У далекому 1944-му тільки завдяки допомозі жителів українських Карпат десять голландців, які втекли з німецького полону, вижили і дісталися до своєї батьківщини, пише Наталя Околита у №32 журналу Корреспондент від 17 серпня 2012 року.
На війні є місце не тільки подвигу, але й історіям
дивного порятунку. Одна з таких історій трапилася в засніжених Карпатах у січні
1944 року.
З німецького полону втекли три невеликі групи
голландських офіцерів, які перебували в таборі в Станіславі – так до 1962 року
називався Івано-Франківськ. Десять з них відірвалися від погоні і 17 днів
пробиралися через українські гори в Угорщину. Від голодної і холодної смерті їх
урятувало місцеве населення, а пізніше – представники УПА, які й довели
втікачів до кордону.
Лише в 1945 році голландці потрапили на батьківщину. Але
про Україну вони пам'ятали і через десятки років після закінчення війни. У 1989
році шестеро з десяти втікачів офіцерів, які дожили до того моменту,
розмовляючи з представниками Українсько-канадського дослідницько-документального
центру (УКДДЦ) у рамках проекту Живі історії Другої світової війни, докладно
розповіли історію свого порятунку.
Ще один екс-утікач, генерал-лейтенант Едвард ван Хотегем,
опублікував у 1974 році свої спогади Моя зустріч з Українською повстанською
армією. "Протягом тих 17 днів [карпатського походу голландців] в південній
Галичині ми збагатилися надзвичайним досвідом для нашої подальшої втечі", –
писав генерал.
Українські морози
У Прикарпатті голландські військові опинилися не зі своєї
волі. Вони потрапили в полон до гітлерівців ще в травні 1940-го, під час
захоплення Третім рейхом Нідерландів.
Офіцерів армії підкореної оранжевої республіки німці
відправили в різні табори. Після окупації українських земель один з таких таборів,
Сталаг-371, з'явився і в Станіславі. Туди в період із середини 1942-го до
початку 1944 року переправили близько 2,4 тис. офіцерів з Нідерландів.
У січні передостаннього року війни голландці дізнались:через те, що фронт стрімко наближається до Станіслава, німці хочуть вивезти їх углиб своєї території. Тоді група в'язнів Сталага вирішила тікати
У січні передостаннього року війни голландці дізнались:
через те, що фронт стрімко наближається до Станіслава, німці хочуть вивезти їх
углиб своєї території. Тоді група в'язнів Сталага вирішила тікати. Приблизно
142 офіцерам вдалося вирватися з табору, але більшість насолоджувалася свободою
недовго. Когось німці вбили, когось затримали, перевезли до концтабору
Маутхаузен на території Австрії і там заморили. Ще частину голландців захопили
радянські війська, і вони "переселилися" у табори на території СРСР, де також
згинули. Лише трьом невеликим групам пощастило більше.
Перша група, що складалася з сімох офіцерів, у момент
евакуації Сталага сховалася в одному з приміщень табору – в перевірочному
пункті, де до війни розміщувався театр. Втікачі сховались під сценою і там,
щільно притулившись один до одного, провели два дні, а потім вибралися назовні
і вирушили за місто. У дорозі група розпалася, і до сіл біля гірського масиву
Горгани, в район Чорного лісу, дісталися лише дві людини – Юп Сінгор і Сіп ван
дер Пол.
Друга група складалася з шести офіцерів, які вирішили
втекти з товарного вагона для перевезення худоби, в якому німці везли їх до
Німеччини. Від'їхавши від Станіслава, бранці, обдуривши охорону, стали на ходу
стрибати з потяга.
"З цього моменту я пригадую тільки холодне українське
повітря, яке вдарило в мою хутряну шапку, а також потяг, який мчав із величезною
швидкістю. Коли поїзд зменшив швидкість, я вистрибнув з нього", – писав у своїх
спогадах ван Хотегем.
Німці швидко помітили втечу бранців, поїзд зупинився, й
охорона почала шукати голландців. І все ж чотирьом з них, в тому числі і ван
Хотегему, вдалося втекти. Врешті-решт вони теж опинилися на захід від
Станіслава, у лісах, де блукали Сінгор і ван дер Пол.
Найуспішнішою виявилася спроба третьої групи – чотирьох
голландців, які також втекли з поїзда. Один з її членів, офіцер Біль де Ру,
вирізав дірку в дерев'яній підлозі вагона, і в районі міста Галича, на північ
від Станіслава, в'язні успішно вислизнули і зникли. Як і учасники перших двох
груп, вони вирушили на південь, у ліси Прикарпаття.
Така націленість всіх голландців – рухатися в південному напрямку – пояснювалася тим, що полонені сподівалися потрапити до Угорщини
Така націленість всіх голландців – рухатися в південному
напрямку – пояснювалася тим, що полонені сподівалися потрапити до Угорщини. Ця
країна була спільницею Третього рейху, але не оголошувала війну Голландії.
Скориставшись цим, втікачі розраховували отримати в землях мадяр статус
інтернованих осіб, тобто військових, просто затриманих нейтральною стороною.
Але дорога до свободи лежала через засніжені зимові
Карпати, а до подібної подорожі легко одягнені і голодні люди готові не були.
Картопля зі сметаною
Територія, на якій опинилися голландці, – ліси і гори
Прикарпаття – являла собою зону, практично вільну від гітлерівських військ. Ван
Хотегем пише у спогадах, що співвідношення сил тут було на користь УПА.
"Останнім німцем, якому я дивився в очі в Галичині, був той, який зачиняв за
мною вантажний вагон", – пише генерал.
Територія, на якій опинилися голландці, – ліси і гори Прикарпаття – являла собою зону, практично вільну від гітлерівських військ. Cпіввідношення сил тут було на користь УПА
Три групки голландців йшли через ліси й українські села.
На шляху їм траплялися лише звичайні селяни, які, не боячись німців, допомагали
втікачам.
Так, група, в якій був генерал Барон Бентінк – один з
тих, хто втік через дірку в підлозі вагона, – в перше українське село ввійшла
на світанку, в сильний мороз.
"У першому будинку, в якому ми попросили води, селянин
допоміг мені скинути чоботи і почав розтирати мої холодні і вологі ноги, –
згадував Бентінк. – Він запевнив нас, що все гаразд і нам нема про що
хвилюватися".
Втікачів-бранців українці не тільки відігрівали, але й
годували. Лін Краненбург, супутник Бентінка, згадував, як вони постукали у
двері однієї з хат, сказавши "зимно" в надії, що її мешканці зрозуміють: їм холодно.
Там було багато дітей, і мама, звичайно, була зайнята. Вони пригостили нас картоплею зі сметаною, але подали її так багато, що було неможливо все доїсти
"Нас запросили ввійти, а там був запах молока і чистих
рушників, а ще було тепло, – розповів через багато років голландець. – Там було
багато дітей, і мама, звичайно, була зайнята. Вони пригостили нас картоплею зі
сметаною, але подали її так багато, що було неможливо все доїсти".
Голландці кілька днів за допомогою місцевих жителів
окремими групами рухалися на південь, і незабаром у них з'явилися попутники.
Допомога УПА
Як виявилося, весь час, поки вони йшли по селах, втікачі
перебували під наглядом українських повстанців. Голландців перевіряли. На
першому етапі цим займалися селяни, які у своїй масі активно співпрацювали з
УПА. Від них повстанці отримали перші відомості про дивних людей, які бредуть
через гори. Далі командування Повстанської армії стало підсилати в хати, де
зупинялися іноземці, під виглядом селян своїх людей, щоб ті в невимушених розмовах
дізналися у втікачів їхнє минуле.
Переконавшись, що вони мають справу зі справжніми
голландськими офіцерами, представники УПА в одну з ночей зібрали їх усіх з
різних сіл в одному таємному місці посеред Карпат. Там екс-полонені зустрілися
з одним із командирів УПА.
"На ньому були важка шкіряна куртка, важкі шкіряні чоботи
і цілий арсенал зброї, – згадував ван Хотегем. – Командир округу [одного з
територіальних підрозділів УПА] був справжнім сином свого народу. Як і у
більшості його земляків, його обличчя випромінювало добродушність. Але ніколи
не слід недооцінювати цих хлопців, якби вони мали щось проти вас".
Голландці за розмовою випили з командиром дві пляшки
горілки, а коли після паузи на столі з'явилася ще одна, в'язні-втікачі зрозуміли,
що тепер їх признали.
Потім воїни УПА розробили для іноземців зручний маршрут в
напрямку угорського кордону в обхід німецьких опорних пунктів. Обговоривши
деталі, офіцерів перевели в сільський будинок, щоб вони виспалися. Наступні
кілька днів їх готували до далекої дороги через гори – видали запас води і їжі,
теплий одяг, гранати та іншу зброю. А потім відправили в путь.
Більше тижня десять військових з Нідерландів подорожували по горах в супроводі двох провідників-повстанців, перш ніж вийшли до кордону й опинилися на території
Угорщини. Тут УПА їх залишила, і голландці пішли далі самі
Більше тижня десять військових з Нідерландів подорожували
по горах в супроводі двох провідників-повстанців, перш ніж вийшли до кордону й
опинилися на території Угорщини. Тут УПА їх залишила, і голландці пішли далі
самі.
Їхній шлях виявився довгим, але щасливим, і в 1945 році
всі десять колишніх в'язнів табору в Станіславі опинилися на батьківщині. Через
довгі роки, розмірковуючи на тему того, навіщо УПА допомогла офіцерам-втікачам,
голландці висунули дві версії.
Першу висловив Бентінк: мовляв, повстанці хотіли отримати
від нідерландських військових професійну допомогу в боротьбі проти німців і радянських
військ. Принаймні один з командирів УПА, розповівши Бентінку про історію
українського визвольного руху, запропонував голландцеві приєднатися до них.
Друге припущення про цілі повстанців належить ван
Хотегему, який вважав, що українські націоналісти намагалися створити мережу
прихильників своїх ідей на Заході. "Вони билися з кожним, хто був ворогом
незалежної України, – писав генерал. – Водночас вони були переконані, що після
війни Україна може скористатися симпатією людей, з якими вони підтримували
хороші стосунки".
Чим би не керувалася УПА, в України виявилося як мінімум
десять щирих друзів в Голландії.
***
Цей матеріал опубліковано в № 32 журналу Корреспондент від 17 серпня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.