Юлія Тимошенко програє справу про вбивство Євгена Щербаня. Але чи зможе вона – як і Михайло Ходорковський – стати беззаперечним в'язнем совісті, пише журналіст Мустафа Найєм у колонці, опублікованій у №5 журналу Корреспондент від 8 лютого 2013 року.
Кожен ранок у мене починається з допиту. У будинку, де я
живу, якимось дивом зберігся гастроном. Той самий радянський гастроном з
лікеро-горілчаним відділом і Сніданком туриста на напівпорожніх полицях. Іноді
здається, що і продавщиці, і покупці тут залишилися з тих далеких часів, коли
було прийнято один з одним вітатися і обговорювати начальника ЖЕКу і вечірні
новини. Питання та критика, які я чую ранками у прилавка, часто змушують
напружуватися більше, ніж вечірні ефіри.
- Ну що ти там весь час коло та навколо?! Це ж цирк! Вони
ж її і так посадять. Ти краще запитай у цих: замовила вона його чи ні?!
- Думаєте, вони скажуть?
- Думаю, ні. Але це ж цирк! Людину садять на все життя, а
ми навіть не знаємо за що ...
Те, що у справі про вбивство депутата Євгена Щербаня
екс-прем'єру винесуть обвинувальний вирок, мало в кого викликає сумнів. І
справа тут навіть не в горезвісних "продажних судах". До цієї банальності нас
привчили ще задовго до судових процесів часів президентства Віктора Януковича.
Сама логіка подій останніх років показала, що ні українська прокуратура, ні
влада в цілому не звикли відступати від заздалегідь анонсованих перемог.
У цьому сенсі саме словосполучення "програти справу"
звучить скоріше смішно, ніж трагічно. Справжньої війни аргументів ніхто і не
очікує. Ні продавщиці, ні дипломати. Процес у справі Тимошенко навряд чи
перетвориться на справу О. Джей Сімпсона. Бабусі біля під'їзду й офісні
працівники не вдивлятимуться в екрани телевізорів і не будуть вичитувати в
ранкових газетах чергові подробиці прокурорів і адвокатів, як це було у США в
кінці 1990-х. Договірні матчі в принципі малоцікаві. Але чи будуть ті самі
бабусі й білі комірці рідше задавати собі й один одному запитання: чи винна
Тимошенко? Чи могла Юля замовити вбивство людини? Чи оплачувала вона рахунки
виконавців вбивці? Навряд чи. Питання ці кочуватимуть з ефіру в ефір. А
відповіддю їм буде тиша.
Оскільки ще два роки тому штаб Тимошенко обрав стратегію
політичного захисту лідера Батьківщини. Але якщо у газовій справі 2011 року
така стратегія в цілому спрацювала і політичний контекст процесу мало у кого
залишив сумніву, то у справі про вбивство ця тактика може виявитися згубною.
Директиви, газові контракти і заплутані схеми газових угод "50-річної давності"
мало зрозумілі звичайній людині. У цій справі їй було простіше пояснити все в
термінах "свій-чужий".
У справі про вбивство все інакше. Описати картину
цинічного вбивства в аеропорту куди простіше, ніж пояснити формулу розрахунку
ціни на газ. Допитливим покажуть і докладну схему вбивства, і фотографії з
місця злочину, і убитого горем сина Щербаня, який несподівано оживить свої
дитячі спогади і розповість, яким недобрим поглядом дивилася Тимошенко на його
батька 17 років тому. Потім з'являться заплутані, але яскраві схеми банківських
транзакцій, які ув’яжуть убивць з підсудною.
І якими б не були очевидними передумови явно
несправедливого суду, навіть у найзавзятішого фаната пані Тимошенко рано чи
пізно постане запитання: а чи могла вона дійсно замовити вбивство людини? І
першими, до кого він звернеться за відповіддю, будуть адвокати і соратники Юлії
Тимошенко. Але у відповідь на зовні переконливі доводи слідчих адвокати
продовжать говорити гасла про політичні переслідування, камери спостереження у
Качанівській колонії і звірства працівників пенітенціарної служби. Замість того
щоб обґрунтувати свою версію подій, глядача попросять включитися в боротьбу з
"кривавим режимом".
Крім політичного підґрунтя, адвокати Ходорковського демонстрували бездоганне
юридичне обґрунтування своєї правоти. Політика і холодні юридичні доводи йшли паралельно і не змішувалися
Я вже чую аргумент адвокатів, мовляв, немає сенсу
висувати аргументи проти абсурдного звинувачення і сперечатися з продажними
суддями. У відповідь було б доречно навести приклад судового процесу над
Михайлом Ходорковським. Власника ЮКОСу, так само як і Тимошенко, прийнято
називати політв'язнем. Проти нього виступала куди більш потужна російська
машина державного обвинувачення та не менш ангажовані суди і слідчі. Його так
само захищали й продовжують захищати політики і громадські діячі. Але, крім
політичного підґрунтя, адвокати Ходорковського демонстрували бездоганне
юридичне обґрунтування своєї правоти. Політика і холодні юридичні доводи йшли
паралельно і не змішувалися. Юристам було що сказати на кожен епізод
обвинувачення. Журналістам і громадянам не треба було додумувати за
Ходорковського, в чому він правий, а де його провину прикривають політичними
гаслами.
В принципі захист олігарха міг і відмовитися від такої
скрупульозної роботи, пославшись на абсурдність звинувачень. Ходорковський міг
взагалі відмовитися від участі в цьому процесі, назвавши його фарсом. І його б
зрозуміли. Чому він цього не зробив, Ходорковський сам красномовно пояснив у
листі до Бориса Акуніна. На запитання письменника, чи не правильніше було б із
самого початку оголосити: "Робіть зі мною що хочете, я в об'єктивність вашого
суду не вірю і підігравати вам не збираюся", Ходорковський відповів листом в
російському Esquire:
Ходорковський: Залишилася громадськість, інвестори, мої колеги, співробітники компанії, і я був зобов'язаний їм пояснити, що вони працювали не в злочинній групі, а в нормальній компанії
"Будете сміятися, я виявився досить наївною людиною.
Тобто у мене не було сумнівів, що прокуратура зможе довго тримати мене в тюрмі,
але я майже до кінця не вірив, що суд зможе винести обвинувальний вирок без
доказів і, головне, всупереч очевидним фактам, та ще на відкритому процесі.
<...>. Але на початку 2005 року когось кудись викликали, і тут я зрозумів
– з цими говорити нема про що. Але залишилася громадськість, інвестори, мої
колеги, співробітники компанії, і я був зобов'язаний їм пояснити, що вони
працювали не в злочинній групі, а в нормальній компанії, яка потрапила в жорна
не просто з політичних мотивів, а, головне, за звинуваченням у злочинах , яких
не було".
Сьогодні Михайло Ходорковський – на відміну від Юлії
Тимошенко – визнаний Amnesty International в'язнем сумління. І саме завдяки
адвокатам, а не політичним діячам, у прихильників і навіть багатьох опонентів
Ходорковського немає сумнівів у тому, чи не прикриває він свої промахи далеких
1990-х гаслами про політичне переслідування.
Зрештою матеріали судового процесу у справі Тимошенко ввійдуть
в історію України. Рано чи пізно цю справу має і буде розглядати інший суд та
інші слідчі. Викреслити її з пам'яті тільки на тій підставі, що у 2013-му все
було неправильно, навряд чи вдасться. Питання біля прилавків на цьому не
закінчаться.
***
Ця колонка опублікована у №5 журналу Корреспондент від 8 лютого 2013 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонено.
Відгуки та коментарі надсилайте за адресою [email protected]