Українець Віталій Ковальов, знаменитий бас, який співає в Ла Скала і Метрополітен-опері, в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповів про те, як він з диригента церковного хору перетворився на оперну зірку. А також про західну зібраність і українську розхлябаність. Матеріал розміщено у №14 журналу Корреспондент від 12 квітня 2013 року.
Ще 20 років тому скромний диригент церковного хору в
Черкасах Віталій Ковальов і не сподівався, що коли-небудь співатиме на найкращих
сценах планети на зразок нью-йоркського театру Метрополітен-опера чи
міланського Ла Скала. Можливо, цього б не сталося, якщо б у життя Ковальова не
втрутилася б її величність удача.
Вперше українському самородку без вищої музичної освіти
пощастило на початку 1990-х, коли його спів випадково почула Рената Грюніг,
швейцарська туристка і велика шанувальниця опери. Потім приголомшена Грюніг два
роки вмовляла метрів Бернської опери прослухати її протеже. Її наполегливість
відкрила для Ковальова великий музичний світ.
Вдруге йому посміхнулася удача у 1999-му. Будучи до того
моменту солістом невеликої оперної студії при театрі швейцарського містечка
Біль, Ковальов відправив свій запис для участі в найпрестижнішому міжнародному
конкурсі для молодих оперних виконавців – Operaliа. Перемога на конкурсі,
заснованому великим іспанським тенором Пласідо Домінго, українцеві не
дісталася, але й з порожніми руками він не поїхав: виступ у фіналі приніс
довгостроковий контракт з менеджерами самого Домінго.
Сьогодні Ковальов – затребуваний виконавець, в його репертуарі понад 40 ролей, а гастрольний графік включає до десяти виступів на місяць у театрах Європи та США
Сьогодні Ковальов – затребуваний виконавець, в його
репертуарі понад 40 ролей, а гастрольний графік включає до десяти виступів на
місяць у театрах Європи та США. Критика не шкодує компліментів – американські
оглядачі порівнюють його зі своїм видатним співвітчизником басом Семюелем
Реймі, а росіяни називають не інакше як новим Борисом Гмирею.
Корреспондент зідзвонився з Ковальовим, який перебував на
гастролях у Лондоні, щоб поговорити про його власну історію успіху та
українських виконавців на Заході.
- Ви виїхали з України до Швейцарії завдяки якійсь
абсолютно кінематографічній історії.
- Я диригував церковним хором у 1990-х роках. Ми давали
невеликі, хвилин на 45, концерти для туристів у Черкасах. І ось була одна літня
швейцарка, фрау Рената Грюніг, яка дуже любила оперу. Так вийшло, що в одному
творі мені доводилося співати разом з хором. Це її дуже зворушило.
Фрау Грюніг протягом двох років ходила в Бернський
оперний театр і просила, щоб мене запросили на прослуховування. Звичайно, ризик
був величезний. Але я позичив гроші, купив квиток, мені дали візу – все
вирішувалося дуже швидко.
Коли приїхав, в театрі був кінець сезону, але мене все ж
прослухали. Сказали, все добре, але в хорі місця зайняті, та й не розмовляєте
ви німецькою. Артистичний директор запропонував зайти до консерваторії, до
професора Елізабет Глаузер. Я прийшов туди до неї, почав співати арію, вона
обірвала на першій фразі і відправила за документами на вступ.
Через п'ять-шість місяців [потрібно було йти] на іспити, здавати весь курс консерваторії, все німецькою. Коли я все це переглянув, м'яко кажучи, трішки злякався. Але якщо вже почав, треба пробиватися до кінця. Все вивчив, здав
Через п'ять-шість місяців [потрібно було йти] на іспити,
здавати весь курс консерваторії, все німецькою. Коли я все це переглянув, м'яко
кажучи, трішки злякався. Але якщо вже почав, треба пробиватися до кінця. Все
вивчив, здав.
Перші два місяці фрау Грюніг допомагала з квартирою. Але
для мене це було жахливо. Подумав тоді, що єдина можливість – самому знайти
роботу. У Берні є дві великі центральні вулиці. І я просто пішов – думаю, буду
заходити наліво і направо, в магазини, ресторани [і питати про роботу]. Але
скрізь була відмова. І вже перед вокзалом випадково побачив магазинчик з
пошиття й продажу ортопедичного взуття. Його шеф дав мені заготовку,
інструменти і каже, мовляв, роби. Ну, я зробив, він подивився і сказав: "Завтра
о 7:15 на роботу". Так я по десять годин на день працював в магазині і ще
вчився.
Коли вступив до аспірантури, мій педагог попросила
прослухатися на паралельне навчання в оперну студію при театрі в місті Білі.
Мене взяли. Після закінчення аспірантури завантажили по повній програмі. Так я розпочав
свою кар'єру співака.
- Які ключові чинники допомогли вам стати затребуваним в
Європі та Америці виконавцем?
- Якщо бог дав талант, то треба старатися, бути завзятим.
Мій професор іноді мені казала, мовляв, тобі бог голос у глотку вистрілив
[нагородив голосом], так, будь ласка, працюй. Адже тут [потрібно було] вчити
німецьку, а крім німецької, досконало співати на сцені італійською, французькою
чи англійською.
З часом у мене склалися хороші стосунки з моїм педагогом,
ми розуміли один одного з напівслова. Мені здається, це один з тих чинників,
які необхідні.
Потім сором, звичайний людський сором: якщо я припиню, а
людина, Рената Грюніг, ця літня жінка, вірила в мене, допомагала, робила для
мене візи. Це, звичайно, теж іноді змушувало закрити вчасно рот і промовчати, і
стерпіти, а далі йти вчити, намагатися робити на тому рівні, який можливий, на
100%.
- Чи існують відмінності в підготовці або стилі у
виконавців – вихідців з тих чи інших країн?
- Мені здається, так. Я сам, без найменшого досвіду
навчання в Росії або Україні, одразу зіткнувся із західною політикою в
консерваторіях, де тебе ніхто не просить – ти повинен прийти підготовлений. Не
підготувався – це твої проблеми. Особливо коли ти один і тобі тато не оплачує
квартиру і не стоїть за спиною, а мама [не чекає] з одягом або приготованим
обідом. Наскільки я знаю, в Швейцарії так, в Америці.
Але одного разу я зустрівся зі студентами, які навчалися
в Росії або в Україні. Навіть піаністи, які допомагали цим співакам,
розповідали, що у них зовсім інший підхід. Піаністу потрібно буквально сидіти
зі співаком і все розучувати. І деяких співаків це розбещує. Коли вони такі
розпещені, із занадто великими запитами, розхлябаність передається в партію, в
те, що він або вона виконує. А потім розхлябаність переходить в професійну
звичку і з часом дуже заважає кар'єрі.
- В українських оперних артистів є якась сформована
репутація на Заході?
- Звичайно. Це і раніше було, і є зараз. Перший приклад –
зараз я в Лондоні співаю з Людою Монастирською, солісткою київської опери.
Коли я співав у Ла Скала, люди підходили після спектаклю,
вітали, запитували, звідки я. Я казав, що з України, і чув у відповідь: "А, ну
тепер зрозуміло, звідки голоси такі".
- На які гонорари може розраховувати успішний оперний
виконавець?
- Суму я не можу назвати, оскільки все залежить від
співака і від його імені, його професіоналізму на сцені, як він заповнює зал.
Але особливо важко зараз говорити про певні гонорари, тому що театри в багатьох
країнах переживають величезні фінансові проблеми. І це не тільки Італія, де
деякі театри просто довелося закрити. Це ще Америка, де директорам театрів
доводилося звертатися до співаків (оскільки контракти укладаються на два-три
роки вперед, коли ніхто не очікує кризи) з проханням піти на поступки.
Але в Америці простіше, тому що там переважно дохід
спонсорський. В Європі [спонсорування театрів] не користується такою
популярністю. В Італії, Німеччині уряд чи міська влада фінансує культуру.
- За тим, що відбувається на українських сценах, стежите?
Репертуар українських театрів сильно відрізняється від, скажімо, репертуару
Метрополітен-опери відсутністю постановок опер західних композиторів ХХ
століття. Як думаєте, чому?
- Театри залежать від відвідуваності. Мені здається, в
кожній країні є частина публіки, яка дуже любить модерну музику, дуже хоче
бачити її. Але в одній країні таких людей більше, в іншій – менше. І директору
театру треба вирішити, адже виникнуть фінансові проблеми. Тому що ті люди, які
люблять модерну музику, прийдуть раз, два, але вони не зможуть заповнити зали
на всіх спектаклях.
- Які останні тенденції головних сцен світу?
- Якщо дивитися по країнах, то в Італії завжди віддають
перевагу [Джузеппе] Верді, це їх композитор. У Німеччині намагаються якось врівноважити,
дати більше модерної музики, а також німецьких композиторів, того ж [Ріхарда]
Вагнера. Ну а якщо якась опера не вдалася, то, як паличка-спомагалочка, –
Верді.
Була тенденція, коли режисери хотіли вигадати щось нове,
модерне, але під музику того ж Верді. Це не завжди подобалося публіці.
Наприклад, з кінця 1990-х і десь до 2005-го були продукції, де я стикався з
модернізмом, який не завжди виправдовувався.
- Ви себе ким зараз почуваєте – українцем, швейцарцем або
громадянином світу?
- Це хороше запитання, тому що я скрізь і ніде. Мені
здається, таке відчуття знайоме кожній людині, яка тривалийчас [перебуває] в
дорозі.
***
Цей матеріал опубліковано в №14 журналу Корреспондент від 12 квітня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.