Одне з відображень японського прагнення до самовдосконалення – в ідеальному сервісі з офіціантами в білосніжних рукавичках і офіціантками, які приймають замовлення стоячи на колінах, пише керівник економічного департаменту сільськогосподарського холдингу Любов Костроміна в рубриці «Лист з ...» в № 46 журналу Корреспондент від 25 листопада 2011 року.
Переліт до Японії зайняв в цілому 18 годин, з яких 12 –
один рейс без посадки. У Нагої, де ми вперше ступили на японську землю,
посадочна смуга намита прямо в океані. Коли літак підрулив до місця стоянки, ми
бачили в ілюмінатори, як по обидва боки коридором стоять японці – працівники
аеропорту в синій формі – і кланяються тим, хто прилетів.
Аеропорт Нагої чистотою і рівнем комфорту разюче
відрізняється навіть від європейських – на підлозі ковролін, кругом величезні
діжки з живими квітами-деревами.
Провівши ще певний час у повітрі, а потім в автобусі, ми
опинилися в місті Обіхіро на острові Хоккайдо.
Перші дні пересувалися по місту на велосипедах – ми їх
взяли напрокат, причому безкоштовно. Громадський транспорт і тим більше таксі
дуже дорогі.
Навколо туди-сюди снували винятково японські машини,
серед яких практично не було великих позашляховиків. Зате половина автомобілів –
це малолітражки, за кермом яких сиділи дівчата, жінки та бабусі. Мені спочатку
здавалося, що за кермом їздять діти: нерідко 35-річні японки на перший погляд
здаються 14-річними дівчатками.
У перший свій вечір в Японії ми вирушили повечеряти. Не
знаючи місцевості та мови, сіли на велосипеди і досить швидко знайшли хороший
ресторанчик зі смачною їжею. Щоправда, вона була не дуже схожа на ту, яку
зазвичай подають у японських ресторанах в Україні. Вечерю доповнила пляшка
місцевого вина Токачі.
Комунікативних проблем не виникло: ми спілкувалися з
персоналом ресторану російською мовою, нам відповідали японською, причому
обидві сторони відмінно розуміли, чого хочуть одна від одної.
І вечеря, й обслуговування були гарними, хоча на нас і
дивилися як на екзотику – за десять днів перебування в Обіхіро ми не зустріли
жодного європейця.
Після вечері ми прийняли рішення щовечора приходити в
новий місцевий ресторанчик – щоб краще розбиратися в місцевій кухні, дізнатися
різні стилі приготування продуктів, серед яких домінують морепродукти, бобові,
свіжі овочі та зелень.
Обіхіро за нашими мірками невелике – трохи більше 170
тис. осіб. Зате тільки в його центрі більше десятка готелів – будівлі по 10-12
поверхів. Причому всі готелі повністю заселені.
У готелі Вашингтон, де ми проживали, всі номери
одномісні, в кімнатах до послуг гостей телевізор, інтернет, вбудована прямо в
стіл електрична міні-панель, на якій можна зробити каву, чай, зварити сосиски
чи яйце на сніданок, якщо не хочеться вранці йти в ресторан. Також у кожному
номері – напевно, для повного відчуття Японії – халати-кімоно зі спеціальними
поясами.
Усі ліфти цього провінційного готелю обладнані для пасажирів, що пересуваються на інвалідних візках. Те саме у всіх інших готелях, магазинах, промислових та інших підприємствах, офісах і житлових будинках
Усі ліфти цього провінційного готелю обладнані для
пасажирів, що пересуваються на інвалідних візках. Те саме у всіх інших готелях,
магазинах, промислових та інших підприємствах, офісах і житлових будинках.
Навіть у тих, де інваліди не живуть і ніколи не були. Виявляється, в Японії
випускаються винятково такі ліфти.
Крім того, всі пішохідні тротуари мають посередині
ребристу смугу шириною близько 30 см – для незрячих. На цій смужці в жодному разі
не можна паркувати машину або велосипед. Та й краще звичайним пішоходам по ній
не ходити. А на світлофорах, коли запалюється зелене світло, починає грати
музика – це не лише сигнал для сліпих, а й спосіб поліпшити городянам настрій,
адже, як правило, пісні веселі.
Водії автобусів і таксі – всі в білосніжних сорочках та
краватках, в білих рукавичках і до блиску начищеному взутті. Ввічливість
ідеальна. У ресторані офіціантка, щоб прийняти замовлення, з електронним
блокнотом в руках стає перед відвідувачем на коліна. Згідно з місцевими
правилами під час спілкування її очі повинні перебувати напроти очей
відвідувача, і в жодному разі не можна дивитися згори вниз.
Вражає колективізм японців: у них не кожен за себе, там
всі за всіх – весь світ під час аварії на Фукусіма.
Після повернення додому мені постійно хотілося кланятися. І ще –жити і працювати так, як це роблять японці
І надовго у мене в пам'яті залишилися їхні постійні поклони
зі складеними біля грудей долонями – найглибший вияв ввічливості. Ми теж цього
навчилися, і після повернення додому мені постійно хотілося кланятися. І ще –
жити і працювати так, як це роблять японці.
Приміром, їхні сільськогосподарські виробники ставлять
перед собою мету не тільки вирощувати певні культури, а потім збирати урожай і
заробляти на цьому гроші. Не менш важливо для них зберегти навколишнє
середовище для нових поколінь. Вони прагнуть постачати зі свого острова
Хоккайдо безпечні та високоякісні продукти харчування та вносити таким чином
свій внесок у здоров'я співгромадян. Всі ці глобальні ідеї не тільки
задекларовані у відповідних державних документах, а й свято втілюються в життя.
Японці дбають не стільки про себе і свої моментальні доходи, а й про те, що будуть їсти діти-внуки, в якій атмосфері стануть жити, які продукти споживатимуть
Японці дбають не стільки про себе і свої моментальні
доходи, а й про те, що будуть їсти діти-внуки, в якій атмосфері стануть жити,
які продукти споживатимуть, – сьогодні в Україні це мало кого цікавить.
Серед цих аграрних документів мене особливо зачепила
маленька фраза: "Прагнути до безмежного вдосконалення". Не побувавши
в Японії, не зрозумієш її суті – тут написане не розходиться з ділом. І,
напевно, саме тому Японія – країна з найвищою тривалістю життя, де старі люди-пенсіонери
у 80 років не тихо доживають свій вік, а літають відпочивати в Європу.
***
Цей матеріал опубліковано в № 46 журналу Корреспондент від 25 листопада 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.