У більшості українців залишилося лише одне право – скаржитися на важке життя. І вони ним активно користуються, пише Олександр Пасховер, редактор відділу Бізнес журналу Корреспондент у колонці, опублікованій у №41 видання від 19 жовтня 2012 року.
У моїй улюбленій комедійній
п'єсі Миколи Ердмана Самогубець є нетлінний, на всі часи монолог
головного героя Семена Семеновича Подсекальнікова. Ось його короткий спіч: "Ми
нічого не робимо. Ми тільки ходимо один до одного в гості і говоримо, що нам
важко жити. Оскільки нам легше жити, якщо ми говоримо, що нам важко жити.
Заради бога, не забирайте у нас останній засіб до існування, дозвольте нам
говорити, що нам важко жити. Ну хоча б ось так, пошепки: нам важко жити. Ми все
життя своє пошепки проживемо".
Незважаючи на те
що п'єса написана в 1928 році, маніфест Семена Семеновича все ще актуальний.
Обурений шепіт розноситься з усіх куточків країни – від Луганська до Ужгорода,
від Чернігова до Сімферополя: "Нам важко жити".
На початку жовтня
фонд Демократичні ініціативи спільно з Київським міжнародним інститутом
соціології опублікував замір цього шепоту, і ось що у них вийшло: 50,5%
опитаних зізналися, що жити їм тяжко, але терпіти ще можна. 33,5% кажуть, що їм
так тяжко, що вже й терпіти не можна. Найбільше респондентів пригнічують
принизливо скромні зарплати, мікроскопічні пенсії, тотальний ріст цін і падіння
рівня життя.
Майже той самий
набір скарг, що і в далекому 1928-му, з тією лише різницею, що за такий шепіт
тоді садили, а зараз можеш скрипіти скільки завгодно. З усіх опитаних тільки
3,5% виявили готовність у разі потреби публічно захищати демократичні підвалини
держави, і тільки 2% заступилися б за громадського діяча, близького їм за
духом, якого утискає влада.
Скаржитися один одному пошепки на кухні або скандалити на інтернет-форумах, сховавшись за яким-небудь зухвалим ніком, наприклад Дартаньян-85, – це і є український бунт,вже безглуздий, але ще не нещадний
Скаржитися один
одному пошепки на кухні або скандалити на інтернет-форумах, сховавшись за
яким-небудь зухвалим ніком, наприклад Дартаньян-85, – це і є український бунт,
вже безглуздий, але ще не нещадний. Він непродуктивний, безперспективний,
працює винятково на розкол суспільства.
Очевидно, що
існує 100 тис. законних способів суспільного тиску, куди більш ефективних, ніж
кухонний шепіт. Акції протесту – остання справа, але й вони можуть
підбадьорювати владу. Останній приклад – журналістські мітинги, які змусили
парламент відмовитися від прийняття так званого закону про наклеп, який
пропонував задути останню свічку демократії – вільну пресу.
Також непогано
працюють масові позови на дії чиновників, що зарвалися. Судовий флешмоб здатен
паралізувати будь-яку систему, навіть таку безсистемну, як українська
бюрократія. Жменьки небайдужих громадян вже зараз зупиняють незаконні
будівництва, вирубку парків, контролюють нечистих на руку інспекторів ДАІ і т.
д. Громадський тиск все ще є ефективним навіть у такій блідій демократії, як
українська.
У середині
вересня, під час щорічної конференції Ялтинська європейська стратегія колишній
держсекретар США Кондоліза Райс, маючи на увазі тюремне ув'язнення українського
екс-прем'єра Юлії Тимошенко, буквально закликала: "Я сподіваюся, що український
народ продовжуватиме чинити тиск на свій уряд, з тим щоб гарантувати політично
незалежне правосуддя".
Співвітчизники стають інертними, поріг їхньої чутливості знижується. Щотижневі новини про тортури в правоохоронних органах здатні підірвати будь-яке суспільство, крім українського
Співвітчизники
стають інертними, поріг їхньої чутливості знижується. Щотижневі новини про
тортури в правоохоронних органах здатні підірвати будь-яке суспільство, крім
українського. На очах у всієї країни родове гніздо Президента, який ніколи не
займався бізнесом, розрослося до розмірів 280 футбольних полів, і ця казка про
Попелюшку в штанях нікого не займає. Взявши за приклад стиль життя найвищих
ієрархів влади, держчиновники всіх рівнів, не соромлячись, сибаритствують на
очах у народу, що бідніє, збираючи з нього мзду із жадібністю, небаченою з
часів походів князя Ігоря на древлян.
Багатоголосе мовчання
ягнят заходить далеко. У кінці вересня два зловмисники підкараулили і жорстоко
побили журналіста Студії 1 +1, програми Гроші Дмитра Волкова за те, що той у
Вишгороді (22 км від Києва) провів вдале розслідування, що виявило
передбачувану схему розкрадання казенних земель в особливо великих розмірах. Ні
новина про нахабний напад, ні вже тим більше сигнал про ознаки великого
переділу не викликали належної цікавості з боку компетентних органів і
некомпетентної громадськості.
Топ-менеджмент
Студії 1 +1 пішов на безпрецедентний в історії України крок, оголосивши
нагороду 1 млн грн. за допомогу в упійманні бандитів, які побили Волкова.
Комусь здасться, що за двох відморозків це занадто висока ціна. По-моєму, це
симетрична відповідь позбавленому природних рефлексів суспільству.
Що підтверджують
цифри вже згаданого мною соціологічного дослідження фонду Демократичні
ініціативи. На запитання, чи готові вони підтримати який-небудь прогресивний
телеканал або газету, якщо їм загрожуватиме небуття, згодою відповіли лише 1,2%
респондентів. Це притому, що третина опитаних зізналися: порядки в країні – гірше
немає куди.
Країни, де під
одностайне мукання ягнят б'ють репортерів за те, що ті потривожили осине
гніздо, на політичній карті світу позначають як дикі, корумповані,
слаборозвинені, позбавлені будь-яких перспектив. Але з гарантованим правом
тихого стогнання на кухні: "Нам важко жити".
***
Ця колонка опублікована в № 41 журналу Корреспондент від 19 жовтня 2012 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.
Відгуки й коментарі надсилайте за адресою [email protected]