Тетяна Толстая, внучка російського класика, яку також зараховують до лідерів сучасного літературного процесу Росії, в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповіла про одіозність революцій, особливості корупції та якість письменницької продукції. Матеріал розміщено у №37 журналу Корреспондент від 13 вересня 2013 року.
Якщо вірити
критикам і укладачам різних антологій, за росіянкою Тетяною Толстою давно і
міцно закріпився статус класика сучасної літератури. Письменниця зі скепсисом
ставиться до питання власної канонізації, але читацька любов і визнання з боку
фахівців її явно тішать.
За 30-річну
літературну кар'єру вона випустила кілька збірок оповідань і есе – наклади цих
книг обчислюються сотнями тисяч. А також опублікувала роман-антиутопію Кись,
робота над яким відняла у внучки прозаїка Олексія Толстого майже 15 років. За
нього майстер пера отримала одну з найвищих у Росії нагород у галузі культури –
премію Тріумф.
В юності продовжувати "сімейну справу" Толстая не планувала – до цього вже в зрілому віці її змусив випадок
Хоча в юності
продовжувати "сімейну справу" Толстая не планувала – до цього вже в зрілому
віці її змусив випадок. Після операції з корекції зору лікарі на три місяці
заборонили Толстой читати. Страждаючи без звичного споживання чужих текстів,
вона почала складати власні.
Тепер Толстая не
тільки живий класик, а й найвідоміша російська письменниця сучасності – як не
парадоксально, в чималому ступені завдяки телебаченню. Вже 11 років вона разом
з режисером і сценаристом Авдотьєю Смирновою веде програму Школа лихослів'я, і
цей телепроект про літературу, культуру і життя взагалі вважається одним з
найуспішніших в інтелектуальній лінійці російського телебачення.
Згідно з форматом
програми Толстая зі Смирновою влаштовують "допити із суб’єктивізмом" центральним героям російської суспільно-політичного і
культурного життя. Значно м'якше, хоча і не без емоцій, Корреспондент у свою
чергу поспілкувався з Толстой – така можливість випала у Львові, куди
письменниця приїхала на ХХ Форум видавців. Відповідаючи на запитання досить
жорстко, вона часто усміхалася, а до художнього боку життя виявляла набагато
більший інтерес, ніж до політики.
- На вибори мера
Москви, які стали гучною подією в російській столиці останнього часу, ви не
ходили, але за подіями стежили. Як оцінюєте результати?
- Мене повністю
влаштовує [новообраний мер Сергій] Собянін. Влада завжди жахлива, завжди
жахлива, завжди займається бозна-чим. Тому якщо є хоч якийсь промінь світла у
цій ситуації жахливої влади,
то аби лихо тихо. Ось за [екс-мера Юрія] Лужкова всю Москву розорили, все стало
зовсім жахливо. За Собяніна, вже не знаю, з яких міркувань, трішечки тихіше і
пристойніше стало в ній жити. Тому чому б його не підтримати?
Але оскільки мені
ніяка влада не подобається, то я на вибори не пішла. Її і так виберуть. Я не
буду про це ні спеціально замислюватися, ні влаштовувати ніяких революцій. Мене
зовсім не тягне в будь-яку політику.
Спроби повалити цю
владу під приводом, що вона краде, а ми не будемо? Смішно! Це смішно, коли
людина каже, що влада не повинна красти. Це все одно як сказати, що в організмі
людини не повинно бути мікробів, тому що вони такі погані, ці мікроби, такі бридкі.
Вони будуть, це просто неминуче. Корупція – двигун людства.
- А наскільки
насправді є сильними протестні настрої в Росії? З Москвою трохи зрозуміліше. А
в регіонах?
- Не знаю. Я намагаюся
від цього бути якнайдалі, мене цікавить лише художній аспект всіх цих справ.
Розумієте, коли ти вчишся на класичному відділенні [філології], то трошки
уявляєш собі історію античності і бачиш, що нічого не змінилося і все
повторюється. Люди – вони завжди будуть так боротися, брати участь в цьому я не
буду. За жодних обставин мене не змусиш.
- Ви зараз активний
фейсбукер, ведете блог. Для чого вам інтернет-активність?
- Я пишу просто для
того, щоб руку розминати, щоб не забути, як граматично будувати речення.
- Ви легко пишете?
- Повільно пишу, із
зусиллям.
- А що любите
читати?
- Я нічого не
читаю. Якщо я читаю, то яку-небудь науково-популярну літературу з природознавства,
умовно кажучи. З художньої я практично нічого не читаю. Тому що для мене це не
розвага, а, скажімо так, їжа. Ніякої їжі для себе в сучасній літературі я не
знаходжу. Зазираю одним оком, але це не називається читання – я не дочитала до кінця
жодного сучасного тексту. Зазираю, а потім закриваю. Як у поїзді їдеш, дивишся:
що за вікном? А, це за вікном.
- Ваш письменницький
успіх пов'язаний у першу чергу з оповіданнями. При цьому видавці не люблять
мати з ними справу, тому що їх нібито не шанує читач, надаючи перевагу великим
формам.
- У мене таке
враження, що видавці взагалі не дуже люблять хорошу літературу зараз. Коли я
починала, видавців не було, по суті. Завалилася стара система книговидання,
почалася нова. Ніхто не знав, як вона працюватиме. Поняття комерційної
складової не було ніякого. Кожен письменник вважав, що він тепер гідний бути
головним редактором літературного журналу. [Це] думка рідкісного ідіотизму.
Хороший письменник повинен хотіти бути хорошим письменником. Бути головним
редактором літературного журналу – каторга. І це означає вбивство свого
власного творчого початку. Тому що ти читаєш чужий у низці випадків мотлох – у
низці випадків не мотлох. Але це чужі тексти, вони витісняють твої з голови. Ти
не можеш одночасно танцювати в балеті і сидіти в журі.
А тепер? З того, що
бачила я, видавці не хочуть хорошої літератури, і зовсім не важливо, оповідання
це чи романи. Читач? Ніхто не знає, що він хоче, оповідання чи романи. У
Німеччині мені говорили, що читачі хочуть тільки товсті романи, тому що якщо
вже купив за свої гроші, то щоб [було що] читати.
Але, враховуючи
читацький рівень, мені це дуже дивно, тому що, як правило, вони не дуже добре
розуміють те, що читають. Йому б малу форму переварити, читачеві.
- Тут на форумі
багато говорять про популяризацію читання. За даними досліджень, половина
українців взагалі не читають книг. У Росії статистика трохи краща – там таких
35%. Як ви прокоментуєте ці цифри?
- Не дивуюся цьому і не вважаю, що все населення
країни має читати. Якщо дивитися з точки зору видавця і письменника, тобто тих,
кому потрібно заробляти на цьому, можливо, є стратеги, які можуть змусити людей
брати в руки папір. Зрештою абсолютно всі люди який-небудь журнал читають. Отже,
щось їм там потрібно, на щось вони відгукуються. Ось під цю справу і
підсовувати їм літературу. Але це з точки зору комерційної. А з точки зору сприйняття
я абсолютно не вважаю, що всі повинні читати. А навіщо?
- Тобто ви
вважаєте, що кому треба, ті й так будуть читати.
- Так, тому що ця
потреба або виникає, або не виникає. У людей є потреба, щоб поруч шуміли. Більшість
людей бояться самотності, їм стає страшно. Вони включають телевізор, і зовсім
не важливо, що він бурмоче. Розумієте, яка кількість людей живе поруч з телевізором,
що бурмоче? Прийшов додому – відразу кнопку, щоб у квартирі порожньо не було.
Це ж не означає, що у нього є потреба в телевізорі, це потреба в живому, якась
ілюзія, що ти не самотній.
І читання цю ілюзію
не здійснює. У людини є якісь базові потреби – пити, їсти, не бути самій. Але в
цілому література просто не заповнює ці базові людські потреби, мені так
здається.
Популяризувати
читання? Тільки в школі можна встигнути щось зробити, а потім людина сама. Буває,
звичайно, культурне середовище, де люди один одному ось цю необхідність читання
самі передають.
Але знову-таки,
дивлячись що [популяризувати]. Адже завжди, коли кажуть "популяризувати читання",
то мова йде про те, щоб втюхати сучасну художню літературу. А вона погана або
недостатньо хороша. Самі ж письменники і критики на це скаржаться.
- Ви зараз книгу
мемуарів пишете. На якому етапі робота?
- Нічого не скажу.
Тільки скажеш, відразу розвалиться. Письменники забобонні, я особливо. Наді
мною це висить – ось все, що я можу сказати.
***
Цей матеріал опубліковано в № 37 журналу Корреспондент від 20 вересня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.