Відразу після Другої світової війни польська влада провела операцію Вісла, силою переселивши понад 100 тис. українців з їхніх етнічних земель на північ. Через 60 років після депортації сторони пробачили одна одну, пише Володимир Гінда у №21 журналу Корреспондент від 1 червня 2012 року.
Для основної частини українців Друга світова війна
тривала чотири роки. Однак для мешканців західних земель, які до 1939 року
входили до складу Польщі, вона і почалася не в 1941-му, а двома роками раніше,
і в 1945-му не закінчилася.
Йдеться про етнічних українців Надсяння, Холмщини,
Підляшшя і Бескид, так званого Закерзоння, території на захід від лінії Керзона
– радянсько-польського кордону, встановленого у 1918 році. Для них війна
остаточно завершилася в кінці 1947-го, причому сумно – їх силою вивезли з малої
батьківщини.
Українці та лемки (етнічна група, корінні жителі Карпат)
стали жертвами угоди про обмін населенням, укладеної між Кремлем і польськими
комуністами в 1944 році. Договір був підписаний після того, як у воєнні роки на
захід і схід від лінії Керзона, на окупованій німцями території, став
розвиватися міжнаціональний конфлікт, в якому загони УПА та українське
населення протистояли польській Армії Крайовій (АК). Щоб покінчити з розбратом,
сторони вирішили виселити поляків з українських, білоруських і литовських
земель, а представників радянських народів, у першу чергу українців, – з
польських.
В результаті з 1944-го по 1946 рік з Польщі перевезли
приблизно 0,5 млн українців, в протилежному напрямку переїхали понад 1 млн
поляків. Однак частина етнічних українців, переважно лемки, не стали йти: хтось
не хотів залишати насиджені місця, на когось подіяли історії про радянський
побут і Голодомор або вразила агітація УПА, яка тут активізувалася.
"Від переселення відмовилося і залишалося в Польщі
головним чином українське населення, заражене бандитизмом", – так в 1947 році
Дмитро Мануїльський, глава МЗС УРСР, охарактеризував тих, хто не захотів
залишити рідні хати. Тому від пропозиції поляків продовжити "обмін" і додатково
прийняти у себе цих людей союзне керівництво відмовилося.
28 квітня 1947 року офіційна Варшава почала операцію Вісла – насильницьке переміщення жителів небезпечного анклаву на північ Польщі, на землі, що відійшли
від Німеччини. За місяць понад 100 тис. українців були невеликими групами розселені на новому місці
Тоді 28 квітня 1947 року офіційна Варшава почала операцію
Вісла – насильницьке переміщення жителів небезпечного анклаву на північ Польщі,
на землі, що відійшли від Німеччини. За місяць понад 100 тис. українців були
невеликими групами розселені на новому місці.
60 років ця історія затьмарювала відносини двох сусідніх
народів. Польська сторона вважала прийняті в ті роки заходи необхідними для
захисту власного населення від українських націоналістів, а в Україні операцію
вважали етнічною чисткою. Лише у 2007 році уряди двох країн засудили операцію.
"Концепція і української, і польської сторони із
врегулювання цієї сторінки нашої пам'яті збігається: вона базується на формулі
історичного примирення", – заявив Віктор Ющенко, у той час – президент України.
Смутні землі
Після Першої світової війни і відновлення суверенітету
Польща отримала Галичину. Для поляків ця земля була частиною національної
самосвідомості, напівмістичною святинею, втрата якої прирівнювалася до катастрофи.
Проте з початком Другої світової "святиня", більшість
населення якої становили українці, перетворилася на центр націоналістичного
руху, і на чолі його стояли сили ОУН-УПА. Місцевим полякам і загонам АК
довелося зі зброєю в руках протистояти прихильникам незалежності української
держави.
В умовах фашистської політики знищення слов'ян ця земля
перетворилася на зону підпільних бойових дій. Конфлікт був жорстоким: бойовики
кожної зі сторін знищували своїх опонентів цілими селами.
Представники ПКНВ не наполягали на відновленні держави в кордонах 1939 року, зате хотіли, поступившись Москві західними землями України, Білорусі та Литви, створити мононаціональну Польщу
Вирішувати проблему довелося СРСР і прокомуністичному
Польському комітету національного визволення (ПКНВ) – прообразу майбутнього
уряду цієї країни. Представники ПКНВ не наполягали на відновленні держави в
кордонах 1939 року, зате хотіли, поступившись Москві західними землями України,
Білорусі та Литви, створити мононаціональну Польщу.
Для цього 9 вересня 1944 року в звільненому польському
Любліні комітет підписав з радянською стороною угоду про евакуацію
"російського" населення з території Польщі і польських громадян – з території
Союзу. Ще йшла війна, ще не були встановлені кордони, а Польща вже позбулася
майже 600 тис. незручних українців.
Відселення почалося в тому ж році. З України пішли колони
поляків, а їм назустріч тяглися юрби українців. І якщо першими рухали страх і
патріотизм, то на других впливали комплексно: агітатори розписували переваги життя
в СРСР, лякали польським націоналізмом.
Втім, діяли не тільки агітатори: з вересня 1945 року на
територію південно-східної Польщі прибули три дивізії Війська Польського (ВП),
які повинні були "допомогти" українцям переїхати на схід.
Все це призвело до посилення конфлікту в зоні відселення,
і знову запалали села. В Закерзонні на підмогу загонам сільської самооборони
підійшли частини УПА – число її озброєних прихильників в регіоні досягло 2,5
тис. осіб. Вони нападала на міліцію, атакували озброєних владою польських
бойовиків і мирних громадян, які переїхали на ці українські землі з території
СРСР. Дії ВП у відповідь відрізнялися меншою жорстокістю.
Петро Кравецький, українець, якого разом з батьками
депортували з Польщі, про той час згадував із здриганням. "У сусідньому селі
польські "партизани", керовані інструкторами НКВС, за одну ніч вирізали 250
людей, – розповідав він. – Не жаліли навіть немовлят. Нам доводилося ночувати в
лісі".
В цілому з 1944-го по кінець 1946 року з етнічних українських земель, що відійшли до Польщі, депортували майже 0,5 млн українців
Кравецький вважав, що його родині пощастило – його рідне
село поляки не чіпали і спалили вже після того, як українців вивезли.
В цілому з 1944-го по кінець 1946 року з етнічних
українських земель, що відійшли до Польщі, депортували майже 0,5 млн українців.
Переселення народу
Кульмінаційними моментом обміну народами стала операція
Вісла. Її об'єктом стали українці Закерзоння і ті "відділи" УПА, що захищали їх
від виселення. Мова йшла про більш ніж 150 тис. осіб, що не стали залишати
землі східної Польщі площею 19,5 тис. кв. км, які їхні предки населяли ще з
часів Київської Русі.
Польська сторона запропонувала СРСР зайнятися
непокірними, але в Союзі вирішили, що нових репатріантів приймати нікуди. Та й
не потрібні вони – адже, за словами Мануїльського, це були або бандити, або
їхні посібники.
І Варшаві довелося самій взятися за справу, погодивши
операцію і з Москвою, і з Чехословаччиною, на території якої теж були анклави
українців.
У лютому 1947 року генерал Стефан Моссор, заступник
начальника генштабу ВП, який і став керівником операції Вісла, висловився за
те, щоб навесні "провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими
сім'ями".
Кінцевою точкою переміщення повинні були стати північні
території Польщі, що відійшли від Німеччини. Там, на думку Моссора, українці
повинні були швидко асимілюватися.
Приводом для депортації стало вбивство польського генерала Кароля Свєрчевського 28 березня 1947 року. Зараз більшість дослідників вважають, що генерал став жертвою провокації, організованої польськими спецслужбами
Приводом для депортації стало вбивство польського
генерала Кароля Свєрчевського 28 березня 1947 року. Зараз більшість дослідників
вважають, що генерал став жертвою провокації, організованої польськими
спецслужбами. Але тоді Варшава назвала вбивцями одну із сотень УПА.
На наступний день уряд Польщі ухвалив: "Швидкими темпами
переселити українців і змішані сім'ї на приєднані землі, не утворюючи групи і
не ближче, ніж за 100 км від кордону".
Через місяць опергрупа з 20 тис. солдатів, представників
управління громадської безпеки та міліції, – розпочала виселення. З боку Союзу
на допомогу полякам виділили танкову дивізію та спеціальні контрпартизанські
загони, попередньо заблокувавши радянсько-польський кордон. Чехи допомогли
гірською бригадою і кількома піхотними дивізіями. Але основна робота випала на
долю польської сторони.
28 квітня 1947-го шість дивізій ВП оточили кілька
українських сіл і з чотирьох годин ранку стали вивозити їхнє населення. Щоб
пояснити мету акції, поляки стали поширювати листівки, в яких говорилося, що
"переселення є наслідком дій УПА. Це важке, але необхідне рішення, яке
забезпечить населенню спокійне життя в нових умовах, приготованих владою на
інших територіях Речі Посполитої. Ті, хто не підкориться наказу і залишиться в
околицях, охоплених переселенської акцією, будуть вважатися бандитами".
Операція проходила за однією схемою. Війська вночі оточували українське село, на світанку збирали його жителів і сповіщали про депортацію. На підготовку давали кілька годин – зібрати необхідні речі і вийти за межі села
Операція проходила за однією схемою. Війська вночі
оточували українське село, на світанку збирали його жителів і сповіщали про
депортацію. На підготовку давали кілька годин – зібрати необхідні речі і вийти
за межі села. Далі під конвоєм переселенців відправляли на збірні пункти, де їх
перераховували і переписували їхнє майно.
Паралельно військові полювали за бойовими групами УПА,
знищуючи або витискуючи їх на територію СРСР і Чехословаччини. До середини літа
поляки з цим завданням фактично впоралися.
Про те, що депортація проводилася за національною
ознакою, свідчить той факт, що вивозили всіх без винятку українців – навіть працівників
місцевої держбезпеки, фронтовиків і сім'ї тих, хто служив у Війську Польському.
Відвезли в невідомість
Умови, за яких проходила депортація, були жахливі. Мирні
люди, незважаючи на вік і стан здоров'я, з мінімумом майна опинялися в товарних
вагонах і їхали в невідомість.
На півночі Польщі панувала повоєнна розруха. Приїжджим
діставалися зруйновані будинки без будь-якого господарства. Гнітило українців і
те, що на рідних землях вони щойно засіяли поля, а тут все доводилося починати заново.
Приїжджим діставалися зруйновані будинки без будь-якого господарства. Гнітило українців і те, що на рідних землях вони щойно засіяли поля, а тут все доводилося починати заново. Депортованих селили розрізнено
Депортованих селили розрізнено. За чинної тоді інструкції
в населеному пункті частка приїжджих не повинна була перевищувати 10%. В одному
з повітів, де українців виявилося трохи більше норми, навіть провели повторне
переселення.
На нових землях заборонили діяльність Української
Греко-католицької церкви, до якої належали 70% відселенців.
Депортовані перебували під постійним наглядом, вони не
могли змінювати місце проживання. Їм навіть не дозволяли розмовляти рідною
мовою.
Деякі українці, переважно молодь, таємно поверталися в
покинуті села, доглядали за господарством, намагалися зібрати врожай. Але їх
відловлювали і відправляли або знову на північ, або в так званий Центральний
табір праці в містечку Явожно на півдні Польщі. Тут зібрали неблагонадійних і
тих, кого підозрювали у співпраці з УПА.
За трьома рядами колючого дроту і бетонною стіною
заввишки 5 м, що відділяла табір від дороги, в оточенні 12 кулеметних веж утримувалися
понад 3,8 тис. осіб, з них 700 – жінки. В'язні, яких за час ув'язнення ретельно
перевіряли на причетність до ОУН-УПА, працювали по 12 годин у дві зміни,
отримуючи за це лише пів-літра кави в день і шматок чорного хліба.
Спали ув’язнені на дерев'яних
нарах, в туалет їх водили строєм, а за невиконання трудових норм жорстоко
карали – замикали в карцері і ставили на кілька годин на коліна. Тільки у
1949-му табір припинив свою роботу. За цей час в ньому загинули 168 людей.
А операція Вісла завершилася всього через місяць після
початку: 7 травня 1947 року з цього приводу з'явилася спільна
радянсько-польська заява. "Зараз, коли евакуаційні роботи закінчено, обидва
уряди вважають, що здійснена евакуація польських громадян з УРСР і українського
населення з Польщі є для обох сторін важливим чинником, який послужить справі
подальшого зміцнення дружби, взаєморозуміння і співпраці між нашими братніми
народами", – йшлося в ньому.
Підсумок операції потішив самолюбство нового польського уряду. Загалом з півдня на північ перевезли близько 150 тис. українців, та й з УПА в регіоні було практично покінчено. На спорожнілі землі до кінця 1947 року заселили 14 тис. поляків
Проте насправді українців вивозили на північ до січня
1948 року. А останню групу – 32 змішані українсько-польські родини з повіту
Новий Торг – вивезли в Щецинське воєводство в січні-квітні 1950-го, після того
як вирішили, що жити поблизу кордону з Радянською Україною їм не можна.
Підсумок операції потішив самолюбство нового польського
уряду. Загалом з півдня на північ перевезли близько 150 тис. українців, та й з
УПА в регіоні було практично покінчено. На спорожнілі землі до кінця 1947 року
заселили 14 тис. поляків. Варшаві знадобилося ще 60 років, щоб разом з Києвом
засудити ті події.
***
Цей матеріал опубліковано в № 21 журналу Корреспондент від 1червня 2012 року. Передрук публікацій журналу Кореспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.