Радянське і німецьке командування під час Другої світової війни зіткнулися з однією інтимною проблемою, що загрожувала стати масштабним лихом – хворобами, що передаються статевим шляхом. Червона армія і в цьому випадку перемогла ворога, організувавши більш дієву профілактику і лікування, пише Володимир Гінда у №9 журналу Корреспондент від 7 березня 2013 року.
Хвороби – такі ж незмінні супутники війни, як смерть,
голод та інші страждання. Причому під час затяжних конфліктів, як зауважили фахівці,
загострюється одна специфічна проблема – хвороби, що виникли, як в анекдоті, не
від нервів, а від задоволення. Позбавлені жіночого товариства бійці були ласі
на любовні втіхи, забуваючи про запобіжні заходи.
У цьому сенсі Друга світова підкинула командуванню
протиборчих сторін схожі завдання: і верхівка вермахту, і генералітет Червоної
армії чудово розуміли, що сифіліс з гонореєю – найпопулярніші венеричні болячки
того періоду, – могли стати масштабною проблемою. Адже обидва захворювання тоді
вимагали тривалого лікування – 35-40 днів для сифілісу і близько 25 днів для
гонореї.
Щоб попередити тимчасову втрату частини бійців на
сексуальних фронтах, обидві сторони намагалися не тільки лікувати хворих, а й
багато уваги приділяли профілактиці. Більшовики виявилися більш ефективними у венерології,
ніж нацисти.
Перевірено: хворих немає
У радянський час тема поширення венеричних захворювань
серед фронтовиків замовчувалася заради підтримки світлого образу
воїна-червоноармійця. І все ж у 1951 році в Москві вийшов черговий том
фундаментальної книжкової серії Досвід радянської медицини у Великій
Вітчизняній війні 1941-1945 років, повністю присвячений шкірним і венеричним
хворобам серед солдатів.
У книзі не наведено даних про те, як часто червоноармійці
ставали жертвами "любовних" захворювань. Названі лише загальні дані щодо всіх
театрів бойових дій, підраховані американцями, згідно з якими на всіх фронтах
Другої світової у 1942 році захворюваність була в межах 32 осіб на 1 тис.
солдатів, у 1943-му – 34, а роком пізніше – 42.
Автори зазначали, що ці хвороби хоч і були присутні в
радянських військах, але зустрічалися в рази рідше, ніж у німців чи
американців.
Сам факт того, що проблемі присвятили цілу книгу, свідчить
про те, що червоноармійці страждали від венеричних хвороб не рідше, ніж
союзники і німці.
Венерологи проводили медогляди, стежили за лікуванням солдатів, яке проводилося у спеціальних "венеричних" госпіталях, а також повинні були виявляти джерела
зараження військовослужбовців
У роки війни радянському керівництву було не до умовностей,
тому тоді тема звучала більш відкрито. Так, на всіх фронтах були введені штатні
посади фронтових і армійських венерологів. Вони не тільки контролювали роботу
лікарів і підраховували число заражених солдатів, а й розподіляли медикаменти,
а також координували профілактичну роботу з цивільними медустановами. Крім
того, венерологи проводили медогляди, стежили за лікуванням солдатів, яке
проводилося у спеціальних "венеричних" госпіталях, а також повинні були
виявляти джерела зараження військовослужбовців.
Їм допомагали так звані венерологічні загони МОЗ. Ці
групи медиків рухалися слідом за частинами Червоної армії, які наступали, і намагалися
виявити серед цивільного населення можливі осередки інфекції та організувати
лікування.
В армії венерологи як правило стикалися з двома недугами – сифілісом і гонореєю. Обидва лікувалися не за один день і деколи вимагали госпіталізації
В армії венерологи як правило стикалися з двома недугами –
сифілісом і гонореєю. Обидва лікувалися не за один день і деколи вимагали
госпіталізації.
Сифіліс лікували медикаментозно. Гонорею в польових
умовах викорінювали таблетками сульфідину, але коли той став дефіцитом, частіше
стали використовувати "молочну" методику. Для неї потрібно небагато – коров'яче
молоко і рішучий лікар. Молоко кип'ятили 10 хвилин, потім вводили його хворому
внутрішньовенно, після чого температура тіла пацієнта піднімалася до 41
градуса. Далі хворого клали на стіл, вчотирьох тримали його, а санінструктор
зондом здирав у "мученика" слизову сечівника. Після цього хворий видужував, але
кожен похід до вітру ставав для нього мукою.
Майже так само часто хворих солдатів лікували скипидаром,
який очищали, розчиняли в маслі і вколювали куб-півтора у хворе
"місце". У першу добу після ін'єкції хвороба загострювалася, але
пізніше відходила на другий план. Хворий більше страждав від високої
температури – до 39,5 градусів – і дуже сильного болю в місці ін'єкції, який
приковував пацієнта до ліжка на тиждень.
Всіма цими стражданнями для червоноармійців справа й обмежувалася – інших санкцій, крім примусового лікування, до солдатів, які підхопили заразу, не застосовували
Але всіма цими стражданнями для червоноармійців справа й
обмежувалася – інших санкцій, крім примусового лікування, до солдатів, які
підхопили заразу, не застосовували. Навіть до жінок, які стали джерелом хвороб,
ставилися схожим чином. Як згадував ветеран Другої світової Сергій Соловйов, у
них в дивізії служила жінка, яка часто змінювала партнерів, і в підсумку підхопила
гонорею. Дізнавшись про це, начальство відправило даму на лікування в
армійський госпіталь. Розпусниця одужала, повернулася й продовжила гуляти, доки
не отримала сифіліс. Після цього її знову госпіталізували і лише потім списали
в тил.
Інша справа – партизани: у лісі за гонорею могли і
розстріляти. Так, радянський командир лісових месників Антон Бринський, що
командував загоном особливого призначення в лісах України, в кінці жовтня 1943 року
написав в Український штаб партизанського руху про те, що серед його бійців
поширилися венеричні захворювання. "Джерелом" стала така собі заміжня дама
Євдокія Кузнєцова, яка "підкинула" проблеми чотирьом командирам і двом рядовим
партизанам. За словами Бринського, її розстріляли з формулюванням "за зраду
Батьківщині".
Лицарські замки
Військове керівництво Німеччини проблему статевих
інфекцій запустило, хоч і намагалося вирішувати всіма методами. У підсумку
розмах хвороб досяг в армії загрозливих масштабів. Німецький історик Франц
Зейдлер у своєму дослідженні Проституція, гомосексуалізм, членопошкодження,
проблеми ведення німецької санітарії в 1939-1945 роках пише, що в цілому за час
війни приблизно 706 тис. солдатів Третього рейху перехворіли "соромними" хворобами.
Автор визнає, що реальна цифра повинна бути більшою, але для цього потрібно
врахувати тих, хто приховував інфекцію і намагався лікуватися самостійно.
Але ж німці мали сумний досвід Першої світової, коли
через недостатню увагу до питання лікування та профілактики венеричних
захворювань в їхній армії нарахували 2 млн хворих солдатів. Тому ще з 1938 року
командування вермахту почало створювати спеціальні санстанції для рядових і
офіцерів в містах дислокації. Кожного солдата після кожного статевого акту
зобов'язали відвідувати ці заклади для дезінфекції за допомогою води і мила.
Однак ідея себе не виправдала: військові всіма правдами і
неправдами ігнорували відвідування станцій – хто через лінощі, хто з інших
причин.
Серед військовослужбовців проводили профілактичні бесіди,
поширювали брошури та листівки. В одному з таких документів під назвою
Німецький солдат автори радили обережно ставитися до жінок легкої поведінки,
адже вони зазвичай є носіями небезпечних хвороб. Крім того, звучала
рекомендація вступати в статеві стосунки тільки за наявності презерватива,
після сексу проводити дезінфекцію і відразу після зараження звернутися до
військового лікаря.
Найкращим захистом у брошурі називали тимчасове
утримання, про яке писалося, що воно "не є небезпечним для здоров'я". Настійно
рекомендувалося пам'ятати, що гонорея і сифіліс виліковні, якщо почати боротьбу
з ними відразу після виявлення перших симптомів. Далі вказувалися ці самі
симптоми, і йшло резюме: поширення венеричних хвороб можна розглядати як
халатність або умисне тілесне ушкодження.
Все одно німецькі вояки регулярно "залітали". Лікували таких хворих в
спецгоспіталях, які жартома називали "лицарськими замками". Ще хворі автоматично позбавлялися можливості виїхати у відпустку до Німеччини
І все одно німецькі вояки регулярно "залітали". Лікували
таких хворих в спецгоспіталях, які жартома називали "лицарськими замками". Ще
хворі автоматично позбавлялися можливості виїхати у відпустку до Німеччини: у
разі гонореї – протягом трьох місяців, у разі сифілісу – поки не завершиться
лікування. А той, хто потрапляв у спецгоспіталь повторно, міг отримати
кримінальний термін, оскільки своєю хворобою він, на думку командування,
підривав бойовий дух.
У кінці війни, коли кожен солдат був на вагу золота, німці
навіть хотіли створити "сифіліс-загони". Мова йде про частини, що складалися б
з хворих солдатів, яких планували лікувати без відриву від військових дій.
Проте від ідеї відмовилися, злякавшись, що супротивник використає цей факт у
пропагандистських цілях.
Місцеві проблеми
Щоб уберегти солдатів від неприємностей, німці займалися
і профілактикою статевих хвороб серед населення окупованих ними територій.
Так, у Львові вони організували додаткову лікарню по вул.
Дверницькій, 4 для хворих жінок. У Києві активно працювала дерматовенерологічна
лікарня.
Перед тим, як перейти до практики лікування місцевих жінок, нацисти намагалися піти простим і жорстоким шляхом – проводили арешти і розстріли носіїв хвороб,
звинувачуючи їх у навмисному виведенні з ладу солдатів вермахту
Перед тим, як перейти до практики лікування місцевих
жінок, нацисти намагалися піти простим і жорстоким шляхом – проводили арешти і
розстріли носіїв хвороб, звинувачуючи їх у навмисному виведенні з ладу солдатів
вермахту. Застосовували заходи і більш м'які – за зараження німців жінкам
давали трирічний тюремний термін.
Однак терор призвів до того, що пані стали приховувати
свої проблеми, а число вояків, що заразилися, зросло. Тоді окупанти змінили
батіг на слабку подобу пряника.
Начальник поліції безпеки і СД Києва у своєму звіті
керівництву від 1 листопада 1942 року присвятив цій проблемі окремий розділ –
Поширення венеричних хвороб в Києві і боротьба з ними. Зокрема, він зазначав,
що в столиці постійно зростало число венеричних захворювань. Причинами назвав
зубожіння населення, майнове розшарування суспільства і масову торгівлю
спиртним.
З легкої руки керівника київського СД у місті ввели
безкоштовне обов'язкове примусове лікування, причому венеричні відділи в
лікарнях Києва влаштували на манер в'язниць – з ґратами на вікнах. Крім того,
при відділі здоров'я міської управи створили посаду інспектора з профілактичної
боротьби з венеричними хворобами, який повинен був виявляти, реєструвати і
відправляти на лікування місцевих жителів, що страждали від інфекції.
Німці практикували і рейди, які проводили по злачних місцях окупованих міст службовці відділів здоров'я. Цей метод довів свою ефективність
Німці практикували і рейди, які проводили по злачних
місцях окупованих міст службовці відділів здоров'я. Цей метод довів свою
ефективність. Так, у Тернополі в 1941 році на примусовий огляд були доставлені
38 "підозрілих" жінок, з яких, як виявилося, 24 були інфіковані. Головний
санлікар Львова в березні 1942-го у своєму звіті писав, що в місті виявили і
взяли на облік 180 повій, яких змусили проходити медогляд двічі на тиждень.
"Трудівниці" ліжка завжди були в центрі уваги окупаційної
влади. В оперативному звіті керівника генерального округу Миколаїв за травень
1942-го сказано, що в містах Миколаїв та Кіровоград збільшилася чисельність
венеричних захворювань серед мирного населення та солдатів. Влада відразу закрила
місцеві публічні будинки, але вже в наступному місяці зрозуміла, що
погарячкувала. У звіті за липень того ж року зазначалося, що після закриття
"будинків розпусти" стало важко контролювати повій, а це, у свою чергу,
призводило до нових захворювань.
Окупантам довелося вирішувати й іншу проблему –
доступність медикаментів для жителів, заражених венеричними хворобами. Медицина
на захоплених територіях стала платною і тому недоступною для багатьох
цивільних осіб. Окупаційна адміністрація вимушено стала вводити безплатне
забезпечення ліками для окремих категорій осіб, головним чином – хворих на венеричні
та інфекційні шкірні захворювання.
Але радикально знизити рівень захворюваності як серед
місцевих, так і серед солдатів вермахту всі ці заходи не допомогли.
***
Цей матеріал опубліковано в №9 журналу Корреспондент від 7 березня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.