дозволяла.
"Вакуум [інформації] породжує домисли, – пояснює Анатолій
Пахомов, засновник Київської школи йоги. – Йога сприймалася як якась дивакувата
вправа".
Незважаючи на заборони, багато фізичних вправ (які
називалися в йозі асанами) і дихальні практики (пранаяму) застосовували радянські
лікарі-фізіотерапевти й інструктори з плавання.
Про йогу знали не тільки вузькі спеціалісти. Ще в
1940-1950-х роках вчення, з яким були знайомі деякі представники інтелігенції,
допомагало їм виживати в нелюдських умовах сталінських таборів. У 1960-х,
оповита ореолом містики, індійська система вдало вписалася в романтичну картину
світу радянських "фізиків і ліриків", серед яких вона і стала поширюватися.
Про йогу знали не тільки вузькі спеціалісти. Ще в1940-1950-х роках вчення, з яким були знайомі деякі представники інтелігенції, допомагало їм виживати в
нелюдських умовах сталінських таборів
Тоді ж інтерес до йоги виявив уряд – для впровадження
йогівських технік у підготовку космонавтів Союз із таємним візитом відвідав
творець Центрального інституту йоги в Делі Дхірендра Брахмачарі.
До 1970-х система, відкинута владою, знову стала долею
одинаків-любителів. А під кінець радянського часу вона перетворилася на модну
гімнастику. В останні місяці свого існування Держкомспорт СРСР навіть встиг її
узаконити.
Однак старання ентузіастів та епізодичний інтерес
партійної верхівки не сприяли розвитку в Союзі індійського вчення. Звичайному
радянському громадянину йог уявлявся дивним хлопцем, який у вільний від роботи
час любить постояти на голові. А більш просунута меншість через обмежений
доступ до інформації хоч і непогано орієнтувалася в оздоровчих практиках, з
філософією йогів справи не мала.
"Весь радянський період була заборона [на йогу], а те, що
росте під забороною, – як трава під жорнами: все руйнується і спотворюється, –
згадує Віктор Бойко, дослідник йоги і терапевт. – Кожен витлумачував йогу як
хотів".
На лезі йоги
Більш-менш масовим явищем йогу в СРСР зробили "фізики і
лірики" – покоління 1960-х. А почалося все у 1964 році, коли у видавництві
Молода гвардія вийшов науково-пригодницький роман Івана Єфремова Лезо бритви.
Ця книга зі складним сюжетом і сповненими філософських роздумів діалогами стала
знаковою для багатьох радянських громадян.
Бойко згадує, що саме Лезо посіяло в ньому пристрасний
інтерес до йоги. І не в нього одного: з книги Єфремова багато жителів Країни
Рад дізналися про загадкову систему психофізіологічного самовдосконалення, яка
зміцнювала душу і тіло, нагороджуючи "потужним зарядом енергії, що робить
людину здатною до високих злетів, важкої боротьби, непоборної стійкості".
Читачам потрібні були першоджерела, але їх в Союзі ніхто не видавав. Бродов пояснював це офіційною позицією партії, яка вважала, що "йога з філософської
точки зору – це ідеалізм, релігія, містика, а на практиці – знахарство,
шаманство, акробатика"
Але про йогу мало прочитати в художній книзі. Щоб
розібратися, що до чого, читачам потрібні були першоджерела, але їх в Союзі
ніхто не видавав. Бродов пояснював це офіційною позицією партії, яка вважала,
що "йога з філософської точки зору – це ідеалізм, релігія, містика, а на практиці
– знахарство, шаманство, акробатика".
Дефіцит інформації частково заповнював самвидав. Через індологів,
що їздили у відрядження, в СРСР потрапляли окремі книги, які ентузіасти перекладали
або робили компіляції основних правил життя йогів. Фотокопії таких брошур
передавалися з рук в руки.
Серед тих, хто поставився до індійської мудрості з
особливим трепетом, був учений-індолог Зубков. Уродженець Києва, він за
культурним обміном провів в Індії чотири роки і за цей час встиг стати
сертифікованим йогом. Після повернення в Союз Зубков перетворився на одного з
головних пропагандистів східної системи на батьківщині – читав лекції, вів
заняття. Самому вченому, як і Бродову, завдяки асанам вдалося подолати чимало набутих
за роки Великої вітчизняної війни недуг.
У кінці 1960-х індолог опублікував кілька статей про
стиль життя індійських йогів у газеті Сільська молодь. У них він учив: "Вчасно
спати, їсти, працювати, відпочивати. Без цього займатися хатха-йогою – суєта
суєт і томління духу. Розпущені, відчайдушні люди, схильні до безладної
побутової богеми, домашнього анархізму, тільки даремно гаятимуть час".
Незабаром Зубков написав сценарій до знакової фільму про
йогів, створеному на Київнаукфільмі.
Поява картини аж ніяк не означала, що КПРС благословила
йогу. Навпаки: хоча жорстоких переслідувань апологетів, судячи з документів, не
було, роз'яснювальні бесіди та допити, на які викликали як Зубкова, так і
деяких інших радянських йогів, мали місце.
У 1971-му з'явилася постанова, що забороняє заняття йогою, а також
пропаганду і розвиток жіночого футболу, карате, культуризму і карткової гри бридж. Свою позицію щодо йоги функціонери виправдовували пропагандою містики, а також підривом "вітчизняних форм і методів фізвиховання"
Фільм у Кремлі також не був сприйнятий доброзичливо.
Чиновники МОЗ та Держкомспорту вже через рік після його появи, у 1971-му,
випустили постанову, що забороняє заняття йогою, а також пропаганду і розвиток
жіночого футболу, карате, культуризму і карткової гри бридж. Свою позицію щодо йоги
функціонери виправдовували пропагандою містики, а також підривом "вітчизняних
форм і методів фізвиховання".
А тим часом над Країною Рад звучав голос барда Володимира
Висоцького, який виконував пісеньку про йогів з пам'ятним приспівом: "Говорят, что
раньше йог мог, Ни черта ни бравши в рот – год, А тепер они рекорд бьют – Все едят
и целый год пьют!".
Небезпечні практики
У житті більшості тих, хто цікавився йогою, заборона мало
що змінила. Знання про вправи, завдяки яким можна поліпшити поставу,
нормалізувати роботу внутрішніх органів, впорядкувати думки, як і в колишні
часи, передавалося з уст в уста. Часом про йогу дізнавалися випадково.
"Вперше я познайомився з йогою в середині 1960-х, коли
наша вожата в піонерському таборі продемонструвала одну із вправ йоги", –
згадує про своє знайомство з індійською системою Олександр Очаповський,
інструктор і автор книг з йоги.
Такі історії не були рідкістю. Сам Очаповський згодом
закінчив медичний вуз і вже в 1970-х активно застосовував для лікування
пацієнтів знання, отримані від Зубкова, з яким він співпрацював.
Епоха застою хоч і пройшла під знаком заборони йоги, але стала часом дивовижних історій, пов'язаних з адептами-одинаками
Епоха застою хоч і пройшла під знаком заборони йоги, але
стала часом дивовижних історій, пов'язаних з адептами-одинаками.
Показовим, хоч і екстремальним, є приклад океанографа і
йога Слави Курилова. Він став відомим завдяки тому, що 13 грудня 1974 року зістрибнув
у море з борту круїзного судна Радянський Союз, яке проходило поблизу Філіппін.
Через два дні, пропливши 100 км, він досяг острова Сіаргао.
Історія втікача, якого на батьківщині заочно засудили до
десяти років ув'язнення, може видатися фантастичною – проплисти таку відстань
не під силу звичайній людині. Лише через роки з виходом автобіографічної книги
Курилова Втеча стало зрозуміло, що заплив став можливим завдяки його
багаторічному досвіду заняття йогою.
Майбутній утікач дізнався про неї ще в студентські роки,
і 20 років, не маючи вчителя, зважав на всі вказівки, знайдені в підпільно роздобутих
посібниках.
Такі історії лише посилювали підозрілість влади до
йогів-самоучок. А деякі з них і справді могли викликати негативне ставлення
ідеологів, ведучи трохи відсторонений від суспільства стиль життя.
"Йога була мені потрібна не як система вправ, а як
система звільнення, – згадував Курилов. – Заняття йогою в умовах крайньої
несвободи – це постійне подолання. Кожен момент у йозі давав мені краплі
свободи. Мені ніхто не заважав, я кував себе".
Більшість тих, хто знав про йогу, шукали в ній у першу чергу можливість вилікувати і зміцнити власне тіло
Втім, більшість тих, хто знав про йогу, шукали в ній у
першу чергу можливість вилікувати і зміцнити власне тіло. Наприклад, засновник
тренувальної системи Yoga-23 Андрій Сідерський зіткнувся з нею, коли батьки
відправили його займатися у київську школу лікувальної гімнастики. Він з
дитинства мав серйозні проблеми з хребтом і вилікувався лише завдяки методиці
школи, що застосовувала елементи йоги. Зіграв свою роль і вчитель Сідерського з
дайвінгу, який для підготовки до занурення використовував вправи йогівської
гімнастики.
Встали на голову
Час ішов, й інформація про йогу стала частіше прориватися
на сторінки радянських друкованих видань. У кінці 1970-х – першій половині
1980-х в журналі Наука і життя вийшла ціла серія публікацій, які докладно
розповідали про те, що таке йога і які основні елементи цієї системи.
Про те, наскільки затребуваною була ця інформація, свідчить
той факт, що за серією ілюстрованих матеріалів пішла розгорнута відповідь
редакції на листи читачів з різних куточків Союзу, які просили розповісти
докладніше про ті чи інші техніки.
Статті в Науці і житті виявилися далеко не єдиною дірою в
антийогівській обороні компартії. У 1983 році московський любитель йоги Андрій
Лобанов відкрив у столичному будинку спорту Маяк групу з хатха-йоги. Офіційно
заклад іменувалося оздоровчим клубом. Держкомспорт знав про його специфіку і
лише завдяки Лобанову, який переконав функціонерів у тому, що нічого
крамольного у східній гімнастики немає, дозволив його діяльність.
На початку 1980-х йоги освоювали підпілля – у країні розросталася мережа неофіційних клубів, потрапити в які можна було лише за рекомендацією
Втім, цей випадок був швидше винятком із загального
правила. На початку 1980-х йоги освоювали підпілля – у країні розросталася
мережа неофіційних клубів, потрапити в які можна було лише за рекомендацією.
Заняття були платними і зазвичай проводилися на квартирах учасників.
Ситуація змінилася у другій половині десятиліття. У
1988-му в Сочі пройшов міжнародний семінар Йога і здоров'я, рік потому
відбулася Перша всесоюзна науково-практична конференція Йога: проблеми
оздоровлення і самовдосконалення людини. Потім в країні з'явилася Асоціація йоги
СРСР, на чолі якої став Бродов.
Держкомспорт, хоч і зі скрипом, визнав право йоги на
життя. І коли через кілька місяців СРСР зник, йога залишилася.
Щоправда, для тог,о щоб "самопальна" гімнастика доросла
до рівня оригіналу, знадобилися роки. За цей час на теренах колишнього Союзу
з'явилися не просто адепти, а справжні вчителі. Йдеться про людей, які згідно з
йогівською традицією отримали свої знання не через книги, а безпосередньо від
носіїв цієї системи і потім стали передавати їх власним учням.
***
Цей матеріал опубліковано в № 40 журналу Корреспондент від 12 жовтня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.