За десять років ми зустріли багато розумних і не дуже людей, подолали чималий опір, жодного разу не зірвали дедлайн (ну, майже) і випустили 500 номерів. А головне, зробили це із задоволенням, пише Віталій Сич, головний редактор журналу Корреспондент, у колонці, опублікованій у №12 видання від 30 березня 2012 року.
Коли навесні 2003-го засновник компанії KP Media американець Джед Санден попросив мене очолити журнал Корреспондент, я російською навіть швидко друкувати не вмів. До цього я кілька років писав для одного з видань британського The Economist Group і шість років працював в англомовній газетіKyiv Post – асистентом редакції, журналістом і редактором. Всі тексти і там і там, звичайно, писалися англійською. Заручившись гарантією того, що я, в разі чого, зможу повернутися на попереднє місце, я вирішив ризикнути.
Ми перенесли на Корреспондент звичайні американські стандарти журналістики і редакційної політики – повне розділення редакції та рекламного відділу, етичний кодекс, роботу з джерелами і структуру текстів. УKyiv Post працювали гарні журналісти, у них було чому повчитися. Багато хто з них потім пішли працювати в The Wall Street Journal, Financial Times, The New Yorker, Bloomberg і Associated Press.
Санден, виходець з Брукліна, Нью-Йорк, підтримував свободу підприємництва в усіх її проявах. Він вирішив, що ми ніколи не будемо підтримувати ніякі партії. Ми будемо підтримувати ідеї, які ми для себе сформулювали як особистісні та економічні свободи. Іншими словами, ми за політичну конкуренцію, вільні ЗМІ, терпимість до національності, віри і – о,боже – сексуальної орієнтації.
Ми проти будь-якого втручання держави в економіку, будь-яких перешкод на шляху капіталу і вже тим більше корупції і диктатури. Ми представляємо громадськість в
діалозі з владою, а не навпаки
Ми проти будь-якого втручання держави в економіку,будь-яких перешкод на шляху капіталу і вже тим більше корупції і диктатури. Ми представляємо громадськість в діалозі з владою, а не навпаки. І ми перебуваємо в опозиції до будь-якої влади, чи то вона помаранчева, чи то синя, чи то сіро-буро-малинова.
У США або майже будь-якій країні Західної Європи така система цінностей потрапляла б у категорію мейнстрім, причому з елементами консерватизму. В Україні подібне видання можна вважати космополітичним і,прости господи, ліберальним (це поняття дискредитоване на пострадянському просторі).
Як писати статті, ми уявляли собі непогано, але як робити журнал, а не газету, не мали жодного уявлення. Для того щоб його отримати, ми з арт-директором Олексієм Самоваровим вирушили до Варшави зайнятися промисловим шпигунством. Там в редакції щотижневого журналу Newsweek Polska, де нас люб'язно погодилися прийняти, ми тиждень ходили за головним редактором Томашем Вроблевським, смикали його за штанину і дошкуляли тупими запитаннями, мовляв,як ви робите те-то і те-то. Тоді успіх Newsweek Polska в сусідній країні був у всіх на вустах. Буквально за півтора роки після запуску він потіснив мастодонтів ринку Polityka і Wprost і почав виходити до цього часу немислимими в Україні 200-тисячними накладами. Ми також переглянули десятки американських,російських і німецьких журналів й отримали уявлення про те, наскільки важливий дизайн, що таке ритм журналу і як робити обкладинки.
Через певний час у нас почало виходити. Аудиторія швидко зростала, а з нею і доходи. Мій нічний кошмар – неврівноважені рекламні агенти,які відкрито зневажають чесні і критичні статті, – канули в небуття.
Ми не хотіли робити поблажок навіть для рекламодавців. Не тому що ми шкідливі і несамовиті люди, а тому що є речі, на які не можемо піти
Ми не хотіли робити поблажок навіть для рекламодавців. Не тому що ми шкідливі і несамовиті люди, а тому що є речі, на які не можемо піти.Одного разу глава українського підрозділу великої російської компанії, за сумісництвом одного з наших найбільших рекламодавців, дав нам досить цікаве інтерв'ю. Він прибув до Києва з півдня Росії, де очолював регіональний підрозділ, і вважав, що не важливо, що каже людина під час інтерв'ю, – важливо,що потім напишуть від її імені прес-секретарі. Ми не дозволили під час звіряння тексту переписувати інтерв'ю. Неприємно, коли тебе дурять і дурять твого читача. Ми також не погодилися зняти текст взамін трьох смуг реклами. Я вдячний професіоналам з прес-служби, колишнім журналістам, які у підсумку підтримали нас. Вийшов практично оригінал інтерв'ю.
Під час передвиборчої кампанії з виборів президента у2009 році Партія регіонів купила у нас великий обсяг реклами. Водночас ми попросили десять основних кандидатів відповісти на однакові запитання журналу.Відповіли все, окрім лідера ПР. Ми поставили його маленьким на порожній сторінці та написали: Не відповів на запитання протягом місяця. Я радий, що люди в партії розібралися і зрозуміли, що іншого виходу у нас не було.
З людьми з української великої політики взагалі непросто вести діалог. Багато прес-секретарів намагаються переписати інтерв'ю, щоб представити свого шефа в кращому вигляді, і замість живого людського інтерв'ю впихнути нам "Леніна на броньовику".
Складно навіть припустити, скільки людино-годин ми витратили на телефон та електронну пошту для того, щоб пояснити людям, що не можна обдурювати нас і наших читачів
Складно навіть припустити, скільки людино-годин ми витратили на телефон та електронну пошту для того, щоб пояснити людям, що не можна обдурювати нас і наших читачів, підтасовуючи факти і переробляючи манеру говорити. Мовляв, це ж повністю спотворює образ людини в очах виборця.
Деякі намагалися навіть правити наші запитання. Ми їм жартома казали, що навіть диктатори-людожери в Африці ставляться до преси гуманніше. Останнім часом почало допомагати – тепер воювати доводиться набагато рідше. А може, ми з усіма перевоювати вже. Я не буду розповідати про людей, які намагалися зняти якийсь матеріал, або протиснути якусь нісенітницю, або, що мене тішило найбільше, купити обкладинку.
Звичайно, у нас було безліч позовів, деяких особливо завзятих чиновників з нашого офісу вивітрював лише виклик міліції. Ми теж іноді помилялися в статтях, не без цього, і потім вибачалися.
Головне, чого ми хотіли досягти, – це направити суспільну дискусію в
конструктивне русло. Піти від взаємних образ у політиці, популізму і національного самобичування і розпочати нарешті обговорювати, що ж нам потрібно
робити і як
Головне, чого ми хотіли досягти, – це направити суспільну дискусію в конструктивне русло. Піти від взаємних образ у політиці, популізму і національного самобичування і розпочати нарешті обговорювати, що ж нам потрібно робити і як. Ми хотіли показати, що всі країни від Канади до Нової Зеландії робили і роблять одне й те саме, щоб домогтися високого рівня життя і національного процвітання, і що не варто винаходити велосипед, треба просто запозичити цей рецепт.
Ми детально розбирали досвід успішних реформ Польщі,Словаччини, Ірландії, Туреччини, Грузії, Гонконгу і Сінгапуру.
Ми довго руйнували міф, що в Україні нічого доброго не може бути просто тому, що не може бути. Піти по стопах Польщі та Чехії Україні багато років заважало радянське минуле. Потім з'явилася Грузія, і радянське минуле перестало заважати. Тепер Україні перешкоджає її розмір. Цікаво, що перешкоджатиме,якщо успішною країною з повагою до прав людини, чим чорт не жартує, раптом стане Казахстан? Я думаю, причини знайдуться. Якось чиновники з МінАПК переконували мене, що наблизитися до німців і голландців за рівнем збору врожаю з гектара нам заважає невдале географічне розташування – теплий Гольфстрім далеко.
Нещодавно в журналу змінилися власники. Новими власниками стали українці, бізнесмен і політик Петро Порошенко і видавничий дім УМХ на чолі з Борисом Ложкіним. І, напевно, це найкраще, що могло статися зКорреспондентом після його продажу Санденом.
Зрозуміло, що мірилом успіху будь-якого бізнесу – аКорреспондент таки в першу чергу бізнес, а не гуманітарний проект – є цифра в колонці EBIDTA. У цій колонці у нас вже давно все добре.
Ми не хочемо криків і взаємних образ (ну хіба що зовсім трохи), ми хочемо говорити про те, що треба робити, як робити і, власне, про те, що треба терміново починати
Тепер ми хочемо, щоб там було добре і у всіх інших. Тому будемо і надалі намагатися нав'язати країні конструктивний порядок денний. Ми не хочемо криків і взаємних образ (ну хіба що зовсім трохи), ми хочемо говорити про те, що треба робити, як робити і, власне, про те, що треба терміново починати. Якщо хоча б 20% або 30% з того, що ми пишемо, буде використано, ми будемо вважати, що відпрацювали не дарма.
Хочу подякувати кожному, хто робить цей журнал. Вони тут всі на фотографії на цілий розворот.
І, головне, спасибі всім, хто з нами всі ці роки.
***
Ця колонка опублікована в № 12 журналу Корреспондент від 30 березня 2012 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.
Відгуки й коментарі надсилайте за адресою [email protected]