Нинішній склад київського Динамо розгубив цінності і гордість легендарного клубу, які ще живуть у його вболівальників, пише шеф-редактор журналу Maxim у колонці, опублікованій у №30 журналу Кореспондент від 5 серпня 2011 року.
Як корінний киянин, я з дитинства ціную
атрибути рідного міста – весняні каштани, цукерки Вечірній Київ, київський
торт, безсмертну перепічку на Театральній, Динамо (Київ). За Динамо я вболіваю скільки
себе пам'ятаю. Над моїм дитячим ліжком висів плакат з командою 1986 року, яка
бігла з Кубком кубків і посміхалася. Я знав напам'ять всіх гравців, хто під
яким номером грав. 11-річним хлопчаком ходив на матчі зі Спартаком і
Барселоною, скандував "Динамо (Київ) – це клас, Динамо (Київ) – це школа,
Динамо (Київ) – зоряний час радянського футболу", сам непогано грав у
дворовий футбол, сильно зламав руку біля воріт суперника, і навіть намагався
записатися в юнацьку школу Динамо. Мій тато в дитинстві мотався з маленьким
Мунтяном – згодом володарем суперкубка УЄФА. Одним словом, я знаю, з якого боку
б'ють по м'ячу і чим відрізняється боковий суддя від штанги.
26 липня, не думаючи про погане, я вирушив
на матч Динамо-Рубін у рамках кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів. Квитки за
120 гривень мені дісталися від азербайджанського перекупника за 200, але мені
не шкода було ніяких грошей за перемогу улюбленого клубу. Однак перемоги не
було. Матч закінчився з ганебним рахунком 0:2. Як зауважив головний редактор
Корреспондента, таке відчуття, що на поле замість динамівців випустили команду
Кримтеплиця ... Кияни програли татарам на своєму полі! За повного стадіону!
Так, у другому таймі ми грали не на бессарабські ворота, але я не думаю, що
корінь зла в них. Після матчу команду не освистували, люди йшли мовчки. Мені
подзвонив тато, і я, незважаючи на паскудний настрій, з посмішкою проспівав у
трубку: "Вііііііііримо в комааааанду!". На що тато з властивою йому
прямотою запитав: "Сергію, хіба це команда? Це набрід".
Чесно кажучи, я завжди зі щенячим
захопленням ставився до нашого великого клубу. Такий собі ідіот-романтик, який
вірить в те, що Динамо переможе будь-кого – варто тільки захотіти. Просто в
моєму дитинстві динамівці тільки так і робили – це був найбільш титулований
клуб радянського футболу, перший представник Радянського Союзу, який завоював
європейський трофей. Тобто в дитинстві я швидко звик до хорошого, і зараз кожна
поразка Динамо для мене неприйнятна. Я чудово розумію, що без поразок не буває
перемог. Але одна справа програти Барселоні, а інша справа злити гру казанській
команді.
Немає взаємності: ми, вболівальники, все так само любимо біло-синіх, як і багато
років тому, а команда ставиться до гри, а отже, і до вболівальників, поблажливо. А чому – незрозуміло
Якби це була перша прикра поразка, бачить
Бог, я б катався зараз на велосипеді по вечірньому місту, а не строчив би в
гніві цей текст. Але це не перший провал динамівців, і вболівальники чудово знають,
що за останні як мінімум років п'ять за команду найчастіше доводиться
червоніти. Тому що немає гри. Бо гравців після невдалих ігор бачать у клубах за
буханням. Тому що немає взаємності: ми, вболівальники, все так само любимо
біло-синіх, як і багато років тому, а команда (все-таки команда, а не набрід)
ставиться до гри, а отже, і до вболівальників, поблажливо. А чому –
незрозуміло.
У середині липня Ultras Dynamo своїми
зусиллями зняли документальний фільм Останнiй аргумент – про наш великий клуб.
На прем'єрі в Кінопанорамі зібралися всі ті, хто підтримує команду по всій
країні, плюс Динамо-2 в повному складі разом із тренерським штабом. Фільм
правдоподібно розповідає про фаєри на стадіонах, бійки, міліцейське свавілля,
Мілевського в махровому халаті, легіонерів і, головне, про віру в команду.
Зараз фільм возять по кінозалах України: він, звичайно, не має прокату,
оскільки саморобка, але впевнений, його можна буде відшукати на www.ex.ua.
Скажу щиро, в ньому стільки бойового духу і гордості за футболістів – аж до
мурашок! Ці ж ультрас всі 90 хвилин матчу били в барабан і на одному диханні
скандували: "Тільки Динамо! Тільки перемога!". Але все одно 0:2.
Футболіст повинен грати. Хоча б тому, що він заробляє колосальні гроші і повинен їх відпрацьовувати
Мій приятель, продавець футболістів,
нерідко розповідає мені про всі продажі-відкати-трансфери, які зараз є нормою
футбольного світу. Мені не хочеться вірити, що і керівництво киян купує
незрозумілих футболістів за погані гроші заради якихось махінацій. Я не звик
думати погано про своїх. Але водночас я не розумію гучних покупок футболістів,
які протирають дупами лавки запасних, а потім їх здають в оренду іншим клубам.
Футболіст повинен грати. Хоча б тому, що він заробляє колосальні гроші і
повинен їх відпрацьовувати. Чому команда, що складається з мільйонерів і
одночасно майстрів спорту, не показує ні майстерності, ні спортивної злості і
просто не знає, що робити з м'ячем? Невже у самих гравців немає гордості? А
якщо її немає, то чому б Ігорю Суркісу не штрафувати за її відсутність? Якщо ти
ледар, то списування на лавку запасних – це не покарання, все одно ти будеш
отримувати ті самі гроші, тільки за межами поля. А ось якщо наприкінці місяця
не отримаєш 50% належного гонорару, то напевно переглянеш своє ставлення і до
гри, і до грошей.
Я розумію, що клубу потрібні сильні гравці,
але від конкретних прізвищ далекий – я не скаут. Я, звичайно, віддаю собі звіт,
що Мессі сильніший за Хачеріді, а Руні енергійніший за Ярмоленка, але раніше
Динамо справлялося і без Мессі, і без Пеле, і без інших іменитих імпортних
гравців. У нас були свої сили. Так, зараз інший час, і коментатори, оголошуючи
склади, все частіше перераховують незвичні вуху імена. Але головне, що це все
одно динамівці. Які зобов'язані битися до останньої хвилини (і це повинно бути
прописано в Конституції), відпрацьовуючи кожну надію уболівальників і
викладаючись за кожен долар. Адже ми всі також віримо в команду, чиї перемоги
смачніші за всі київські торти.
***
Ця колонка опублікована в № 30 журналу Корреспондент від 5 серпня 2011 року. Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.
Відгуки й коментарі надсилайте за адресою [email protected]