Зінаїда Ліхачова, художниця і за сумісництвом дружина глави Адміністрації Президента Сергія Льовочкіна, в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповіла про те, що перше в її житті ніяк не пов'язане з другим. Матеріал розміщено у №8 журналу Корреспондент від 1 березня 2013 року.
Перед Зінаїдою Ліхачовою стоїть подвійне завдання. Якщо
більшість художників просто прагнуть довести свою спроможність у світі
мистецтва, то Ліхачова ще й намагається запевнити колег, а разом з ними всю
Україну, що вона дійсно талант і чоловік до її діяльності відношення не має.
Завдання непросте, оскільки Ліхачова одружена з одним з найвпливовіших
українців – главою Адміністрації Президента України Сергієм Льовочкіним.
Втім, з поставленим завданням художниця, яка працює в найрізноманітніших
техніках, від живопису до інсталяції і відеоарту, а власний стиль позначає не
інакше як етномодерн, справляється. Її скульптури брали участь не тільки в
масштабних київських оглядах мистецтва на зразок першої київської бієнале
Арсенале і виставки Art Kyiv Contemporary, а й у знаменитих міжнародних
ярмарках, таких як Art Monaco в Монте-Карло і американський Miami Art River
Fair.
Обравши не найпростіший, але вірний шлях до визнання, Ліхачова прагне стати частиною глобального артистичного процесу
Обравши не найпростіший, але вірний шлях до визнання, Ліхачова
прагне стати частиною глобального артистичного процесу. Наприклад, вона
співпрацює з молодим британським дизайнером одягу Жан-П'єром Браганзою – він
використовував роботи художниці для власної колекції, а також з українцем
Кирилом Карабицем, головним диригентом британського Борнмутського симфонічного
оркестру, – Ліхачова оформляла сцену для його концерту в Україні.
І хоча експерти-мистецтвознавці вважають, що сплеск
активної виставкової діяльності Ліхачової збігся з кар'єрним злетом чоловіка у
2010 році, сама вона в розмові з Корреспондентом спростувала наявність
будь-якого зв'язку між власним успіхом і кар'єрою чоловіка. Втім, інтерв'ю
більшою мірою було про інше – про живопис, дизайн та Венеціанську бієнале –
2013.
- У грудні дві ваші роботи, Любов і Творіння, брали
участь в престижному ярмарку мистецтва Miami Art River Fair в Америці.
- Я особисто там не була присутня, тільки мої скульптури.
Насправді це був експромт. Як ви знаєте, всі престижні арт-ярмарки передбачають
участь через галерею. На Miami Art River Fair художник може подати заявку від себе.
Я вислала акварельні ескізики скульптур, ще навіть не усвідомлювала, з яких
матеріалів їх робити, яких вони будуть розмірів. Але отримала схвальну
відповідь.
- На цей ярмарок ви не їздили, а взагалі відвідуєте виставки
за участю своїх творів, дивитеся на реакцію публіки?
- На жаль, ні. Мені, напевно, було б боязко. Навіть коли
беру участь у групових виставках тут, у Києві, й організатори просять бути на
відкритті, я обіцяю, але не приходжу саме через це відчуття. Не те що я уникаю
критики. Навпаки, я за критику, тому що в ній можна знайти щось корисне, щоб
згодом зробити краще. Але увага безпосередньо до моєї персони бентежить.
- Чи слідкуєте за тенденціями в сучасному мистецтві? Які
з них імпонують?
- Саме слово "тенденція" – це щось нестабільне. Звичайно,
художник переломлює той час, в якому живе, той простір, в якому перебуває. Але
найчастіше, якщо мова йде про шедеври, митець не прив'язується ні до чого.
Іноді дивишся на людину і не розумієш, як вона могла це зробити. Адже її спосіб
життя зовсім не відповідає тому, що вона заявила в мистецтві.
- Ви віддаєте перевагу скульптурі, інсталяціям та
відеоарту, при цьому експерти кажуть, що краще зараз продається живопис. Ваш
особистий досвід підтверджує цю тенденцію ринку?
- Я взагалі не можу без живопису, кожна моя робота
починається з живопису, якому я надаю різні форми вираження, чи то скульптура, чи
то інсталяція або відео. І так, живопис продається швидше і легше, ніж інші
форми мистецтва, це правда.
Український арт-ринок – застояний. Мистецтво потрібно
відчувати, а чи багато хто у нас зараз здатен відчувати? У більшості інтерес до
мистецтва награний. Не можна підлаштовуватися під цінителів тут,
підлаштовуватися під неіснуючий ринок, попит.
- Можете розповісти, хто купує ваші роботи?
- Без згоди цих людей не можу називати їхні імена. Але
часто до мене звертаються люди абсолютно незнайомі через сайт, через Facebook.
Іноді купують на подарунок. Є ті, у кого інтер'єри в стилі етномодерн, вони
стежать, купують. Є роботи, які не продаю. Тому що багато разів було таке, що,
продаючи роботи, я ніби втрачала близького друга.
- Чи даруєте свої роботи?
- Тільки найбільш близьким, цінним для мене людям.
- Серед колег чоловіка багато власників ваших картин?
- Я, чесно кажучи, не знаю всіх колег свого чоловіка. Я
поза політичною ситуацією. Знаю, що у нього дуже широке коло людей, з якими він
працює. Але якщо ви почнете називати мені прізвища, я навряд чи зможу сказати,
хто це, і пов'язати візуально з тими, кого я бачила. Це не моє середовище. Тому
серед них мало моїх покупців.
- У вас є друзі серед українських художників чи ви
тримаєтеся осібно? Адже підйом вашої кар'єри припав на той самий період, що і
підйом політичної кар'єри чоловіка.
- Насправді художником я завжди була, і перші свої
персональні виставки в Будинку художника, Будинку архітектора, куди ходили мої
родичі і батьки друзів, почалися з п'яти років. Зараз, звичайно, до мене більше
уваги в зв'язку з тим, що під пильною увагою перебуває Сергій Володимирович. Є
такий аспект. А коло мого спілкування – це люди творчі, з архітектури, з
музики, з мистецтва. Між нами панує любов і розуміння.
- Які картини висять на стінах вашого будинку – ваші чи
чужі?
- Частково мої, частково дітей. Я купую роботи молодих
художників на виставках в Будинку художника, в яких теж беру участь. Це переважно
майстри мого покоління, не розкручені імена. Є, наприклад, роботи молодого
художника з Івано-Франківської області Владислава Симича, скульптора Олександра
Моргацкого, художника Івана Приходька, моєї подруги Аліни Гриненко, твори
народних майстрів.
- Ви багато подорожуєте, але у своїй творчості постійно
звертаєтеся до давньої української символіки. Інші культури не так надихають
або це принциповий вибір на користь національного?
- Насправді подорожую не так багато, як мені б хотілося.
Але якби було більше часу, я б об'їздила Україну. Адже кожна місцевість чимось
дивує. Соромно, що ми тут живемо і не знаємо про існування багатьох традицій.
Це те джерело, в якому я відчуваю натхнення, енергетику.
- У минулому році британський дизайнер Жан-П'єр Браганза
використовував ваші роботи для принтів у своїй колекції. Хто був ініціатором
співпраці?
- Він знайомий з моїми роботами, ми з ними давно
листувалися, обмінювалися новинами. А потім я раптово отримала від нього
питання про те, чи можна використовувати дві мої роботи в принтах для його
колекції. Було дуже приємно, і я погодилася.
- До створення власних колекцій одягу повернутися не
думали?
- Ні, у фешн-індустрії є рамки і немає свободи. Художник
не може бути невільний. Тоді ти просто діяч ринку, створюєш продукт як рядовий
виробник.
- Але аксесуари ви, як і раніше, робите.
- Так, аксесуари для мене – це предмети мистецтва.
- В одному з недавніх інтерв'ю ви розповідали, що досить
довго і докладно готували заявку на участь у Венеціанській бієнале. А потім
відмовилися від участі. Чому?
- Для заявки потрібно було дуже уважно опрацювати деталі.
Наприклад, якщо ти претендуєш на певну локацію, скажімо, церкву, ти у жодному разі
не повинен осквернити своєю ідеєю це сакральне місце. Крім того, мій об'єкт не
був придуманий спеціально, його потрібно було адаптувати. Писалася музика. На
все це пішов час.
Але справа в тому, що я не можу представляти Україну за
бюджетні кошти. Є маса молодих художників, які не можуть стати відомими, тому
що у них немає фінансових можливостей. У цій ситуації всі витрати бере на себе
держава. Я за те, щоб все було чесно. Я не вважаю, що можна використовувати всі
методи і способи заради успіху.
- Ви не знали про механізми фінансування, коли готували
заявку?
- На бієнале можлива участь з індивідуальним проектом, не
від національних павільйонів, – саме так я і думала подаватися. У процесі
підготовки я показала свій проект українським кураторам, і його попередньо
відібрали для участі від українського павільйону. Однак на цьому етапі,
враховуючи всі нюанси, я вирішила відмовитися, до того як подадуть імена
учасників безпосередньо на саму бієнале.
***
Цей матеріал опубліковано в №8 журналу Корреспондент від 1 березня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.