Український режисер Єва Нейман, авторка тріумфатора кінофестивалю у Карлових Варах, чорно-білої драми Будинок з вежкою, розповіла в інтерв'ю Андрію Алферову про своє кіно, навчання у Кіри Муратової та погляди на професію. Матеріал розміщено у № 27 журналу Корреспондент від 13 липня 2012 року.
Уперше в новітній історії України її кіно лідирувало на
одному з найпрестижніших і найстаріших кінооглядів Європи – Міжнародному
фестивалі у Карлових Варах. Головну нагороду конкурсу East Of The West, у якому
змагалися 12 картин з усього світу, отримала чорно-біла стрічка Будинок з
вежкою українського режисера Єви Нейман.
Переможницю називають ученицею одного з найавторитетніших
вітчизняних кінорежисерів Кіри Муратової, а серед кінематографічних кіл її
вважають надією українського кіно. Визнання також отримав перший художній фільм
Нейман, Біля річки, який змагався у конкурсній програмі Московського
міжнародного кінофестивалю.
Єву Нейман називають ученицею одного з найавторитетніших вітчизняних кінорежисерів Кіри Муратової, серед кінематографічних кіл її вважають надією українського кіно
Будинок – її друга повнометражна робота, екранізація
оповідання радянського письменника-дисидента Фрідріха Горенштейна про жінку,
яка разом з маленьким сином розшукує чоловіка під час Другої світової війни.
У Карлових Варах стрічка Нейман отримала не лише нагороду,
а й тривалі глядацькі оплески. А представники журі говорили, що "коронація"
Будинку навіть не дискутується – український фільм відразу отримав найбільшу
кількість балів.
Розчулена Нейман, виступаючи на церемонії нагородження,
висловила сподівання, що подібні перемоги навчать Україну цінувати свої
таланти. Сама вона в 1997 році виїхала з рідного Запоріжжя до Берліна, щоб
отримати професію режисера в Німецькій академії кіно й телебачення.
Через десять років її документальний фільм Шляхи Господні
отримав у Німеччині нагороду First Steps Awards, і успішній дебютантці німецькі
продюсери відразу запропонували знімати повнометражне кіно. Нейман відмовилася –
вирішила робити це на батьківщині.
У Карлових Варах задушливим липневим днем на терасі
готелю Термаль, який називають серцем фестивального життя, Нейман розповіла
Корреспонденту про своє кіно. Втім, вона була не дуже багатослівна, як і її
вчителька Муратова.
– Як ви потрапили на майданчик до Муратової?
– Мені у кіношколі потрібно було пройти практику. Я тоді
вперше побачила її фільм – у Берліні йшли Довгі проводи. Я розридалася! І
зрозуміла: практикуватися хочу у цього режисера. Крім того, мені дуже хотілося
поїхати з Берліна до Одеси.
Я стала їй телефонувати. Вона саме готувалася до зйомок
Другорядних людей і нервувала. Тому то кидала трубку, то люб'язно говорила: "О,
це знову ви? Доброго дня!". Я регулярно дзвонила з питанням, коли ж мені їхати,
але відповіді не отримувала. В результаті зібралася і приїхала. Пам'ятаю, як
Кіра Георгіївна представила мене своєму оператору: "Це наша Єва. Вона мені
завзято телефонувала". Я так і запам'ятала це "завзято".
– Взяли приступом.
– Так. (Сміється.) Чесно кажучи, не знаю, чи вистачило б
у мене сьогодні цієї наполегливості.
– Вам часто приписують статус учениці Муратової та її спорідненої
душі.
– Вона для мене, перш за все, об'єкт поваги, і у нас від початку була симпатія. Я навчилася у неї того, що означає ретельність,
уважність, і головне – відмова від слова "незручно". Знаєте, іноді режисер
повинен тиснути на оточення, і тобі начебто ніяково. Так ось це слово треба
забути! Це я спостерігала у роботі Кіри Георгіївни.
При цьому я не вважаю себе прихильницею її стилістики
останнього часу. Я все ще сильно люблю її Довгі проводи, але не можу сказати,
що ми споріднені душі. Ми колеги. Коли буваю в Одесі, я обов'язково телефоную
їй. За можливості вона запрошує мене у гості, мені дуже подобається у цьому
будинку, до того ж вона дуже смачно готує. Але смаки в кіно, літературі та музиці у нас
абсолютно різні.
Я відразу хотіла знімати Будинок з вежкою, але Фрідріх Горенштейн сказав: "Спочатку зніми ось це", і показав розповідь Бабусі. Я тоді послухалася його і, по-моєму, дуже правильно зробила
– А ви-то самі як опинилися у кіно?
– Взагалі я з дитинства хотіла бути режисером. […] Треба сказати, у Німеччині я отримала серйозну кіноосвіту. В Україні на
той час такий рівень підготовки здобути було б складно, напевно. Вже й не знаю, як зараз іде справа.
– Ще гірше.
– Я так і думала.
(Сміється.)
– Я чув, охочих екранізувати книги Горенштейна було
чимало – Андрій Тарковський, наприклад. Чому він саме вам повірив?
– Думаю, він був зворушений увагою до нього, тому що коли
ми познайомилися, він уже був хворий і, як мені здалося, самотній. Я показала
йому одну зі своїх короткометражок – йому сподобалося.
Я відразу хотіла знімати Будинок з вежкою, але Фрідріх
Наумович сказав: "Спочатку зніми ось це", і показав розповідь Бабусі. Я тоді
послухалася його і, по-моєму, дуже правильно зробила. Так з'явився мій дебютний
повнометражний фільм Біля річки. А тепер от і Будинок з вежкою.
– Ви говорите, що
зараз не зважилися б наполегливо телефонувати потрібним людям. Як взагалі
змінився ваш погляд на професію?
– Як були з
першого дня муки, так і ... [зараз]. Кінематографіст – це таке щастя, яке завжди на межі відчаю. Це
завжди питання життя і смерті.
А ще я зрозуміла, що все хороше занадто дорогим не буває.
Все хороше можна отримати або з повітря, або за символічні кошти. Чи, може, не
дуже символічні. Але все має бути доречно! Якщо за щось доводиться
переплачувати – значить, у корені причаїлася
якась гниль.
***
Цей матеріал опубліковано в № 27 журналу Корреспондент від 13 липня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.