Андрій Макаревич, лідер легендарної рок-групи Машина времени розповів про нинішню Росію, пошуки зовнішнього ворога в Україні і про те, чому росіян не люблять за кордоном в інтерв'ю Дмитру Громову. Матеріал розміщено в № 37 журналу Корреспондент від 21 вересня 2012 року.
Прилетівши до Києва, Андрій Макаревич у спілкуванні зі ЗМІ в точності дотримувався ритму своєї знаменитої пісні Поворот. Ексклюзивні інтерв'ю з апартаментів п'ятизіркового Прем'єр-палацу були перенесені до гримерки за сценою на Майдані і стиснуті в часі.
Макаревич спілкувався з журналістами за принципом "хто не встиг – той запізнився". Пощастило у цьому випадку лише одному Корреспонденту, який виявився першим і встиг. На запитання представників телеканалів, котрі увійшли слідком, легенда року відповідати відмовився.
Ідіотів у нас багато – приблизно півкраїни
На благодійному концерті, який Машина времени дала 15 вересня на Майдані Незалежності, у блюзовому ритмі розгойдувалися вогники смартфонів, що пишуть відео і знімають фото. Старі рокери – це напівзникла натура, яку потрібно поспішати зобразити.
58-річний Макаревич – як його називають, дідусь російського року, у свій час став викривачем суспільства маріонеток, – і сьогодні залишається на гребені політичної хвилі. Тепер його лексика змінилася – стала більш жорсткою.
Розмова з Макаревичем вийшов політичною, до музики справа не дійшла.
– Політична та соціальна криза в Росії розділила ваших колег по цеху на два типи. Перші – ті, хто пішов в астрал, абстрагувався, став "мати цю владу на увазі", як висловився Борис Гребенщиков. Це такі, як сам БГ і лідер групи Звуки Му Петро Мамонов. Інші стали в жорстку опозицію до влади, наслідуючи бунтарський дух російського року, – Юрій Шевчук, а також Василь Шумов, фронтмен гурту Центр ...
– Є ще й треті, які цілком лояльні до влади.
– А до якого табору ви себе відносите?
– До жодного Я взагалі дуже не люблю таборів. Я все життя був сам по собі і вирішую проблеми за мірою їх виникнення. Якщо мені не подобається те, що робить влада, я про це говорю. Якщо мені завтра сподобається те, що вона зробить, я про це теж скажу. Тому що професійний опозиціонер – це ще гірше, ніж професійний патріот. І те, й інше огидно.
– Чи може художник йти на контакт з владою, прагнути до взаємовигідних відносин з нею або тоді він перестає бути художником? Чи повинен справжній творець завжди бути в опозиції до влади?
– Я не думаю, що тут мають бути якісь правила. Художник повинен бути художником, і більше він нікому нічого не винен. Якщо він художник, то далі його особиста справа – дружити з владою, бути проти неї, не помічати її. Взагалі, мені здається, це цілком залежить від того, що в цей момент робить влада. Якщо вона робить щось противне уявленням художника про те, якою повинна бути влада, або якою повинне бути життя, то він повинен про це говорити. Або він може спілкуватися з музикою сфер – це його особиста справа. Ніхто нікому нічого не винен у цій ситуації.
– Нещодавно ви написали відкритий лист Володимиру Путіну, в якому звертали його увагу на те, що корупція в цілому та відкати зокрема досягли в Росії небувалих масштабів. Якої реакції ви очікували від президента? [Відповіддю Путіна на цей лист була коротка ремарка в ЗМІ. Її сенс зводився до того, що в корупції нарівні з чиновниками винні й бізнесмени: мовляв, вони дають хабарі і тим самим заохочують хабарництво.]
– Це була відмовка у чистому вигляді. Взагалі ж я ніякої відповіді не очікував. Я відчуваввнутрішню потребу йому про це [про корупцію] повідомити – від себе особисто. Я б себе недобре почував, якби цього не зробив.
– Ви отримали задоволення?
– Так, мені стало легше.
– Чи вважаєте, що сьогоднішній рок-музиці, як і раніше властива роль месіанства, як в 1980-1990-ті роки? У вас є наступники?
– Навіщо вони мені? Те, що маю я, я все одно нікому не передам. Людина з гітарою перестала бути месією років десять, може, 15 тому. Тому що минув цей час. Ніщо не буває вічним. Ця епоха скінчилася, і до цього треба ставитися нормально.
– Ваше ставлення до справи Pussy Riot? Чи вважаєте, що вона розколола російське суспільство і створила негативний імідж країни?
– Розколом суспільства займається перш за все наша влада, на жаль. І досить професійно. І мене це дуже засмучує. Суспільством, яке розкололося, керувати простіше. Використовується будь-яка нагода, щоб суспільство розколоти.
– Що ви думаєте про сьогоднішні відносини церкви і держави в Росії та Україні? Якими, на вашу думку, вони повинні бути?
– Мені не подобається, що церква перетворюється на політичний департамент влади. Це жахливо. Цей пошук якихось зовнішніх ворогів весь час ...
– Масони, антиглобалісти, держдеп США ...
– Це стара пісня, розрахована на ідіотів. І, на жаль, ідіотів у нас багато – приблизно півкраїни.
– Ви ж самі сказали в одному з інтерв'ю, що населення в Росії "не вдалося" та причини російських бід воно повинно шукати в самих собі ...
– Причини завжди потрібно шукати в самих собі.
– З'їздивши на Олімпіаду до Лондона, ви написали в блозі, що переконалися там зайвий раз: росіян не люблять за кордоном, а от, мовляв, при президентові СРСР Михайлові Горбачову любили. У чому причини тієї любові та нинішньої нелюбові?
– Змінилася наша політика. Я вважаю, що вона груба і досить агресивна, що вона абсолютно не спрямована на те, щоб до нас краще ставилися. За що нас любити?
– У чому, по-вашому, причини широко поширення українофобії в Росії і такою ж русофобії в Україні вже навіть не на політичному, а на якомусь фізіологічному рівні?
– До того часу, поки влада буде на цьому грати, це буде падати на благодатний
ґрунт. Причому це буває, я відчуваю, більше у вас, ніж у нас. Пошук зовнішнього ворога вам так само потрібний, як і нашим [керівникам].
– Прихильником якої політичної сили ви є сьогодні?
– Жодної. Я, на жаль, не бачу політичної сили, яка могла б реально щось змінити в нашій країні.
– Ви говорили, що не зустрічаєтеся і не спілкуєтеся з представниками влади. Як же ваша зустріч з Дмитром Медведєвим? [У 2010 році Макаревич запропонував чинному тоді президенту РФ зустрітися з ним та іншими відомими музикантами в рок-кафе, де вони обговорювали не лише музику.]
–Ну, була нормальна неформальна зустріч з інтелігентною, досить молодою людиною.
– Ви сказали, що на мітинги протесту не ходите, бо не вірите, що подібними діями вирішуються якісь проблеми.
– Декілька разів ходив, і знову ж в той момент, коли відчував внутрішню необхідність там опинитися. Одного разу це була Прогулянка письменників [акція протесту московських літераторів проти затримання опозиціонерів під час "безстрокових гулянь", влаштованих на знак протесту проти дій поліції під час мітингу на Болотній площі 6 травня 2012]. Вдруге це було відразу після 6 травня, коли абсолютно ні за що пов'язали величезну кількість людей. І кожного разу це мало причину, скажімо так.
– А якими методами, якщо не цим, вирішуються проблеми суспільства?
– Не знаю. У будь-якому разі не революційними. Я не знаю жодної революції в історії людства, після якої стало б краще.
– Опозиційний російський політик Григорій Явлінський нещодавно сказав: щоб Росія (і те саме можна сказати про Україну) вийшла із затяжної пострадянської кризи, потрібні дві прості речі – припинити брехати і красти ...
– Цілком правильно. Але це, на жаль, нереально. Було б дуже чудово, якби завтра все припинилося, але цього не відбудеться, і я не знаю, як цього домогтися. Я не краду і не брешу, і що від цього змінилося?
– У вас є улюблена країна, в якій вам комфортно бувати і де ви хотіли б жити?
– Я міг би жити де завгодно, але починати щось робити в іншій країні було б трохи запізно. Я вже не настільки молодий, щоб розчинитися в іншій культурі, в іншому середовищі. А жити я можу де завгодно, будь-яка країна – Ізраїль, Америка, Уганда.
***
Цей матеріал опубліковано в № 37журналу Корреспондент від 21 вересня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.