Головна
 

Корреспондент: Необмежені можливості. Чи можуть в Україні люди з обмеженими можливостями зробити кар'єру

30 травня 2012, 10:42
0
128
Корреспондент: Необмежені можливості. Чи можуть в Україні люди з обмеженими можливостями зробити кар єру
Фото: Наталія Кравчук/ Корреспондент
Юлія Козлюк вважає, що з урахуванням свого становища зробила успішну кар'єру, і тепер допомагає реалізуватися іншим

Серед мільйонів співвітчизників з обмеженими можливостями знаходяться сміливці, які намагаються будувати успішну кар'єру. Заодно вони руйнують ганебний стереотип щодо інвалідів як суспільних ізгоїв, пише Катерина Іванова в № 20 журналу Корреспондент від 25 травня 2012 року.

У фірми Офіс юридичних послуг незвичайний директор. 25-річний Богдан Геппа через травму, отриману при народженні, може пересуватися лише на милицях. Однак він веде життя, мало сумісне з його фізичним статусом. "Я себе завжди веду так, ніби цього [киває в бік милиць] немає", - говорить Геппа.

За словами молодого бізнесмена, він вдячний батькам, які з дитинства привчали його до думки, що йому ніхто нічого не винен. "[Тепер] я розумію, що, якщо я чогось хочу, я повинен цього добиватися сам", - пояснює Геппа.

Сьогодні у нього кілька людей у ​​підпорядкуванні, особистий водій, власний благодійний фонд Світло в темряві, а також плани створення в столиці реабілітаційного центру для людей з обмеженими фізичними можливостями.

Геппа - представник поки рідкісного для України типу людей, які не примиряються зі своїм становищем і прагнуть побудувати кар'єру, яка під силу далеко не кожній здоровій людині.

Із 3 млн українців з обмеженими можливостями працевлаштовані лише 382 тис., або
13,7%

Життя більшості співвітчизників, які страждають від важких фізичних недугів, не виходить за межі домашніх стін. Із 3 млн українців з обмеженими можливостями працевлаштовані лише 382 тис., або 13,7%. Для порівняння: у Великобританії, де їх суттєво більше, близько 10 млн, активне трудове життя ведуть 40%, і це майже кожен п'ятий з усіх працюючих британців.

Західна Європа, на відміну від України, давно віджила ставлення до таких хворих, як до неповноцінної частини суспільства, пояснюють цю різницю експерти. Співвітчизники вважають цих людей ні на що не придатними і нікому не потрібними, а ті, як наслідок, відчувають жалість до себе, яка не дає їм розвиватися, міркує Андрій Шевцов, інвалід першої групи, а також професор і завкафедрою Національного педагогічного університету ім. Драгоманова.

У всьому світі люди сподіваються на себе, а українці - на державу, озвучує Шевцов установку, характерну і для багатьох повноцінних співгромадян. "[Інваліди можуть] вимагати умов для одержання освіти або безбар'єрності [для безперешкодного пересування по місту без сторонньої допомоги], медичного забезпечення, але не [повинні] вимагати незароблене", - резюмує професор.

Айтішники на візках

Юлія Козлюк, президент благодійного фонду розвитку комп'ютерних та інформаційних технологій для інвалідів АІК, під'їжджає на візку до столичного плавучого кафе Барракуда і зупиняється біля входу.

Для неї, ось уже шість років прикутої до крісла, самостійно подолати десятисантиметровий поріжок - все одно що здоровий двометровий паркан. "Людям, які можуть ходити, це важко зрозуміти", - говорить Козлюк. Вона й сама не розуміла, поки ходила на своїх двох. Свого часу, вступивши на факультет соціальної роботи Відкритого міжнародного університету розвитку людини Україна, вона вивчала техніку роботи з інвалідами, але працювати за фахом не планувала. "Навіщо мені потрібні ці інваліди? - згадує Козлюк свої думки тих років. - Головне отримати диплом".

Інтернет - єдине вікно у світ, за допомогою якого такі люди можуть чогось
добиватися

Проте за іронією долі на останньому курсі вузу Козлюк потрапила в автокатастрофу, в якій дивом уціліла, і перелом хребта не залишив їй шансів на свободу пересування. Після затяжної депресії українка все ж змирилася з новим життям, познайомившись з такими ж людьми, як вона. "Я побачила, що можна жити з цим, і жити щасливо, і жити непогано, і домагатися своїх цілей", - підсумовує Козлюк.

Тепер голова благодійної організації допомагає стати на ноги - поки лише в переносному сенсі - своїм товаришам по нещастю. "Інтернет - єдине вікно у світ, за допомогою якого такі люди можуть чогось добиватися", - зазначає Козлюк. Саме тому її фонд активно працевлаштовує своїх підопічних у сферу IT.

"У нас є хлопчик, який все робить [створює сайти] лише за допомогою носа, - більше нічим іншим не може", - розповідає Денис Явнюк, керівник студії веб-дизайну Unaik, одного з найбільш успішних проектів фонду АІК.

Співробітники студії виконують замовлення для таких компаній, як найбільший в Україні винний імпортер Good Wine, а також група компаній Папірус - один з лідерів на ринку канцелярських товарів.

До речі, з розвитком Всесвітньої павутини у людей з обмеженими можливостями з'явилося багато шансів проявити свої трудові здібності. Навіть важкі форми інвалідності тепер не вирок, відзначають експерти.

Із розвитком Всесвітньої павутини у людей з обмеженими можливостями з'явилося багато шансів проявити свої трудові здібності

У компанії Microsoft Україна, яка займається інформаційними технологіями і нараховує близько 100 співробітників, у відділах адміністративної підтримки та зв'язків з громадськістю працюють чотири менеджери з тяжкою формою інвалідності. Вони швидко вписалися в динамічну корпоративну культуру Microsoft, і керівництво ними задоволене, констатує Ганна Подгорна, директор з управління персоналом. І хоча їхніх зарплат вона не називає, але, за даними експертів, фахівці на таких посадах в українських компаніях рівня Microsoft отримують 10-15 тис. грн.

"Вони цінують свою роботу, - говорить Подгорна. - Поблажок не вимагають, але іноді особливе ставлення необхідне - але тільки тому, що вони молоді фахівці".

Разом з тим умови для таких співробітників в Microsoft забезпечені від початку - є спеціально обладнані робочі місця і туалети. При цьому вимоги до незвичайних працівників у компанії суто стандартні - знання своєї справи, чудова англійська і бажання працювати.

Microsoft - один з рідкісних оазисів для українців з обмеженими можливостями. Кожен з них, хто намагався знайти роботу, знає, наскільки сильні стереотипи щодо таких людей.

Киянин Вадим Ресенчук, голова наглядової ради фонду АІК, маючи з дитинства другу групу, закінчив звичайну школу із золотою медаллю і юрфак Київського національного університету ім. Шевченка з червоним дипломом. Однак, вступивши на своє перше місце роботи, в одну з провідних юридичних компаній України, майже три місяці "жив" в офісі - долав упереджене до себе ставлення, доводячи, що може працювати з усіма на рівних. При цьому його зарплата була набагато нижчою, ніж у колег.

Пішли на зближення

Більшості інвалідів сьогодні доступні будь-які види інтелектуальної праці, констатують фахівці з рекрутингу, але вакансій для них мало. Наприклад, сайт Head Hunter Україна за 2011 рік запропонував всього 20 посад - у цілому ж портал виклав за цей час до 70 тис. нових вакансій. В основному це робота невисокої кваліфікації - продавці, касири в супермаркеті, вантажники, кур'єри, охоронці. Рідше - контент-менеджери, оператори call-центрів, перекладачі, яким пропонують досить скромну зарплату.

"Якщо людина має інвалідність і при цьому необхідні знання та досвід, її наймуть", - запевняє Марина Маковій, гендиректор Head Hunter Україна.

Якщо в організації працюють від восьми до 25осіб, вона зобов'язана
працевлаштувати одного інваліда, якщо більше - інвалідам має бути віддано 4%
робочих місць

Тим часом за законом компанії всіх форм власності зобов'язані мати квоти для працевлаштування людей з обмеженими можливостями. Якщо в організації працюють від восьми до 25 осіб, вона зобов'язана працевлаштувати одного інваліда, якщо більше - інвалідам має бути віддано 4% робочих місць. Правда, в українських реаліях вони лише числяться на своїх посадах, отримуючи символічну платню. Часом компанії узагалі "забувають" дотримуватися квоти з надією, що штраф, передбачений за це, обійде їх стороною.

У компанії Microsoft Україна, яка йде врозріз з такою позицією, таку політику пояснюють не стільки законослухняністю, скільки прагненням допомогти громадянам з обмеженими можливостями реалізуватися, причому з користю для загальної справи.

"Чим більше різних людей в колективі, тим краще, - пояснює Подгорна. - Ми таким чином відображаємо наших споживачів, які теж різноманітні".

Тим часом, за оцінкою експертів, з майже 14% офіційно працевлаштованих інвалідів фактично працюють менше половини. А переважна більшість задовольняються допомогою з інвалідності, що в середньому становить близько 750 грн.

Така пасивність - атавізм, що зберігся ще з часів СРСР, коли інваліди були викреслені соціумом з активного життя і благополучно існували на утриманні у держави.

"Тоді робилося все, щоб інвалідів не було видно, - пояснює Ресенчук. - Якщо їх не видно, значить немає зовсім в країні. Таке здорове суперсуспільство". Як наслідок, для людей з обмеженими можливостями держава не передбачала умов для пересування і зручностей.

Із майже 14% офіційно працевлаштованих інвалідів фактично працюють менше
половини

Сьогодні картина майже не змінилася. В Україні не тільки працевлаштовують для видимості. Наприклад, пандуси в підземних переходах побудовані з таким кутом нахилу, що ними на візках ні піднятися, ні спуститися, відзначає Козлюк.

"Ви щодня зустрічаєте [на вулиці] людину з інвалідністю? - ставить вона риторичне питання і тут же на нього відповідає: - Тому що сидять вдома, бояться вийти через ставлення ось такого [упередженого], через бар'єрність".

Синдром жалості до себе, який виникає на цьому ґрунті, ще більше заважає фізично обмеженим співвітчизникам реалізуватися в житті, вважає професор Шевцов. При цьому досягти успіху може тільки той, хто позбудеться психології утриманця, почуття, що "тобі всі винні", додає він.

Два роки тому Шевцов розробив новий освітній напрям - ортопедагогіку. Це система виховання дітей-інвалідів та реабілітації дорослих, орієнтована на досягнення особистого успіху. Щоб людині з обмеженими можливостями інтегруватися в соціум, потрібно розраховувати насамперед на власні сили, вчить Шевцов.

У західному суспільстві це завдання полегшує і ставлення до інвалідів як до потенційних працівників, яке починається ще зі шкільної та студентської лави.

Приміром, Гренобльський університет у Франції був свого часу переобладнаний для людей на візках, щоб вони могли безперешкодно переміщатися по ньому, підніматися ліфтами, користуватися бібліотекою та їдальнею. До їхніх послуг і окремі спеціалізовані туалети.

У західному суспільстві це завдання полегшує і ставлення до інвалідів як до
потенційних працівників, яке починається ще зі шкільної та студентської лави

26-річний Яап Редекер з Нідерландів з дитинства страждає від м'язової дистрофії і вже три роки прикутий до візка. У його рідному Роттердамі він ніколи не стикався ні з байдужістю, ні тим більше з неприязню. "Я ходив у звичайну школу, і до мене всі ставилися як до звичайного хлопця", - розповідає Редекер.

У роттердамській Школі психології, де він зараз вчиться, побутові умови його цілком влаштовують. У групі з Редекером займається незряча студентка, і у неї "теж ніяких проблем", додає голландець.

"Звичайно, деякі стереотипи теж проявляються, але я думаю, це залежить не від країни, а від самих людей", - говорить Редекер.

Головний стереотип, який слід подолати українцям, - що тільки суспільство має допомагати інвалідам, вважає Шевцов. За його словами, в ідеалі воно має підтримувати фізично немічних людей настільки, щоб ті самі змогли допомагати суспільству.

"Ми дуже хочемо допомагати і дати можемо більше, ніж просимо", - резюмує професор.

***

Цей матеріал опубліковано в № 20 журналу Корреспондент від25 травня 2012 року. Передрук публікацій журналу Кореспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: журнал Корреспондентроботаінвалідикар'єра
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах