Культовий український музикант Святослав Вакарчук в інтерв’ю Ірині Ілюшиній розповів про свої альбоми, виступи в Кремлі, інертність українського суспільства і про те головне, чого не знають співвітчизники. Матеріал розміщено у №5 журналу Корреспондент від 10 лютого 2012 року.
За останні роки Святослав Вакарчук, лідер
найпопулярнішого українського гурту, Океан Ельзи, змінився мало. Хіба що у
36-річного музиканта з'явилося багато сивого волосся – він завжди близько до
серця приймав те, що відбувається не тільки в гурті й у світі музики, але й у
країні.
Активна участь у суспільному житті, яскравий похід в
народні депутати і не менш яскравий відхід після близького знайомства з великою
політикою – все це Вакарчук поєднував з написанням музики і численними
концертами.
В останні роки лідер ОЕ ділить свій час між гуртом і
сольними проектами. У 2008 році вийшов його перший сольний альбом, Вночі, а в
грудні 2011-го побачив світ другий – Брюссель, записаний в цьому місті і
презентований концертом з трансляцією на YouTube.
Онлайн-прем'єру альбому подивилося понад 150 тис.
шанувальників музиканта в багатьох містах світу – від Владивостока до
Лос-Анджелеса. Сам він не тільки співав англійською, а й спілкувався цією мовою
зі своїми закордонними фанатами під час трансляції концерту.
У квітні Вакарчук збирається презентувати Брюссель офлайн
– на живих виступах. А поки 18 лютого готується виступити з ОЕ і симфонічним
оркестром в столичному Палаці спорту.
Напередодні концерту музикант знайшов час для зустрічі з
Корреспондентом, щоб поговорити про музику, життя і, звичайно, про політику.
- Нещодавно Океан Ельзи в супроводі симфонічного оркестру
виступив у Кремлі. Це топ-майданчик Росії, мрія багатьох артистів. Як
післясмак?
- Ми виступали на різних майданчиках, пафосних і не
пафосних, і до всього звикли. Виявилося, це досить затишний і, головне,
технічно добре оснащений зал, у якому і глядачам, і людям на сцені дуже добре.
Так, він пронизаний деякою номенклатурою, пропусками і т. д., але все інше
зроблено добре.
- Земфіра якось зауважила, що в Росії більше грошей, а в
Україні – більше душі. Які асоціації з російською публікою склалися у вас?
- Я б так не казав. Ми їздимо по різних країнах, і про те,
що стосується людей на концертах в Росії та Україні, я б не сказав, що є якась
різниця.
В Україні ми часто виступаємо, а в Росії рідше, і їх
[росіян] реакція нагадує мені зараз ту, що була на концертах Океану Ельзи в
Україні років десять тому.
Тому я не робив би відмінностей. А грошей там і справді
більше.
- Ви завжди хвалили свою київську студію, і тут раптом
для запису сольника їдете в Брюссель. З чим це пов'язано?
- Наша студія гарна, але вона не єдина. Ми хотіли
спробувати, порівняти. Ну і плюс ми хотіли європейської атмосфери. Особисто я
ніколи не приховував свого теплого ставлення до західної культури. Я виріс у
Львові, досить європейському місті, як за мірками України – так зовсім вже
західному, і в прямому, і в переносному сенсі цього слова. Це близько і мені, і
музикантам, які брали участь у сольнику. Ми всі виросли на західній музиці, але
разом з тим хотілося внести туди щось абсолютно своє, і здається, у нас вийшло –
ми зробили якусь суміш європейської та української музичних традицій.
- Ви так впевнено зазвучали англійською – це з прицілом
на західний тур?
- (Посміхається) Якщо б все було так просто: написав
пісню англійською – і став всесвітньо відомим. Це не так, і моє бажання співати
англійською не пов'язане з кар'єрою. Я люблю цю мову, добре її знаю, мені
подобаються пісні англійською. Мені не хочеться співати пісні англійською в
Океані Ельзи, тому що є певний бренд, тому що це – український гурт. А тут –
чому б і ні? Це експеримент.
- Розкажіть про майбутній тур з Брюсселем.
- Наш виконавчий продюсер Віталій Климов придумав
прикольний слоган: Брюссель у твоєму місті. (Посміхається) Поки утрясає графік
української частини туру, це буде близько 15 міст. Точно будемо в Мінську,
йдуть переговори про концерт в Москві та інших російських містах. Я дуже хочу з
цим з'їздити в Америку, але поки що точних планів немає.
- А які плани в Океану Ельзи? Коли вийде новий альбом?
- У групи багато гастролей – в російських містах, потім
до Ізраїлю їдемо. Зараз ми експериментуємо в студії, є один цікавий проект, але
поки що зарано про нього розповідати. Думаю, у 2013-м альбом вийде, але це
творчість, неможливо заздалегідь все прорахувати. Поки що йдуть концерти – з
Брюсселем, з Океаном Ельзи. Думаю, тільки в середині літа ми схаменемося. І
тоді подивимося.
- Вас не стомлює такий графік?
- (Зітхає) Стомлює.
- І як ви розслабляєтеся? Або ви, як в тому анекдоті, не
напружуєтеся?
- (Посміхається) Я дуже напружуюся. Але ще більше
напружувало б, якби такого графіка не було б. Сидіти без діла набагато гірше. Я
помітив, що після гастролей хочеться впасти десь на пляжі і нічого не робити.
Думаю, тижнів зо два-три треба. Але на третій день вже так нудно, що хочу назад
і щось робити. Тому мій найкращий відпочинок – зміна діяльності. Наприклад,
походи в гори або заняття спортом.
- А де ви були востаннє у відпустці?
- Після новорічних свят ми були на Тайвані, в Гонконзі, в
Макао. До цього – в Іспанії. Зараз планую знову поїхати до Іспанії. Навесні
хочу в Грузію або до Японії.
- Я так розумію, сподобалося в Іспанії, якщо
повертаєтеся?
- Звичайно, вона мені подобається, особливо Андалузія, ми
її в минулому році всю об'їздили на машині.
Але Європа мені в принципі вся подобається, і взагалі мало таких місць, де не подобається, я люблю подорожувати
Але Європа мені в принципі вся подобається, і взагалі
мало таких місць, де не подобається, я люблю подорожувати. Є місця, які вразили
більше або менше. Наприклад, від Макао я очікував більшого. Ну місто, де багато
казино. Нагадує Лас-Вегас. Я не люблю Лас-Вегас: не моє. Зате Гонконг і Тайвань
– просто казка. Ми подорожували на джипах, піднімалися на висоту до 3,6 тис. м.
У Європі таких висотних доріг немає, а там їдеш – вже дихати важко, але дороги
чудові, і милуєшся природою, горами, храмами на високих скелях. Дуже цікаво.
- Давайте повернемося в Україну. Нещодавно пройшла
інформація про те, що хочуть скасувати закон про обов'язкове звучання
української музики на радіо. Хоча, можливо, вітчизняній музиці вже й не
потрібні ніякі квоти?
- У країні, яка існує лише 20 років і в якій не було
системи державної підтримки свого мистецтва, така підтримка потрібна. Яким
чином – квотами, дотаціями, разовою допомогою, – тема окрема, але не можна
культуру повністю віддавати на відкуп ринку.
З іншого боку, я категорично проти преференцій і
тепличних умов для якихось вибраних видів мистецтва або "наближених" імен. У
нас же, як завжди, крайнощі: одні кричать, що треба з ранку до вечора крутити
українську музику, і не важливо, якої вона якості, інші – що потрібно пустити
все на самоплив, а ринок все розсудить. Перша позиція екзальтована, друга –
цинічна. Потрібно шукати не просто золоту середину, а комплексне рішення.
Вся українська влада має дійсно мати бажання підтримати своє. Загального тренду – стояти стіною за свою країну – я поки що не бачу
Але за цим стоїть головне: чиновники, відповідальні за
культуру, і взагалі вся українська влада мають дійсно мати бажання підтримати
своє. А цього так і не сталося. Це стосується всього, всіх реформ. Немає у
чиновників і влади такої позиції, що ось, це – мета мого життя. Я не хочу казати
про всіх, є, напевно, й інші люди у владі. Але загального тренда – стояти
стіною за свою країну – я поки що не бачу.
Не буду давати політичних оцінок, по-перше, тому що їх
дають всі кому не лінь, по-друге, чого їх давати – все і так видно.
Мені сумно і прикро не за те, що відбувається з
українською політикою, а за те, що нічого не відбувається з українським
суспільством. За 20 років ні революції, ні розчарування в політиках нас нічому
не навчили, у тому числі найголовнішому: ти є господарем своєї долі.
Ми хочемо бути європейцями, але основне, що відрізняє
європейця, західну культуру, – відповідальність. Вони можуть зовні здаватися
легковажними або інфантильними, але насправді вони дуже відповідальні. Вони не
думають: "Я маленька людина – що я можу?". Вони виходять боротися за свої права
і не допускають вольностей чиновників.
Коли свідомість людей почне дрейфувати в цей бік,
відбудуться якісні політичні зміни. Почнуть вибирати інших людей, і тоді не виникне
запитань: "Ми ж їх вибрали, чому вони нічого не роблять?". Будуть вибирати тих,
хто робить. І, я впевнений, це не так утопічно, як здається.
- Це питання часу?
- Часу в першу чергу. Звичайно, ми всі хочемо поспішити і
говоримо: "Але я ж хочу жити зараз!". Але чудес не буває.
Казати "Я не побачу за свого життя тут раю, тому поїду
туди, де рай вже побудований" теж непогана позиція, і людина з егоїстичної
точки зору має на неї право. Але тоді точно ніхто ніколи цей рай тут не
побудує.
Прогнози давати важко. Але, незважаючи на негатив, який є
в суспільстві, я вірю в позитивне майбутнє. Інше питання – скільки часу нам
знадобиться і яким чином це відбудеться, чи буде це еволюційна трансформація
або нас чекає ще одна революція – я цього не знаю.
***
Цей матеріал опубліковано в № 5 журналу Корреспондент від 10 лютого 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.