Навіть досвідченим мандрівникам, які випробували на собі десятки авіаліній, не завжди відомо, що дістатися з України в Європу можна іншим шляхом і лише за $ 25, пише юрист Вадим Данков у №6 журналу Корреспондент від 15 лютого 2013 року.
Буквально за дві години їзди від українського кордону
розташований одне з найбільш недооцінених з точки зору туристичного потенціалу
міст – словацьке Кошице.
Двічі на день з Чопа в бік Словаччини йде вагончик, про який в Україні, на жаль, мало хто знає, інакше він напевно знайшов би свого пасажира
Пильної уваги мандрівника, однак, заслуговує не тільки
саме місто, але й один зі способів дістатися до нього. Двічі на день з Чопа в
бік Словаччини йде вагончик, про який в Україні, на жаль, мало хто знає, інакше
він напевно знайшов би свого пасажира, а не возив повітря, як це відбувається
зараз. Ми звикли літати на літаках, орієнтуємося в найбільших світових
аеропортах і затерли до дірок сидіння в європейських швидкісних надпоїздах, але
досвід перетину кордону в маленькому вагончику словацьких залізниць, впевнений,
мав небагато хто.
Повірте, це варто пережити: площа перед Чопським
міжнародним вокзалом з рекламними стендами глянцевих журналів аж за 2007 рік,
пара випадкових попутників, якими напевно виявляться не такі ж допитливі мандрівники,
як ви, а словаки, які приїхали в Україну за дешевим вином та цигарками,
напівзруйновані поселення за вікном поїзда в кількох сотнях метрів від кордону
з Євросоюзом і, нарешті, яскрава синьо-жовта стела Україна і прикордонні знаки
на останніх сантиметрах рідної землі. Також у звичайний туристичний пакет
входить допит "не без суб’єктивізму" й одночасне вивчення вмісту сумок і валіз
у пошуках надлишків алкоголю та тютюну у виконанні відразу п'ятьох словацьких
прикордонників і прибуття в Чьерна-над-Тісоу. Це словацьке містечко застрягло
десь в кінці 1980-х, це скоріше близнюк Чопа, ніж будь-яке з багатьох німецьких
чи австрійських євросіл.
Очікуєш від міста чогось похмурого, сірого й непримітного, але ніяк не оповитого туманом пустельного містка, що підсвічується неяскравим світлом круглих ліхтарів і веде до найсправжнісінького замку
Кошице затемна зустрічає мандрівника, який прибув до
міста вже в комфортабельному вагоні повноцінного поїзда, абсолютно неймовірним,
казковим видовищем. Дорога в центр веде через парк, не надто, треба сказати,
освітлений. Відповідно, й очікуєш від міста чогось похмурого, сірого й
непримітного, але ніяк не оповитого туманом пустельного містка, що
підсвічується неяскравим світлом круглих ліхтарів і веде до найсправжнісінького
замку, до такого, який діти, надивившись мультфільмів Діснея, бачать уві сні. З
настанням дня, з невеликим розчаруванням, дізнаєшся, що замок цей зі смарагдовим
дахом був побудований не в Середні віки для якого-небудь принца, а в самому
кінці позаминулого сторіччя місцевим архітектором Петром Якабом для себе любого.
Замок, однак, навіть втрачаючи ореол таємничості, менш прекрасним не стає.
Ще більшою симпатією переймаєшся до міста в той момент,
коли до тебе пізно ввечері в барі готелю звертається літня пара з якимось
черговим "туристичним" запитанням, а потім, помітивши, що ти просиш бармена
змішати тобі коктейль, наполягає, щоб ти неодмінно спробував домашню
50-градусну сливовицю. Бармен приносить кілька чарок, ви разом п'єте вино, смак
якому надає гостинність, розлучаєтеся добрими знайомими, і наостанок бармен начебто
по секрету повідомляє, що сивочолий чоловік, з яким ви спілкувалися щойно, –
господар готелю.
У променях сонця Кошице не менш красивий, ніж при світлі ліхтарів
У променях сонця Кошице не менш красивий, ніж при світлі
ліхтарів. Цілком передбачувано його основні пам'ятки розташовані на вулиці, яка
невигадливо називається Головною. Домінантою, як і в будь-якому істинно
європейському місті, тут виступає собор, в даному разі споруджений на честь
святої Єлизавети. Як і палац Якаба, він є, по суті, новотвором, будучи лише
недавно відновленим після однієї із середньовічних пожеж. Однак аура соборної
площі все одно оповита магією тієї далекої епохи, що пам'ятає і часи угорського
панування, і домінування австрійської корони, й османське вторгнення, і,
нарешті, тупіт чобіт чеських солдатів по бруківці на початку ХХ століття, коли
місто стало частиною Чехословаччини.
Текли століття, Кошице переходив з рук в руки, горів і
знову поставав з руїн, а незмінним залишався лише вид на величні Татри, який
відкривається з веж собору Святої Єлизавети. Недалеко від собору розташовані й
інші пам'ятки: каплиця Святого Михайла, необарочний Державний театр з танцюючим
фонтаном, не таким, як в Дубаї, звичайно, але який абсолютно гармонійно виглядає
в Кошице, церква домініканців, єзуїтський костел, Бастіон ката, який був колись
частиною оборонних укріплень і названий так, тому що по сусідству з ним
проживав міський кат. Пересуваючись від собору до костелу, від каплиці до
церкви, блукаючи вузькими вуличками, милуючись величними палацами і яскравими
фасадами маленьких будиночків, ви нескінченно полюбите це місто. Можете не
сумніватися: воно відповість вам взаємністю.
Крім того, саме ви вирішуєте, скільки заплатити за цю
любов: дістатися до Кошице можна як бізнес-класом кількох європейських
авіакомпаній за $ 1 тис., так і плацкартою Укрзалізниці до Чопа і далі поїздами
словацьких залізниць за 200 грн.
Щасливої дороги!
***
Цей матеріал опубліковано в №6 журналу Корреспондент від 15 лютого 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.