Екхард Шнайдер, європейський гуру сучасного мистецтва і директор PinchukArtCentre, в інтерв’ю Ірині Ілюшиній розповів про українських художників, колекції Віктора Пінчука і про те, чого бояться політики. Матеріал розміщено в №49 журналу Корреспондент від 16 грудня 2011 року.
Коли у 2008 році бізнесмен і меценат Віктор Пінчук
запропонував Екхарду Шнайдеру очолити київський PinchukArtCentre, він поставив
його перед непростим рішенням – до того часу німець вже вісім років був
директором австрійського Kunsthaus Bregenz, одного з найвпливовіших музеїв
сучасного мистецтва Європи.
Головною причиною, що вплинула на його рішення, 67-річний
Шнайдер називає молодих українців. Коли він побачив, що перед PinchukArtCentre
шикуються черги, причому переважно з молоді, змінив комфортну Європу на
Україну.
Тепер він керує всіма проектами PinchukArtCentre, а також працює над створенням нового музею сучасного мистецтва в Києві, в основу якого має лягти особиста
колекція Пінчука
Тепер він керує всіма проектами PinchukArtCentre – як
національними, так і міжнародними, – а також працює над створенням нового музею
сучасного мистецтва в Києві, в основу якого має лягти особиста колекція
Пінчука.
А чи не найцікавішим своїм обов'язком Шнайдер вважає
участь в журі премій PinchukArtCentre для молодих художників, які вручаються в
двох форматах – українському та міжнародному. Досвід у нього багатий: він брав
участь у суддівстві кількох міжнародних премій, зокрема німецької DAAD та британської
Turner Prize.
У цьому році 9 грудня в Києві вибрали найкращих серед
вітчизняних молодих обдарувань. Першу премію отримав 28-річний киянин Микита
Кадан за роботу Постамент. Практика витіснення – гігантський постамент для
пам'ятника з білого гіпсокартону. Він повністю зайняв один з двоповерхових
залів PinchukArtCentre – власне для пам'ятника місця не залишилося. Так автор
запропонував задуматися про ідолів і про те, чи потрібні вони взагалі.
Лауреатами першої та другої спеціальних премій стали
художниця з Броварів Жанна Кадирова, яка вирізала картини з асфальту, і Сергій
Радкевич з Луцька, який зобразив церковні сцени на внутрішніх стінах
Бессарабського ринку. Всі лауреати отримали солідні грошові премії та
стажування у світових знаменитостей.
Про те, чому журі сподобався порожній постамент і куди
йде українське мистецтво, Шнайдер розповів Корреспонденту.
- Цього року серед фіналістів премії багато робіт,
присвячених СРСР. Як ви думаєте, чому? Адже ця епоха вже в минулому, а молодь
більше стурбована сучасністю і майбутнім.
- Так, це цікаве питання. Особливо якщо звернути увагу,
що художники справді дуже молоді, більшості близько 25 років, вони тоді були
дітьми. І це їхня перевага – вони не пов'язані з тією епохою, як їхні батьки, з
тим досвідом, хорошим або поганим, але в кожному разі певним досвідом, який
впливає на свідомість.
Вони вільні працювати з цим як з історією і об'єднувати
її зі своїми ідеями. Це нове [явище] тут – молоді художники починають
замислюватися про певні зв'язки, культурні шари. І розглядають ту епоху не як
політичне послання, а перш за все як культурний шар. І це справді незвичайне.
Поки що не можна сказати, що це нова течія, – зарано. Але
це однозначно важливі маркери – як для історії, так і такі, що демонструють
сучасні інтереси.
- Власне, переможець теж торкається теми СРСР.
- Так, але ми вручили приз не за це. [А за те], як він
об'єднав історію з певними ідеями – з ідеєю порожнечі, наприклад. Адже
постамент порожній. Це відсилає до відсутності героїв – їх більше немає, а ця
сфера була однією з характеристик Радянського Союзу.
- Цей постамент міг би перемогти на арт-конкурсі в іншій
країні, не в пострадянському просторі?
- Безумовно. Кадан дуже цікавий, у нього є своя позиція,
і він дуже розумний. І те, як він використав порожній постамент, дуже
концептуально.
- Які сильні сторони сучасного українського мистецтва?
- Емоційність і спроба висловити свої емоції
безпосередньо, різними способами. Художники дуже прямі, але це може бути як
позитивом, так і негативом. Позитив у тому, що в них багато енергії. З іншого
боку, вони все ще не можуть контролювати її.
- Ви, звичайно ж, знаєте колекцію Віктора Пінчука – він
входить в сотню найвпливовіших людей у світі мистецтва за версією авторитетного
журналу Art Review. У кого він вкладає?
- Ми завжди купуємо і зарубіжних, і українських
художників. Причому інвестуємо і в уже відомих, і в початківців. Треба думати
про майбутнє і водночас мати стійку базу в сьогоденні.
- До речі, про майбутнє. Що може очікувати ринок
сучасного мистецтва? Нова хвиля кризи?
- Ні, не думаю. Ринок стабільний. І це дуже цікаво – люди
купують мистецтво. Заради інвестицій, щоб пограти з удачею. Але сучасне
мистецтво має не тільки економічну цінність. Його привабливість лежить в іншій
площині, це щось, що люди постійно шукають, – побачити іншу точку зору на речі.
Я думаю, це одна з причин, чому так багато молоді
відвідує нас – 60% всіх глядачів. Це чудово. Ніде в світі такого немає. До
речі, це була одна з причин, чому я сюди приїхав.
Мистецтво – дзеркало для індивідуальності, для твоїх
сумнівів і переконань. І це один з важливих моментів – мистецтво може змінити
людину, її точку зору.
Я часто згадую нобелівську промову Йосипа Бродського. Він
сказав, що всім у житті можна ділитися. Можна поділитися ліжком, їжею, любов'ю,
коханцем або коханкою ... Уфф. (Сміється, робить жартівливо-бридливий жест.)
Але що ти не можеш розділити – це взаємини, які виникають між тобою і твором
мистецтва. І він вважав, що саме тому політики так бояться мистецтва. Вони не
можуть це контролювати, не можуть втрутитися в цей тет-а-тет. І це неймовірний
подарунок художника.
***
Цей матеріал опубліковано в № 49 журналу Корреспондент від 16 грудня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.