Корреспондент: Точка зору. Янукович і порожнеча

У той час як всі авторитарні лідери світу використовують телевізор для того, щоб створити ілюзорну реальність для своїх підданих, Президент України використовує його для того, щоб вибудувати ілюзорний світ для себе, пише Олександр Голубов, журналіст тижневика Корреспондент, у колонці, опублікованій у №8 видання від 1 березня 2013 року.

У всіх сучасних авторитарних країнах телевізор має для правителя майже священну сутність. Саме телевізор є сьогодні замінником кривих дзеркал, дозволяючи нинішнім вождям безперешкодно називати чорне білим і створювати для своїх співгромадян віртуальний світ, в якому їхнє злиденне становище називається стабільністю, а поразки їхніх лідерів на міжнародній арені – підступами закордонних злостивців або якою-небудь багатовекторністю зовнішньої політики.

Саме тому у всіх каудильйо, бацек та інших лідерів нації взаємини з телевізором складаються найтепліші. Хтось літає з журавлями на дельтапланах, хтось задоволено дивиться на новий ядерний реактор, через який у цій країні стає нічого їсти, хтось тисне руки ударникам праці – будь-який диктатор може вибрати собі образ за смаком.

Найважливішим з усіх цих жанрів є жанр прямого спілкування зі своїми
співгромадянами. Саме тут для вождя настає момент, коли він може виявити себе у всій красі і продемонструвати, що він все ще близький до народу

І найважливішим з усіх цих жанрів є жанр прямого спілкування зі своїми співгромадянами. Саме тут для вождя настає момент, коли він може виявити себе у всій красі і продемонструвати, що він все ще близький до народу, а чинушам не вдасться вибудувати між ним і його підданими стіну недовіри, і журналісти не зможуть перекрутити його слова. Все в прямому ефірі, тут і зараз.

Однак форма цього спілкування всюди різна. Ніхто не зрівняється з латиноамериканськими поводирями націй в умінні годинами пишномовно говорити ні про що. І як би скептично ми не ставилися до таких форм спілкування зі співгромадянами, свою функцію вони виконують – кубинський лідер Фідель Кастро, а слідом за ним й інші лідери, від каудильйо Венесуели Уго Чавеса до президента Еквадору Рафаеля Корреа, знали, як мобілізувати тисячі своїх прихильників.

На пострадянському просторі народився зовсім інший жанр – його законодавцем став російський президент Володимир Путін. Він не тільки проголошує промови з високої трибуни, але й іноді розмовляє зі співгромадянами. Включення з регіонів, численні проблеми, з якими Путін обов'язково розбереться, недбалі чиновники, яких Путін буде потім демонстративно сварити, – завдяки регулярним діалогам з країною росіяни можуть на власні очі переконатися, що їхній президент не бог, а жива людина. Він про них пам'ятає й обов'язково вирішить всі їхні проблеми. Потрібно тільки достукатися.

І це вже не латиноамериканський моноспектакль – це добре зрежисоване дійство, зі зрозумілими і простими героями і словами президента. І фабула цього дійства дуже доступна: добрий цар, який намагається вивідати у людей, де прокралися або недогледіли корисливі і недбайливі бояри. Й умовний Станіславський всередині невибагливого російського громадянина після перегляду цієї вистави цілком може крикнути: "Вірю!".

Може здатися, що діалог Президента України Віктора Януковича з країною, який відбувся 22 лютого, – таке саме явище. Спроба скористатися "прогресивним" російським досвідом, скопіювавши який, можна отримати аналогічний результат. Тільки ця подібність виключно механічна, суть спектаклю була не просто іншою – прямо протилежною тій, що роблять у путінській Росії.

В українському спектаклі глядачі і головний актор помінялися місцями. Не Янукович говорив з країною, а країна говорила Януковичу

В українському спектаклі глядачі і головний актор помінялися місцями. Не Янукович говорив з країною, а країна говорила Януковичу. Що саме вона говорила, можна зрозуміти, подивившись лише кілька секунд уривка ефіру з Кіровограда. Актриса місцевого театру, який пережив недавно масштабну реконструкцію, перетворила своє питання на хвалебну оду губернаторам і Президенту, без чиїх зусиль, за її словами, театральний колектив так би і не побачив знову рідну сцену. Ця промова змусила Президента по-справжньому розквітнути – задоволену усмішку гарант стримував щосили. І саме цього бажали ті, хто поставив усе дійство.

Грубо зрежисовані включення показали Януковичу країну, в якій майже немає проблем. Країну, в якій можна тільки дякувати Президенту за досягнуте благоденство. Не дивно, що бенефіс провінційної актриси затьмарив всі інші враження від чотиригодинного ефіру. Саме він був кульмінацією. Саме він найкраще висловлював суть того, що відбувається.

Якщо б цей "діалог" був і справді спрямованим на те, щоб зміцнити віру українського народу у свого Президента, тоді в росіян було б скопійоване все. І Януковичу довелося б обіцяти щось виправити, когось покарати і щось поліпшити. І не один-два рази, а протягом усієї передачі. Але українців ніхто не прагнув ні в чому переконати, їхня присутність перед телевізорами було потрібною лише для того, щоб надати постановці розмаху і реалістичності. Єдиним справжнім глядачем вистави був Янукович.

Навряд чи варто чекати чогось від країни, у якій людина, яка сконцентрувала у своїх руках основні владні важелі, не має навіть приблизного поняття про те, що
відбувається за межами її маленького світу

Ось в цьому і полягає вся абсурдність української постановки. Навіть для логіки авторитаризму це занадто – зрозуміло, коли вистава влаштовується для народу, але коли "народ" переконує свого лідера в тому, що у нього все добре ... Навряд чи варто чекати чогось від країни, у якій людина, яка сконцентрувала у своїх руках основні владні важелі, не має навіть приблизного поняття про те, що відбувається за межами її маленького світу у вакуумній упаковці кортежів, фактично порожній столиці в години пік на президентському шляху проходження і фальшивих діалогів з країною.

Українці змогли вкотре переконатися, у якому інформаційному вакуумі перебуває їхній Президент. Однак ця порожнеча – наслідок зусиль, які докладає його оточення, щоб створити у Президента ілюзію успішності його команди. Та й самому Януковичу, мабуть, набагато простіше повірити кіровоградській актрисі, ніж тому факту, що Україна перебуває на межі цілого ряду катастроф – економічної, соціальної та культурної. І головне, що за ці катастрофи хтось таки повинен буде відповідати. Але між Януковичем і цією невтішною реальністю поки що є така заспокійлива порожнеча.

***