Забронзовілу політичну еліту повинні оновити представники громадянського суспільства, інтернет-середовища, лідери думок. І ось як це можна зробити, пише Вахтанг Кіпіані, головний редактор сайту Історична правда, у колонці, розміщеній у №1 журналу Корреспондент від 13 січня 2012 року.
Тема останнього тижня – активне обговорення в"інтернетах" шансів політичних сил на прийдешніх парламентських виборах й окремих сміливців, які вже заявили про готовність висуватися у мажоритарних округах, не заручившись будь-якою партійною підтримкою. Популярна теза в цих дискусіях – треба знайти якихось моральних авторитетів і легенько підштовхнути,простимулювати, щоб ті пішли в політику і вже самою своєю появою там (як варіант – прикладом) якісно її змінили. Поліпшили, так би мовити, генофонд вітчизняної влади на пару з опозицією.
Кілька днів тому тему підхопив і екс-міністр внутрішніх Юрій Луценко, який уже рік беззаконно утримується під вартою. В інтерв'ю із СІЗО він слідом за колишнім прем'єром Юлією Тимошенко сказав, що потрібно створити умови, щоб Ліна Василівна Костенко та інші незалежні громадські авторитети поповнили депутатські лави.
У цьому зв'язку екс-міністр називає імена львівського історика Ярослава Грицака, почесного президента університету Києво-Могилянська академія В'ячеслава Брюховецького, правозахисника з Харкова Євгена Захарова,публіциста Сергія Грабовського та інших гідних осіб. Мовляв, сама їхня присутність в парламенті "стане потужним імпульсом для очищення української політики".
Тема виникає не вперше. Політики запаскудили політику донезмоги. Деякі з них опинилися на дні, в еміграції і навіть за ґратами. І тепер звуть рятувальників в особі аполітичних моральних авторитетів.
Навіть не буду обговорювати питання реалістичності залучення у велику політику цих людей. Хто намагався додзвонитися до Костенко у важливій справі або взяти інтерв'ю, зрозуміє. Це дуже складно, майже неможливо.Про яку політику – мистецтво комунікації з народом і управління ним – може йти мова?
Спробуємо подумати про технології. Адже велика політика –це набір прийомів плюс дуже багато грошей. Припустимо, є певна кількість"авторитетів", які погодилися освятити собою майбутню Верховну Раду. Як вони туди потраплять? Шляхів два – через округ і через списки.
Перший шлях відверто малореалістичний. Листівки з портретами письменника Юрія Андруховича в Івано-Франківську ще можна уявити,але Русанівку, костенківську "київську Венецію", обвішану плакатами Вона – це Література, не можу. Фантазії не вистачає.
Рішення про те, кого включити в списки, точніше в прохідну їхню частину, залежить лише від лідера
Шлях другий більш реальний. Рішення про те, кого включити в списки, точніше в прохідну їхню частину, залежить лише від лідера (з прізвищами: Тимошенко, Яценюк, Кличко, Тягнибок, Гриценко ...), а також від спонсорів, часто – неоголошених. Але все-таки ключова позиція – голова партії.Таким чином, справа за малим, щоб вищевказані лідери опозиції чітко заявили, що віддадуть певну кількість прохідних місць кандидатам-неполітикам. А потім доклали зусиль, щоб ця обіцянка була виконана.
Припустимо, Тимошенко та інші дійсно готові оновити свої парламентські ряди. Однією людиною – навіть широко відомою і порядною –репутацію не врятувати і тотальну недовіру не подолати. Отже, група безпартійних рятувальників повинна мати довгу лаву, щоб опозиціонерам було за кого поборотися.
А де їх узяти? Самі вони напрошуватися явно не будуть.Отже, потрібен інструмент залучення в політику представників громадянського суспільства, інтернет-середовища, лідерів думок. І такий інструмент є. Якраз на минулому тижні відбувся республіканський кокус в американському штаті Айова.Кокус – це такі збори прихильників певної ідеології чи політичної сили, на якому голосуванням визначається той, хто має найкращі шанси отримати підтримку на наступному етапі передвиборчого сита, на праймеріз.
Якщо спробувати перенести американські демократичні процедури на наші чорноземи, то справа могла б виглядати так. ПартіяБатьківщина (Фронт змін, УДАР, Свобода, Громадянська позиція) оголошує день проведення зборів своїх прихильників, орендує приміщення, запрошує музикантів й організовує буфет. Охочі спробувати свої сили в політиці від даної сили приходять і отримують можливість виступити перед присутніми активістами і роззявами.
Надана хвилина слави покаже, словами радянського президента Михайла Горбачова, хто є ху. Так, на сцену вийдуть не тільки охочі взяти на себе відповідальність за країну, а й міські божевільні, популісти і навіть провокатори. Але обдурити сотні людей, звертаючись до них без суфлерів,очі в очі, буде складно.
Наприкінці емоційно насиченого дня партійці голосуватимуть. Той, хто отримає найбільшу підтримку, отримує шанс виступити на офіційних передвиборчих зборах партії і, можливо, потрапити у виборчий список.На когось у даному випадку працюватиме ім'я та авторитет, на другого –продемонстроване природне красномовство, третього вивезе вміло складена програма і т. д.
Це складно і незвично. Але це дає шанс новим людям запропонувати себе тим партіям, які близькі їм ідеологічно. І навпаки –дозволяє партіям залучити через механізм праймеріз тих, хто їм дійсно підходить
Так, це складно і незвично. Але це дає шанс новим людям запропонувати себе тим партіям, які близькі їм ідеологічно. І навпаки –дозволяє партіям залучити через механізм праймеріз тих, хто їм дійсно підходить. Упевнений, що в публічному змаганні ідей і людей стара гвардія політиків усіляких скликань не витримає інтелектуального та емоційного напору претендентів "з вулиці".
Цим шляхом можна було б не йти, якби опозиціонери хоч іноді думали не тільки про продовження себе у великій політиці, а й про власні обіцянки.
У березні 1990-го до Верховної Ради прийшли, отримавши безпрецедентну підтримку, близько сотні людей, які не належали до тодішньої номенклатури. Кого кількома роками раніше партапарат не допустив би навіть помацати горезвісне кермо країни. Серед них були кочегар і колишній журналіст В'ячеслав Чорновіл, історик Тарас Стецьків, секретар парткому радгоспу Володимир Філенко, викладач міліцейського вузу Олександр Ємець, юрист Сергій Головатий, інженер Юрій Костенко, професор математики Володимир Гриньов, письменники і лікарі, кооператори і робітники, військовослужбовці та вчителі.
Потім соціальний ліфт зламався, посланці народу забронзовіли і стали мало чим відрізнятися від тих, з ким на словах боролися.Покоління романтиків змінили бізнесмени. Потім олігархи привели в Раду безсловесних водіїв та секретарок. Нарешті настав час "проффесорів" і "шлеперів".У ньому і живемо. Поки що або назавжди – ось у чому питання.
***
Ця колонка опублікована в № 1 журналу Корреспондент від 13 січня 2012 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.
Відгуки й коментарі надсилайте за адресою [email protected]