Юрій Андрухович, відомий в Україні та за її межами вітчизняний письменник, розповів про власні і чужі книги, про необхідність опору владі і про те, якою буде Україна через 20 років. 52-річний літератор відповів на запитання читачів сайту Корреспондент.net. Матеріал опубліковано в №4 журналу Корреспондент від 3 лютого 2012 року.
- З невимовним задоволенням я вирушив у подорож по
сторінках [вашої нової книги] Лексикону інтимних міст. Скажіть, будь ласка,
чому серед 111 міст цієї книги немає рідного для вас Івано-Франківська і чи
присвятите ви йому окрему книгу?
Андрій Кручок, Одеса
- Я дуже радий, що ви вирушили в цю подорож. Так,
Івано-Франківська, або, як я його в останні роки люблю називати, Франика, в
Лексиконі дійсно немає. Ідея Лексикону – показати героя-оповідача мандрівним,
це людина в дорозі, поза своїм домом. Франик – зовсім інша справа. Це єдине
місто на світі, де я вдома. Йому, напевно, судилося з'явитися в якійсь зовсім
іншій книзі.
- Коли ж з'явиться ваш новий роман, а не публіцистичний
збірник або "замість роману"?
Павло Коваленко, Запоріжжя
- У мене той, який "замість роману" – насправді роман.
Але я, взагалі-то, зрозумів, що вас цікавить якийсь повноцінний романний текст,
з героями і суцільним цілісним сюжетом. Ще не можу нічого на цю тему пообіцяти.
Поки мені навіть чужі романи читати нудно, а не те що свій власний писати.
- Як ви ставитеся до творчості власної дочки [Софії
Андрухович]? Зокрема до Сьомги? При всій повазі до ваших книг – це якийсь шок.
Цікаво, що ви сказали дочці, прочитавши це.
Ірина Халіна, Кривий Ріг
- Може для вас це буде ще один шок, ви вже вибачте, будь
ласка, але я сказав їй після Сьомги, що вона написала свою найкращу поки що книгу.
І я насправді так вважаю. Вона пронизливо чесна і досить смілива. Іноді мені
було мало не фізично боляче її читати, і я весь час думав: а як їй було це
писати? І водночас це ніяка не похмура книга – вона вся іскриться хорошим
гумором, фантастичною спостережливістю і чудовим стилем. Якби Софія не була
моєю дочкою, я сказав би про Сьомгу ще дуже багато хорошого, тому що я
справжній фан цієї книжки.
- Ви висловлювалися якось за від'єднання Донецька та
Криму. Ви дійсно сепаратист або таким чином привертаєте увагу до своєї персони?
Еліна Бондарева, Бровари, Київська обл.
- Я чесно сказав, що думав. Чесно і водночас досить
обережно. Адже ж я тільки припустив можливість референдуму, чи не так? Тобто
осмисленого самовизначення значної частини наших, формально кажучи,
співвітчизників. Це дуже важливо для нашого спільного майбутнього – зняти якось
нарешті хронічну проблему Донбасу і Криму як найбільш відчужених і
маргіналізованих регіонів. А як її, цю проблему, зняти без осмисленого
волевиявлення людей, які там живуть? Ось вони нам "наголосували" [Президента
Віктора] Януковича, а тепер, мабуть, з усіма іншими страждають від цього. Так,
можливо, є сенс якось рішучіше стимулювати їхні розумові здібності?
- Як би ви охарактеризували процес, який зараз
відбувається в Україні? Я маю на увазі владу, її "реформи", "боротьбу" з
корупцією і знамените "покращення". Або ми згущаємо фарби і хочемо неможливого –
президента України Ангелу Меркель?
Іванна Глушенкова, Київ
- Ангела Меркель нашій країні не допоможе – вона занадто
боягузлива і посередня. А тут потрібен своєрідний відчайдушний геній. Звичайно,
я дивлюся на те, що у нас відбувається два останні роки, різко негативно. Іноді
з відчаєм, іноді з обуренням або з насмішкою. Не відкрию, напевно, Америку,
якщо скажу, що гіршої влади в незалежній Україні не було. Навіть в якісь
найпохмуріші 1990-ті, при всіх тих кучмах і так далі.
Найголовніше, щоб ось ці беспрєдєльщики, які знущаються
над країною сьогодні, не натворили якихось моторошно необоротних змін. Тобто їм
весь час треба чинити опір – це, вважайте, святий обов'язок кожного
громадянина.
Мені здається, вони вже слабшають, найгірше позаду. Ми
вже начебто оговталися від шоку і почали над ними сміятися. Це добре, з'явилася
надія, що ми їх позбудемося.
- Ви останнім часом активно критикуєте чинну владу – за
[вирок екс-прем'єру Юлії] Тимошенко, за закручування гайок. Чи не збираєтеся
випадково в політику? І чи бачите вихід з тієї вакханалії, в яку занурюється
країна? Чи тільки чемодан – вокзал – Європа? До речі, що скажете з власного
досвіду поїздок за кордон – європейців турбують українські проблеми?
Олег Лисий, Львів
- Я в політику не збираюся, тому що я в ній і так, що
називається, весь з головою. Але я займаюся політикою не як партійний активіст
або депутат, а як письменник. Тобто моя справа – формулювати ідеї через роботу
зі словами і впливати на політичні настрої. Це індивідуальна робота, вона
вимагає незалежності, будь-яка партійність, фракційність робить її безглуздою.
Так, я бачу вихід із вакханалії, про яку ви запитуєте. Початок
цього виходу дуже простий: на найближчих виборах проголосувати за кого
завгодно, тільки не за представників сьогоднішньої влади. Ось коли я чую, що
напружуватися не варто, бо "всі вони однакові", то я з цим дуже не згоден.
Владу треба регулярно міняти – і ситуація почне поступово розчищуватися. Якщо в нашій країні забезпечити регулярну змінюваність влади, то це буде великою перемогою громадянського суспільства
Так, припустимо, що ті, в опозиції, теж погані. Але цих
все одно треба усувати. А наступного разу усунути тих, наступних, буде вже
легше. Владу треба регулярно міняти – і ситуація почне поступово розчищуватися.
Якщо в нашій країні забезпечити регулярну змінюваність влади, то це буде
великою перемогою громадянського суспільства.
До другого вашого питання: європейці цікавляться нашим
станом справ набагато більше і активніше, ніж ми собі уявляємо. Ця
зацікавленість не має масового характеру, але водночас вона не є інтересом якихось
диваків або маргіналів. Мислячі, інтелектуально багаті, "якісні" європейці
дивляться на нас з величезною увагою і співпереживанням.
- Як ви думаєте, якою буде Україна через 20 років? Хто
буде при владі? Тобто куди, по-вашому, ми йдемо?
Іван Шкряблюк, Київ
- Хто буде при владі, я насправді ні знати, ні навіть
здогадуватися не можу. Хотілося б, щоб це були нудні й успішні менеджери. Тобто
хороші виконавці, яких майбутнє українське суспільство найме на роботу. За
всіма підрахунками, це люди, яким сьогодні 15-20 років. З цього випливає, що
майбутнє України у 20-річній перспективі я бачу оптимістично. Бо дай нам боже
непомітну і "нецікаву" владу. Адже ми анархісти і ніякій "помітній" владі
ніколи шансів не дамо.
Отже, Україна стане частиною демократичного, умовно
кажучи, західного співтовариства. Ми, її жителі, все одно будемо цим
розчаровані, але об'єктивно буде значно краще, ніж зараз. Тепер одне але: все
це можливо тільки в тому випадку, якщо ми подолаємо нинішній режим. Це не жарти
– справа йде так, що якщо не ми його, то він нас. Тобто категорично – зажене в
труну. Справа позбування Януковича і його угруповання – це справа
порятунку нашого майбутнього.
***
Цей матеріал опубліковано в № 4 журналу Корреспондент від 3 лютого 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.