Співачка Джамала в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповіла про те, чому жива музика набагато краща, ніж порожні обличчя і роти, що відкриваються під фонограму. Матеріал розміщено у №23 журналу Корреспондент від 14 червня 2013 року.
Професійне життя
однієї з найяскравіших українських співачок – Джамали – склалося до нудного
послідовно: спочатку музична школа, потім училище, диплом Національної музичної
академії з відзнакою. За таких передумов оперна сцена виглядала найбільш
логічним продовженням кар'єри.
Перемога в
міжнародному конкурсі Нова хвиля – 2009 у Юрмалі порушила розмірений хід подій.
Співачка з кримськотатарськими корінням, яка вразила журі та публіку
екстравагантним зовнішнім виглядом і широтою вокальних можливостей, взялася будувати
кар'єру естрадної зірки. Її дебютний альбом For Every Heart вийшов у 2011-му, а
в березня 2013 року з'явилася друга платівка з категоричною назвою All оr
Nothing.
Змішуючи безліч
стилів на зразок традиційно афроамериканських джазу та соулу з етнічною й
електронною музикою, Джамала вже зуміла завоювати вимогливу фестивальну публіку
від Владивостока до Берліна і стала постійною учасницею найбільшого в Росії
міжнародного джазового заходу – Усадьба Jazz. Втім, той факт, що більшу частину
свого репертуару вона виконує англійською мовою, а також небажання йти на повідку
у моди ускладнили шлях до всенародної популярності.
Фото Дмитра Ніконорова
Нещодавно Джамала
спробувала себе ще в одній іпостасі. Наприкінці минулого року співачка знялася
в картині режисера Олеся Саніна Поводир, сюжет якої зав'язаний навколо
легендарної історії розстрілу сотень кобзарів, що ймовірно стався в 1934 році
під Харковом. Фільм вийде в прокат восени.
Однак, незважаючи
на свіжість спогадів про зйомки, розмова Корреспондента з Джамалою почалася
саме з музики. Цьому сприяла й обстановка: бесіда відбувалася на студії
звукозапису в центрі Києва.
- Музика, яку ви
виконуєте і в якій намішано класику, електроніку і джаз, на Заході вже давно
належить до розряду популярної. Чому, на ваш погляд, в Україні ця музика все ще
не для широкої аудиторії?
- У пісні [з нового
альбому] Я люблю тебе за першими звуками флейти [мені виносять вердикт] – це
джаз. Радіостанції моментально беруться за голову і кажуть: ой, ви знаєте, ми
не можемо це взяти, бо надто джазово, занадто живий саунд. А що це означає? Це
означає наявність духових інструментів, м'ясистих барабанів, багатої партії
бас-гітари. Насправді це ж було, в 1970-ті це було навіть у Радянському Союзі.
Ті передачі, звичайно, можуть здатися смішними, такий олд-скул, всі ці зачіски,
ведучі... Але наявність [в них] оркестрів мене просто так радує!
А сьогодні ці
кордебалети, порожні обличчя, роти, що відкриваються під фонограму, – це
страшно.
Я завжди намагаюся
співати з живим бендом. Але це дуже складно робити – робити живий звук, робити
ось такий саунд, робити музику соул російською чи українською. Для всіх це
звучить якось інородно, дуже дивно. Але я не боюся бути дивною.
Фото Дмитра Ніконорова
Зараз такий час, що
всім ніколи. Люди не слухають музику альбомами, у всіх є час тільки на модний
тречок, який доноситься з якоїсь радіостанції. А ось сісти послухати музику
повністю, сходити на концерт і послухати його повністю, прочитати книгу, а не
просто цитати з Facebook, – на це не вистачає часу, темп прискорився. Від цього
мені якось сумно. Тому що ми пропускаємо щось дуже важливе.
І, здавалося б, я
не в найгірший час живу. В принципі мене все влаштовує. Я роблю музику, в яку
вірю, хоча могла б піти іншим шляхом. Я заробляю достатньо, щоб поїсти,
одягнутися і їздити на машині Hyundai Sonata, але поки не більше. Але мене
знову-таки тішить те, що я не обмежую себе "форматом".
- Про які гонорари
ви мрієте і коли, на вашу думку, зможете їх досягти?
- Я не можу сказати
в цифрах. Я мрію рівно про такий гонорар, який забезпечив би мені спокійне
існування, щоб спокійно записати альбом, що не концертувати хоча б три місяці.
Поки я не можу собі цього дозволити. Весь менеджмент, бенд з дев'яти осіб –
вони всі залежать від мене. Виходить так, що якщо ти не співаєш концерти, то ти
голодний.
Ми не отримуємо
ніяких авторських, як, наприклад, в Америці, де це все відстежується. Буквально
нещодавно на [конкурсі] Міс світу в Польщі використовували мою пісню Smile для
головного дефіле дівчат. Це транслювали 150 каналів світу. По суті, кожен канал
мав мені надіслати якийсь "привіт" у конверті. Але цього не сталося. І довести
нічого неможливо.
Фото Дмитра Ніконорова
Тому наші артисти
все життя виступають. Ми думаємо, мовляв, господи, ти вже сивий, кульгавий, та
досить вже! Звичайно, є бажання співати, це безперечно присутнє, людині складно
відмовитися від сцени. Але я думаю, що людині ще й складно прожити.
Я просто не роблю
ту музику, за яку платили б шалені гонорари. Я не складаю Gangnam Style. А за
Gangnam Style, напевно, платять дуже багато.
- Вас політики і
бізнесмени кличуть на корпоративи?
- Для більшості артистів
корпоративи – чи не єдиний спосіб заробити. Тому що дуже складно зібрати зал. Я
б робила частіше концерти, якби люди охочіше розлучалися з грошима, купували
квитки. Але у наших людей теж є вибір: або купити за 150 грн. квиток, або
купити щось своїй сім'ї поїсти.
- Після виходу
першого альбому у 2011-му ви багато виступали, і географія була досить широкою –
від Владивостока і Алма-Ати до Венеції і Лондона. Як публіка в різних місцях
реагує на українку з кримськотатарськими корінням, яка співає джаз і соул?
- Добре реагують.
Питають: як, це з України? Мені неприємно, що їм здається дивним, що так може
бути в Україні. З іншого боку, приємно, що вони ставлять мене врівень з такими
співачками, як ті ж [британки] Емі Вайнхаус, Даффі, [американка] Еріка Баду і
так далі. Тішить, що моя музика сприймається англомовними людьми.
- Ви знялися в
новій картині Олеся Саніна Поводир. У вас завжди були акторські амбіції або на
знімальний майданчик привів якийсь збіг обставин?
- Ні, ніколи
акторських амбіцій не було. Незважаючи на те що для оперного співака
майстерність актора є обов'язковою. Ми її проходимо спочатку в училищі, потім в
консерваторії як обов'язковий предмет.
Коли прийшов
сценарій фільму Поводир, я прочитала його захлинаючись. Мене запросили на проби
з дуже складним драматичним шматком з фільму. І Олесь Санін навіть так
скептично мені сказав: "Ну, давай спробуємо. Так, я бачив кліпи, але мене це
все не хвилює, мене навіть не влаштовує якоюсь мірою, що ти співачка".
Фото Дмитра Ніконорова
У [моєї героїні]
Ольги є фрагмент, де вона співає. Але у фільмі це не головне. Вона абсолютна
моя протилежність, і це було найскладнішим на майданчику. Санін постійно мені
казав: "Не грай себе! Вона інша взагалі, ти що! 1930, на неї всі дивляться, вона
весь час у напрузі, вона не може бути м'якою".
Я людина дуже м'яка,
вразлива і недовірлива. У той час було складно. Тут НКВС, тут в селі голод, тут
ще якісь нюанси. Ти постійно можеш кудись потрапити – у в'язницю або в повну
невідомість. Тому мені потрібно було себе накручувати, дивитися кіно, багато
читати, готуватися до ролі. Це зайняло у мене три місяці.
- Картина
присвячена трагічному епізоду з розстрілом кобзарів у 1934-му. У чому
актуальність картини для сучасного глядача?
- Кобзарі –
музиканти, які несуть слово, актуальне для свого часу. Кобзарі співали думи, а
в думах – це як Корреспондент – вони співали про те, що відбувається. Музиканти
зараз не несуть абсолютно цієї думки. Вони не співають про те, що відбувається.
Вони співають про те, що продається. Продаються телефони – будемо співати про
телефони, продаються машини – будемо співати про машини. Не буду говорити за
всіх у жодному разі, але в більшості своїй музиканти зараз співають про те, що
продається. А кобзарі не продавалися.
***
Цей матеріал опубліковано в №23 журналу Корреспондент від 14 червня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.