Легенда канадського хокею Філ Еспозіто в інтерв’ю Олександру Пасховеру розповів, за що він ненавидить комуністів, скільки коштувала радянська повія і як потрібно тренувати молодих хокеїстів. Матеріал розміщено у №35 журналу Корреспондент від 7 вересня 2012 року.
Часу для спілкування з легендою канадського та світового
хокею Філом Еспозіто було мало. На зірку масштабу в цілу епоху збіглися відразу
три телеканали, що й не дивно: Еспозіто обожнював і ненавидів весь Радянський
Союз і соцтабір, що примикав до нього.
Еспозіто був одним з найбільших опонентів радянського
комунізму в усьому західному світі. Свою лють він вилив у легендарній суперсерії
1972 року, а потім і в своїй книзі Грім і блискавка, яка вийшла у 2003 році.
У 1970-ті вперше в історії хокею в серії з восьми матчів зійшлися дві
найсильніші збірні планети, два непримиренні світи, дві ворожі ідеології – канадські професіонали і так звані радянські любителі
У ті 1970-ті вперше в історії хокею в серії з восьми
матчів зійшлися дві найсильніші збірні планети, два непримиренні світи, дві
ворожі ідеології – канадські професіонали і так звані радянські любителі.
Льодові майданчики планети ще ніколи не бачили таких швидкостей, сутичок і
бійок.
В очах радянських уболівальників канадські професіонали –
дикі варвари, які грають без шоломів і жують жуйку. Їх капітан Еспозіто після
чергового видалення зображує на обличчі первісну лють, приставляє руку до
горла, погрожуючи при зустрічі задушити свого кривдника. Ось одне з пізніх
висловлювань Еспозіто: "Я довго грав у цю гру [хокей] і ніколи не прагнув нікого
травмувати, крім росіян у 1972-му".
Коли в останньому поєдинку в Москві льодове побоїще між
канадцями і збірною СРСР досягло свого найвищого напруження, коментатор Микола
Озеров прокричав у мікрофон фразу, яка відразу полетіла в народ: "Ні, такий
хокей нам не потрібен". У підсумку з невеликою перевагою – чотири перемоги, три
поразки й одна нічия – гору взяв капіталізм.
З того часу минуло рівно 40 років. Світ змінився до
невпізнання. Еспозіто теж. Його світогляд зробив несподіваний поворот, після
того як одна з дочок вийшла заміж за російського хокеїста Олександра
Селіванова. "У мене багато онуків, – каже з усмішкою 70-річний герой учорашніх
днів. – Але раніше я ніколи не міг би подумати, що хтось із них носитиме
російське прізвище. Я думав, що я остання людина у світі, в кого з'явиться
такий варіант".
З Еспозіто Корреспондент зустрівся у фойє готелю
Донбас-Палац. У Донецьк канадець прилетів на відкриття хокейного турніру Кубок
Донбасу на запрошення віце-прем'єр-міністра і президента хокейного клубу Донбас
Бориса Колеснікова.
- Вирішальний гол в останньому, восьмому поєдинку
суперсерії 1972 року [матч закінчився з рахунком 6:5 на користь канадців] увійшов
до п'ятірки найбільш важливих подій для країни в ХХ столітті, випередивши за
своєю значимістю навіть перемогу у Другій світовій війні. Чому?
- Я думаю, що неправильно порівнювати ці події. Війна –
там гинуть люди, а хокей – це спорт. Але та остання гра дійсно викликала
небувалий ажіотаж у країні. Я тільки після гри дізнався, що в той день всі
школи були закриті, люди не вийшли на роботу, компанії відпустили всіх своїх
співробітників до телевізора, і гол Пола Хендерсона дійсно тепер вважається
золотим. У тому числі і Хендерсон визнає, що це одна з найкращих закинутих ним
шайб. Ми на той момент не знали, настільки все було важливо.
- Може, це було так важливо, тому що та серія сприймалася
як частина холодної війни?
- Так і було.
- За що ви тоді і, напевно, зараз так не любили
комуністів?
- Основні моменти, чому я не любив комуністів тоді і не
полюблю їх ніколи, це несвобода, яку несла та система. Наприклад, якщо людина
досить розумна і у неї є здібності заробляти гроші, чому вона потім повинна була
дарувати їх державі? Я ціную приватне життя. У мене є комп'ютер, і ось одного
разу мені надсилають електронний лист. Я відкриваю і читаю: "Я щойно бачив, як
ти на своєму задньому дворі курив сигару". Тому, хто написав мені цього листа,
у мене було бажання вийти голим і показати зад. Я людина незалежна, і я ніколи
не потерплю, в тому числі і від уряду, щоб мені розписували, що мені робити, як
мені робити і коли мені щось робити. І з цим я не змирюся ніколи. Людина – це
незалежна істота. Так от, під час комунізму ні в кого не було ніякого
приватного життя.
- У книзі Грім і блискавка ви пишете про свої враження
від побаченого в Москві 1972 року. Рівень бідності ви описуєте за допомогою
таких прикладів: дівчину тут можна було зняти за плитку шоколадки, на обід
спортсменам готують ворон і т. д.
- О! Дякую за це запитання. Багато хто мене питає, які
відмінності між тим, що відбувається зараз, і тим, що я побачив у 1972 році.
Багато змінилося, але що точно не змінилося, – дівчата які живуть в Україні і
Росії, найкрасивіші у світі з усіх, що я коли-небудь бачив. Проблема тільки в
тому, що в 1972-му нам їх не показували.
- Чудово. Але такі компліменти нашим дівчатам відважують
всі наші гості. А ось про "дівчат за шоколадку", то, про що ви написали у своїй
книзі ...
- Так, дійсно ми брали із собою певні запаси і в тому числі і шоколад. Я пам'ятаю наш шоколад і
наші джинси на той момент викликали фурор. Але коли ми були в Москві, ми були
тільки в готелі і, відповідно, у палаці спорту. Нас оточували лише кілька
жінок, у них були волохаті руки, волохаті ноги, тому мене це не приваблювало.
Але можу сказати, що деякі хлопці з команди таки скористалися такою можливістю
[задешево купити увагу радянських красунь легкої поведінки].
- Розмістившись у радянському готелі, ви відчували страх
перед прослуховуванням КДБ. Я читав, що ваші побоювання виправдалися. Ви
знайшли в підлозі шурупи і, підозрюючи, що вони утримують апаратуру для
прослуховування, глухої ночі викрутили їх. В результаті на нижньому поверсі у
конференц-залі завалилася величезна люстра.
- Чутка пішла, що це зробив я, але насправді це не я.
Так, я знайшов у себе в кімнаті два жучки, два мікрофони. Один під ліжком, один
у ванній. Але я не брав участі в самому процесі відкручування лампи. Але яка
вже була різниця, ніхто не хотів зізнаватися, вирішили, що це зробив я.
- Ви оплатили тоді готелю завдані збитки?
- О так, я заплатив $ 3,8 тис., але збирали з усієї
команди. Я був капітаном, що робити, вже накоїли от таке, довелося розбиратися.
- Це не остання ваша пригода в Москві. В останній грі
Ален Іглссон [менеджер збірної Канади, співорганізатор легендарної суперсерії]
пішов до суддів розбиратися, чому ті не запалили червону лампочку, коли ваша
команда забила гол. Але він не встиг дійти до цілі, його схопила міліція.
Гравці кинулися за борт відбивати свого менеджера у радянської міліції. Ви
брали участь у цій битві?
- Я був на майданчику, ми не розуміли, що сталося. Ми
побачили, що Іглссона схопили. У моїй пам'яті ми всі були разом. Природно, ми
кинулися його захищати. Пітер Маховлич перелетів через борт і відбив його у
міліції.
- Тепер давайте поговоримо про сучасність. В Україні
мультимільйонери вкладають в хокей чималі кошти. Ви – засновник і менеджер
Тампа Бей Лайтнінг, володар престижного кубка Стенлі 2004 року, у вас
колосальний досвід. Що можете порадити їм, яких помилок слід уникати?
- З того, що я вже бачив, можу сказати, що зі своїми
цілями і завданнями вони впоралися дуже добре. Але найголовніше, на чому я хочу
акцентувати увагу, – ніколи не потрібно забувати вкладати гроші в розвиток
юнацького хокею, в дітей.
- А які ви бачите у нас помилки?
- Я в Північній Америці бачу більше помилок, ніж тут.
Дуже багато правил [перевантаження тренувального процесу], що і як ти
зобов'язаний робити, інакше ти грати не будеш, і багато дітей 14-15 років
втомлюються від цього, кидають хокей. Ми просто відбиваємо у них бажання, вони
нічого не створюють, вони не відчувають гри, вони не вкладають себе в неї, вони
працюють за розкладом. Я порадив би менше все структурувати і давати більше
грати і не забувати давати відпочивати, тому що іноді перетреновують гравців,
заганяють їх. Ось цього я бажаю вам уникнути.
- Ви раніше казали, що мінус радянського хокею в тому, що
йому не вистачало пристрасті. Навіть коли радянські гравці забивали гол, вони
не надто раділи. А зараз вам достатньо пристрасті?
- Ніколи не достатньо. Але з того часу хокей сильно
змінився. Змінився назавжди. У Канаді до 1972 року хокей – це було більше
швидкостей вперед, назад, використання силових прийомів, зіткнень, в
Радянському Союзі, Швеції, Фінляндії і в іншому світі більше приділялося уваги
контролю шайби. А тепер чомусь все змінилося. Росіяни грають, як раніше
канадці, а ми – як росіяни. Ось [форвард Вашингтон Кепітелс Олександр] Овечкін,
коли забиває гол, вже майже перестрибує [від радості] огорожу. У будь-якій
роботі, якщо хочеш зробити її добре, ти не можеш підходити до неї без
пристрасті. Я і сам не можу по-іншому. Коли я закидав шайбу, це було майже так
само добре, як секс. (Сміється.)
- Дев'ять років тому журналіст канадської National Post
Джо О'Коннор запитав вас: з якими думками ви лягаєте спати? Я повторю це
питання, щоб порівняти відповідь.
- Зараз, у моєму віці, я лягаю спати з тією думкою, що
сподіваюся вранці прокинутися. (Сміється.)
- Дев'ять років тому ви відповіли інакше. ["Я завжди
думаю про секс. І так буде до самої смерті. Я одружений на дуже красивій жінці"].
- Я вам зараз покажу. [Еспозіто дістає з кишені штанів
iPhone і з особливою насолодою показує фотографію своєї дружини Бріджит
Еспозіто в купальнику біля басейну]. Дружині 54 роки, мені 70 років. Це моя
друга дружина, але нічого страшного, таке в житті трапляється. Але більше я
ніколи не одружуся.
Уривки з книги Філа Еспозіто Грім і блискавка
"Росіяни завжди намагалися вивести нас із себе. В
аеропорту вони затримали сумки з нашим інвентарем. І змусили нас чекати чотири
години, поки вони там все перевіряли. Що вони там шукали? Ми привезли із собою
350 ящиків пива, стільки ж молока, коли, коробки зі стейками й іншою їжею.
Після прибуття в готель у нас залишилася половина, хоча частина, як
розповідали, дісталася канадському посольству. Але я в це не вірю, я думаю, що
їх вкрали росіяни"
*
"У готель нас везли два автобуси. Росія з вікон
здавалася похмурою. Кімнати готелю були старими, а нашим дружинам нема чого
було робити, бо купувати їм було нічого. Ні в кого не було їжі. Люди годинами
стояли в довгих чергах до продуктових магазинів. Коли продукти закінчувалися,
вони просто зачиняли двері, залишаючи людей ні з чим. Зняти дівчину можна було
за плитку шоколаду"
*
"Росіяни намагалися збити нас з пантелику всіма
способами. Серед ночі раптом дзвонив телефон. Я піднімав трубку – відповіді не
було. Вони не давали нам спати. Те саме відбувалося і з іншими хлопцями. Одного
разу я схопив шнур і вирвав його зі стіни. Через кілька хвилин вони постукали в
двері і попросили приєднати телефон назад"
*
"Комуністична система була мені ненависна. Я не почував
ворожнечі до російських гравців, тільки до їхнього суспільства, їхнього життя.
Нам не дозволяли виїжджати за межі Москви без супроводу. Нам сказали, що там
всюди ядерні установки і ракети, вони не хотіли, щоб ми їх бачили"
*
"В автобусі по дорозі на тренування чи ігри нас
завжди супроводжували двоє росіян "перекладачів". Ми були впевнені, що це
шпигуни КДБ. В одну з поїздок Пітер Маховлич спробував викинути їх з автобуса,
справа дійшла майже до кулачного бою. Я іноді думав, чи здатен убити
кого-небудь, взяти пістолет і застрелити. Мені довелося брати участь в хокейних
бійках, але забити кого-небудь до смерті таки не хотілося. Але я так ненавидів
комуністів з їхнім підслуховуванням, шпигунами, секретністю, довгими чергами,
що я, напевно, вбив би цих сучих синів в автобусі. І якщо б знадобилося вбити
їхніх гравців, щоб вийти переможцем, я б зробив це теж. Настільки ми хотіли
виграти"
***
Цей матеріал опубліковано в № 35 журналу Корреспондент від 7 вересня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.