RU
Головна
 

Корреспондент: Вибрані враження. Єфрем Лукацький, найвідоміший український фоторепортер, розповів про найцікавіші моменти своєї роботи

21 листопада 2012, 14:00
0
306
Корреспондент: Вибрані враження. Єфрем Лукацький, найвідоміший український фоторепортер, розповів про найцікавіші моменти своєї роботи
Фото: Фото Єфрема Лукацького
9 березня 2001 року. Учасники акції Україна без Кучми під час зіткнень з міліцією

Єфрем Лукацький, найвідоміший український фоторепортер і пулітцерівський номінант, в інтерв’ю Христині Бердинських розповів про те, як він знімав на чеченській війні, діставав з укриття Саддама Хусейна і змусив Тоні Блера нагодувати афганських бідняків. Матеріал розміщено у №45 журналу Корреспондент від 16 листопада 2012 року.

"На війні єдине, що ти можеш зробити, – це сфотографувати", - каже 56-річний українець Єфрем Лукацький. Як репортер він пройшов через багато гарячих точок – був у Придністров'ї, на обох чеченських війнах, в Афганістані, Іраку, секторі Газа. І скрізь його єдиною зброєю була фотокамера.

Сьогодні Лукацький – найвідоміший вітчизняний фоторепортер, який багато років працює в агентстві The Associated Press. Його знімки публікували практично всі провідні світові ЗМІ, серед яких Time, Newsweek, The New York Times, The Guardian, The Independent.

За висвітлення війни в Чечні українського фоторепортера номінували на найпрестижнішу нагороду у світовій журналістиці – Пулітцерівську премію

За висвітлення війни в Чечні українського фоторепортера номінували на найпрестижнішу нагороду у світовій журналістиці – Пулітцерівську премію.

Ще в середині 1980-х Лукацький, на той момент – водолаз Інституту електрозварювання ім. Євгена Патона, навряд чи міг уявити, що з ним станеться щось подібне. Але саме тоді й почалася його фотоісторія: в один з днів 1988 року, отримавши премію, водолаз купив собі фотоапарат Київ-88 і записався у фотоклуб.

Незабаром один зі зроблених ним знімків – на ній український фольклорист Леопольд Ященко, сидячи в метро, ​​грає на сопілці – потрапив на виставку в київський Будинок профспілок. Прогулюючись Хрещатиком і не знаючи, кого б затягти на цю виставку, фотограф-початківець зустрів однокурсника і його знайому іноземку. Американка проходила стажування в Києві, а звали її Христя Фрілянд, сьогодні вона – редактор цифрових платформ інформагентства Thomson Reuters. Побачивши знімки Лукацького, Фрілянд запропонувала показати їх у британських виданнях. А через кілька тижнів у газеті The Independent вийшла ціла сторінка з фотографіями київського водолаза.

Британська слава назавжди змінила життя українця: після публікації з ним провели низку "бесід" представники КДБ, а потім він був звільнений з інституту. Зате став співпрацювати з московським журналом Огонек та іноземними ЗМІ

Британська слава назавжди змінила життя українця: після публікації з ним провели низку "бесід" представники КДБ, а потім він був звільнений з інституту. Зате став співпрацювати з московським журналом Огонек та іноземними ЗМІ.

Два десятки років Лукацький фіксує страшний і дивовижний світ на два носії: на фотокамеру й у свою пам'ять. Корреспондент, отримавши доступ до обох цих ресурсів, публікує 16 найбільш цікавих фотографій Лукацького, а також деякі його спогади, які редакція відтворює так, як почула, – у вигляді монологу від першої особи.

Бандитський розворот

1989 рік. Мій товариш, журналіст-початківець Олег Єльцов, сказав, що можна потрапити з міліціонерами на затримання.

Міліціонери посадили мене в Жигулі. Машина забита людьми в цивільному – сім чоловік і я восьмий. Висадили на якійсь зупинці, сказали чекати. Сиджу, чекаю. Страшенно хотілося їсти, із собою був бутерброд. Жую бутерброд і чекаю. Неподалік зупиняється Москвич. Якийсь чоловік розмовляє з пасажирами Москвича, машина намагається від’їхати, починається стрілянина, а я з бутербродом у роті біжу, щось знімаю.

Виявляється, це був один з перших [в країні] випадків кіднепінгу – злочинці вкрали людину і вимагали за неї викуп. В момент передачі грошей усіх заарештували. Я відправив ці фото в журнал Огонек і в найближчому його номері вийшов приголомшливий бандитський розворот.


Фото Єфрема Лукацького
1990 рік, Київ. Один з перший арештів рекетирів (членів організованих злочинних груп, які вимагали гроші) правоохоронцями

Смерть на весіллі

Під час чеченської війни було стільки крові! Я відчував, що втомлююся від усього цього. Не розумів, чому вбивають дітей, старих, чому їхні долі так склалися. І тут один інгуш запросив мене на весілля в селище. Я подумав, може вийти гарний репортаж. Війна, а я весілля знімаю.

На весіллі у всіх гостей святковий настрій, і на мить я переключився з усіх цих жахів. Але свято швидко закінчилося. У селище приїхала вантажівка з тілами вбитих. І весілля перетворилося на похорон. За місцевими звичаями ховати потрібно у день смерті. Ми йдемо на кладовище, гості весілля риють могили. У цей час пролітає бойовий вертоліт і відкриває стрілянину. Ми стрибаємо в ці могили і чекаємо, коли ж це божевілля закінчиться. Таке вийшло весілля.


Фото Єфрема Лукацького
1994 рік. Чеченська жінка, яка постраждала під час авіанальоту федеральних сил Росії на Грозний

Чим я пишаюся

В Афганістані я зробив матеріал, яким по-справжньому пишаюся.

Іноземні журналісти (і я серед них) жили в афганському місті Мазарі-Шарифі. Про це багато хто знав. Одного разу до нас прийшли представники племені хазаріїв – племінний вождь, мулла і людина, що розмовляла англійською мовою. Вони розповіли, що живуть високо в горах, в їхньому селищі голод і всі вмирають. Гуманітарна допомога до них не доходить, оскільки інші племена по дорозі перехоплюють вантаж.

Коли ми приїхали в селище Бонаваш, до нас вийшли люди, що залишилися в живих. Вони харчувалися хлібом, зробленим із глини і трави. Мулла сказав жителям, що ми ті, хто може їм допомогти. І тоді настав найскладніший момент у моєму житті. До нас стали виносити тих, хто помирав, і хворих в надії, що ми якісь боги, які щось пошепчуть, і все стане нормально. А все, що я міг, – це сфотографувати.

Ми зробили матеріал, і того самого дня його передали. Він вийшов на перших шпальтах світових ЗМІ. На наступний день після виходу репортажу журналісти запитали прем'єр-міністра Великобританії Тоні Блера на прес-конференції в Лондоні, чому ці люди не отримують гуманітарну допомогу. У Бонаваш терміново відправили провізію та проконтролювали її доставлення.

Я знімав, як розвантажують мішки з борошном. Жителі племені були щасливі. А я був щасливий, що зробив щось корисне і можу цим пишатися. Це був 2002 рік.


Фото з архіву Єфрема Лукацького
2001 рік. Афганістан. Єфрем Лукацький серед озброєних чоловіків племені хазареїв

Професійний секрет

Західні військові журналісти проходять спецкурс Центуріон в Англії, на закритій базі. Британські спецназівці і розвідники навчають репортерів, як пройти по мінному полю, надати першу медичну допомогу, вести себе в різних ситуаціях.

Навчання побудовано на моделюванні реальних ситуацій. Наприклад, ми дізналися, що десь є табір біженців. Сідаємо в машину і їдемо. Перед машиною стається вибух, вискакують люди зі зброєю і в масках, витягують всіх з машини, обличчям у бруд, надягають мішок на голову, стріляють біля вух. Мені відразу ж зламали ребро. Тобто намагаються наблизити ситуацію до бойової.

Такі навчання – це вимога страхових компаній. Вони відмовляються страхувати військових журналістів, які не пройшли такий курс. До того ж компанії не виплачують страховку родині журналіста, якщо його вбили на війні, а він при цьому не був у бронежилеті і касці. Тому всі журналісти, коли їдуть на війну, домовляються між собою: якщо когось із колег вб'ють, надіти на його тіло бронежилет і каску і відобразити це на фото. Інакше сім'я загиблого не отримає грошей.

Чужа сенсація

На війнах іноземні журналісти живуть усі разом, так зручніше і безпечніше. При цьому кожен хоче зробити ексклюзив. Ми мовчали про те, що знали, і розповідали один одному про свої матеріали вже після виходу.

Наприклад, в Афганістані у 2001 році я якось йшов з американським фотографом, який працював на турецьке інформагентство. Він розговорився з талібами. Я не надав цьому значення і не став підслуховувати їхню розмову. Журналіст після розмови мовчав, як партизан. Повернувся і передав інформацію. Виявилося, що його співрозмовник – це американець Джон Лінд, який воював на боці талібів.

Після публікації фото американці заарештували Лінда. Я впустив сенсацію світового масштабу, але ж стояв поруч.

Перше слово

На війні найважливіше – це перша фраза, яку ти скажеш. Під час російсько-грузинської війни 2008 року на слові "Гамарджоба" завершилося життя фотокореспондента Олександра Климчука. Він зголосився допомогти німецьким журналістам проїхатися в бік блокпостів у районі Осетії.

Вони проїхали один грузинський блокпост, другий. На наступному військові зупинили машину, фотограф вийшов з машини і сказав: "Гамарджоба" [привітання грузинською мовою]. А це були осетини, і перше, що вони зробили, – відкрили вогонь. Хлопця вбили наповал, німців поранили.

Коли осетини підійшли до машини і зрозуміли, що це журналісти, вони відвезли їх до лікарні. А хлопець загинув.

Перше, що треба робити на війні, не вітатися, а кричати, що ти журналіст.

Останній палац Саддама

В Іраку у 2003 році я був закріплений за Четвертою американською дивізією, яка базувалася на території комплексу палаців Саддама Хусейна в Тикриті. Це цілий район, у якому більше десяти шикарних палаців. Територія настільки величезна, що обійти її пішки неможливо. У всіх палацах позолота, мармур. Шалено красиво і шалено дорого.

А Хусейн переховувався на фермі за містом, убогій і брудній. Коли надійшла інформація про його місцезнаходження, американські військові прочесали ферму вздовж і впоперек. Під ганчіркою на землі виявили дві петлі з дротів. Солдати потягнули за петлі, відкрився отвір.

Один з військових запропонував кинути туди гранату, але пролунав крик: "Не підривайте! Я – Саддам". З отвору виліз бомж зі скуйовдженим волоссям, в якому важко було впізнати правителя Іраку.

Коли витягли Саддама, я заліз в його будку. По висоті, довжині і ширині це могила в повному розумінні слова. У цій могилі, крім Хусейна, стояв тільки армійський ящик, в ньому було $ 750 тис.

Вдалий кадр

Як зробити хорошу фотографію? Дуже просто. Наприклад, якщо ти знімаєш футбол і знаєш, що зараз буде подача кутового, ти розумієш, що м'яч полетить на найвищого гравця, який б'є головою. Ти вже чатуєш біля воріт і чекаєш цього моменту, а не носишся як очманілий навколо, клацаючи що попало. Тобто потрібно розбиратися в тому, що робиш, і випереджати події на півкроку.


Фото Єфрема Лукацького
2007 рік. Альбіна Дерюгіна, легендарний український тренер з художньої гімнастики, вчить свою вихованку

Вічний документ

Для мене документальна фотографія – найдорожче, що може бути. Таку фотографію не можна повторити. Коли в цьому році проходив саміт YES в Ялті, в Лівадійському палаці [де проходить захід] висіли величезні фотографії Андреаса Гурскі [відомий німецький фотограф, робить панорамні знімки великого формату], а скромненько в кутку – фотографія [британського, американського і радянського лідерів] Вінстона Черчілля, Франкліна Рузвельта та Йосипа Сталіна, які підписали договір про розділ післявоєнного світу і сидять на лавочці.

Хіба можна порівнювати цінність цих фото? Фотографії Гурскі через кілька років всі забудуть, це викинуті гроші. Я не розумію, чому [натхненник і організатор YES] Віктор Пінчук витрачає мільйони на ці фото. Для мене шалених грошей коштує тільки та фотографія, яка змінює світогляд людини, впливає на історію світу або якоїсь країни. Повторити таке фото неможливо.


Фото Єфрема Лукацького
2001 рік. Після відставки з посади глави уряду Віктор Ющенко готує яєшню у київській квартирі американської журналістки Мері Місьо

***

Цей матеріал опубліковано в № 45 журналу Корреспондент від 16 листопада 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах