Корреспондент: Точка зору. Свої чи чужі? Проблема українськості української культури

Значна частина україномовних співвітчизників намагаються закріпити за собою монополію на «українськість» у культурі та інших сферах, навісивши на своїх російськомовних співгромадян неприємний ярлик «агентів Кремля», пише журналіст Юрій Володарський у колонці, опублікованій у №31 журналу Корреспондент від 9 серпня 2013 року.

Все почалося з колонки Тараса Прохаська, розміщеній в інтернеті. У ній письменник з Івано-Франківщини стверджував: українським можна вважати тільки те, що є "продуктом мозку, робочою мовою якого є українська". У списку неукраїнських сутностей був десяток пунктів, від Президента й уряду до дресирування службових собак. У кінці статті Прохасько дійшов висновку, що єдиним справді українським явищем залишається українська література. І що "наступним кроком диявола в його безпрограшній грі буде те, що українською літературою стануть вважати все написане різними мовами в цій країні".

Прохаську заперечив у своїй колонці в інтернеті літератор Сергій Жадан, який користується не меншим авторитетом. Харків'янин зауважив, що за такого підходу українська література перетворюється на гетто, в герметичне, відірване від реальності середовище, продукція якої призначена для споживання самими її мешканцями. І припустив, що перспектив у такої літератури немає.

Нарешті, на боці Прохаська виступив Андрій Любка. Ужгородський поет приписав ідею багатомовної і мультикультурної України московській пропаганді, проте виявився дещо толерантнішим. Він вважає, що російськомовного письменника можна, нехай так, визнати українським, але тільки якщо той сам оголосить себе таким. Поки що, зауважує Любка, так вчинив один лише Андрій Курков.

Звичайно, можна припустити, що існування мільйонів російськомовних українських громадян – теж вигадка московської пропаганди, але не будемо доводити ситуацію до абсурду. Краще розберемося із семантикою питання. У північних сусідів все просто і зручно: поняття "русское" і "российское" не тотожні один одному. Якщо "русской литературой" прийнято вважати все те, що написано російською мовою, то "российская" включає в себе тексти, написані будь-якою з мов РФ – марійською, бурятською, осетинською й іншими.

Вираз "українська література" з природних причин співвідноситься одночасно і з мовою, і з державою

А от вираз "українська література" з природних причин співвідноситься одночасно і з мовою, і з державою. Тому, коли під українською літературою ми маємо на увазі тексти, написані українською мовою, включати в неї прозу того ж Андрія Куркова, безумовно, не можна. Що б при цьому не говорив сам Курков.

Але як бути, якщо мова йде про твори, що співвідносяться не з мовою, а з країною, про тексти, написані її жителями і повноправними громадянами? Здавалося б, простіше простого: замість двозначного визначення "українська література" використовуємо цілком очевидне "література України", і проблема відпадає сама собою. Начебто зрозуміло, що до літератури України відноситься все, що написано в країні будь-якою мовою – українською, російською, угорською, кримсько-татарською і т. д.

Та ба. У дискусії, що розгорнулася у Facebook, Любка заявляє, що в такому випадку питання втрачає будь-який сенс. Що вираз "література України" для нього все одно що "література від Чопа до Луганська", тобто чисто фізична географія, не більше. Така думка може здатися блюзнірською, особливо якщо вона висловлюється завзятим патріотом, але є один нюанс.

Справа в тому, що останнім часом Любка регулярно виступає в ЗМІ з колонками сепаратистського характеру. Зокрема, він доводить, що соборність України вигідна одному лише Кремлю, а самій Україні нагально необхідний розкол, і нічого страшного, що внаслідок такого розколу вона перестане існувати. Резонно припустити, що простір від Чопа до Луганська сакрального значення для Любки не має.

Поки суто українська Україна залишається недосяжною мрією, її адепти застосовують свої ідеї щодо всієї країни

Проте, поки суто українська Україна залишається недосяжною мрією, її адепти застосовують свої ідеї щодо всієї країни. З їхньої точки зору, автори, які пишуть будь-якими іншими мовами, окрім української, повинні бути викреслені з вітчизняного літературного процесу. По суті, позбавлені літературного громадянства.

Для російськомовних авторів це цілком очевидний меседж. Ви не свої, ви чужі, побічно оголошують їм представники титульної літератури, до України ви відношення не маєте. Такі сентенції викликають не менш однозначну відповідну реакцію. І виходить, що виключення російськомовних письменників з української культури автоматично перетворює їх на якусь п'яту колону, що будь-який автор, який пише по-російськи, – це ставленик Москви та пособник Кремля. Звичайно, за винятком Андрія Куркова.

Поясніть мені, будь ласка, чи є принципові відмінності між тезою Прохаська та гаслом Україна для українців, крім того що етнічний принцип відбору замінений на
мовний, менш жорсткий і не настільки зухвало одіозний?

І якби справа була тільки в літературі! Повернемося до початку розмови, до твердження Прохаська, згідно з яким все те, що придумано і створено не на базі української мови, українським вважати не можна. Поясніть мені, будь ласка, чи є принципові відмінності між тезою Прохаська та гаслом Україна для українців, крім того що етнічний принцип відбору замінений на мовний, менш жорсткий і не настільки зухвало одіозний?

Загалом, за всього багатства вибору у нас є тільки дві прості альтернативи. Перший шлях – прийняти наявну ситуацію, перестати бачити в іншомовних громадян чужих і хижаків, визнати, що Україна дійсно є багатонаціональною і мультикультурною країною, погодитися, що всі суперечливі мовні питання треба вирішувати за допомогою діалогу, співробітництва та взаємної поваги. Другий – це протиставлення, розмежування, конфлікт, холодна війна. Який з двох шляхів кращий – питання, на мій погляд, риторичне.

Чи це тільки на мій погляд?

***