Український альтист Максим Рисанов, який підкорив найкращі сцени світу від США до Китаю і здобув прізвисько принц альта, в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповів про те, чи є гроші головним мірилом успіху. Матеріал розміщено у №17-18 журналу Корреспондент від 3 травня 2013 року.
Про Максима Рисанова, 35-річного уродженця Краматорська, вже десять років поспіль захоплено пише західна преса, а російські критики називають його просто і зі смаком – принц альта.
До Рисанова віртуозною грою на цьому більшому і нижчому за тембром родичу скрипки зуміли прославитися лише деякі зірки світового масштабу на кшталт росіянина Юрія Башмета, який навчався у Львові, і шотландця Вільяма Прімроуза. Тепер визнаним метрам наступає на п'яти українець.
Зі своїми далекосяжними планами – стати альтистом-зіркою – Рисанов визначився ледь не з початкової школи. Інструмент він почав освоювати в рідному Краматорську, а коли йому було 11 років, батьки прийняли рішення відправити талановитого сина продовжувати навчання до Москви.
У російській столиці молоде дарування надовго не затрималося. Кінцевим пунктом призначення для нього завжди був Лондон – одна зі світових столиць музики, де, визнає тепер Рисанов, постійно відчувається, як кипить адреналін.
Сьогодні в послужному списку альтиста чимало нагород і значний список колаборацій. Артист встиг зіграти з безліччю колективів Європи (на кшталт Симфонічного оркестру Франкфуртського радіо і Симфонічного оркестру радіо ВВС) і Азії (Шанхайський симфонічний оркестр), а також виступити зі світовими зірками сцени.
Крім вибору рідкісного інструменту, у грі на якому, за визнанням західної преси, Рисанова вирізняє особлива віртуозність, українець відомий ще й любов'ю до сучасного репертуару
Крім вибору рідкісного інструменту, у грі на якому, за визнанням західної преси, Рисанова вирізняє особлива віртуозність, українець відомий ще й любов'ю до сучасного репертуару. Нарівні з визнаною класикою на зразок Йоганна Себастьяна Баха і Вольфганга Амадея Моцарта Рисанов виконує твори знаменитих сучасників.
Альтист, який встиг виступити на багатьох престижних сценах світу, тепер готується дати свій перший концерт у Києві, який відбудеться 15 травня в Національній філармонії.
Напередодні виступу Корреспондент подзвонив Рисанову в Лондон. Під час тривалої розмови про музику і про себе артист часто сміявся, але ставав серйозним, коли мова заходила про Україну.
- У вашому репертуарі багато й класики, і сучасної музики. Що більш цікаво глядачеві?
- Знаєте, публіка – дивне тіло. Якщо публіку не виховувати взагалі, а лише давати їй те, що вона начебто любить, те, що продається, те, що легко, то, звичайно, треба грати тільки Пори року [італійського композитора Антоніо] Вівальді і ще, можливо, яку-небудь легеньку симфонію Моцарта.
Але я переконаний, що сучасну музику потрібно завжди вставляти в програму. Якщо йти винятково з розрахунку на продаж, то зрештою вийде просто примітивна поп-музика.
- Як відрізняються уподобання слухачів у різних країнах?
- Є більш традиційна публіка, як у Німеччині. Причому за рахунок того, що вона загалом дуже обізнана, вона краще сприймає те, що знає. Напевно, вони хочуть показати, що поважають власні знання.
А от у непідготовлених до класичної музики країнах, наприклад в Азії де-небудь, [все інакше]. У Малайзії мені розповідали, що програмували в одному і тому ж концерті Моцарта, який в принципі "лягає" завжди ідеально на будь-яку публіку, і [радянського композитора Альфреда] Шнітке. І ось публіка, яка абсолютно не вихована, у них немає цієї класичної культури, сприймала Шнітке краще. Для них, мабуть, ефекти великого оркестру, більш потужна, барвиста палітра мали більше значення, ніж приємна мелодія.
- Де музиканти більш схильні експериментувати?
- Я думаю, що час від часу всі колективи, що займаються серйозною музикою, зобов'язані грати сучасну музику, розвивати її. Особливо це стосується оркестрів, які хоча б частково [сидять] на державній допомозі, тому що держава зацікавлена в тому, щоб розвивати свою культуру, своїх композиторів.
Хоча зараз дуже важкі часи настали. Приміром, у Голландії закрилися близько 40% всіх оркестрів. Тому що новий уряд вирішив, що оркестрів занадто багато, що вони занадто багато витрачають на класику грошей. Це все у зв'язку з кризою. І так скрізь.
- Хто задає зараз моду в інструментальній музиці?
- Не знаю, чи можна це назвати модою. Але можу назвати кілька оркестрів, які є лідерами за своїм виконанням. Звичайно, це Лондонський симфонічний і Лондонський філармонійний [оркестри]. Дуже важливим оркестром у Європі вважається Берлінська філармонія, ще Консертгебау в Амстердамі.
Взагалі в Німеччині дуже високий рівень оркестрів та музичного життя. В Англії оркестри теж дуже хороші, але в Англії чомусь завжди гірше платили.
- А що визначає успішного музиканта – співпраця із зірковими колективами або гонорари?
- Рівень гонорару, звичайно. Але знаєте, не всім відомо, хто скільки отримує. Все відбувається між організатором та агентами. Це у жодному разі не може визначити, наскільки музикант відомий, і вже точно – наскільки він хороший.
Якщо читати біографію музиканта, то в ній хотілося б бачити відомі назви або хоча б прізвища диригентів. Це надає значущості.
Але є категорія музикантів, у яких не склалося, але зовсім не через те, що вони погано грають. Просто є люди з не дуже поступливим характером. Адже зараз мода серед класичних музикантів-зірок бути дуже поступливим, бути таким дружелюбним з усіма, таким нейтральним. Якщо, наприклад, ще 20 років тому в моді були діви – співачка або балерина мала приїхати й обов'язково влаштувати страшний скандал, – то зараз все по-іншому.
- Наскільки щільний зараз ваш графік?
- Близько 100 [концертів на рік].
- В інтерв'ю п'ять років тому ви сказали, що в Україні до вас нікому немає діла. Зараз ситуація змінилася?
- Мені здається, Україна живе в своєму міхурі. Ось дивіться, я народився в Україні і в принципі жодного разу не мав у Києві жодного концерту. Була одна поява, в рамках фестивалю Бріттена [Britten Festival Kyiv], його влаштовував скрипаль Дмитро Ткаченко. Але мені здалося, що там могли обійтися і без мого виступу.
Хоча Київ – чудове місце, мені б хотілося там більше грати. Просто мені здається, що там є люди, які думають, що немає чого когось запрошувати з-за кордону. Бо це ж дорого для України. Мені довелося зменшити свій гонорар у десять разів заради того, щоб зіграти на батьківщині.
- Як ви вважаєте, що повинно відбутися в Україні, щоб музиканти перестали виїжджати за кордон у пошуках професійної реалізації?
- Це неможливо змінити доти, поки не з'явиться нормальний приплив грошей. Все залежить, на жаль, від грошей.
Молодий музикант, коли підростає, дуже хоче стати солістом, тому що він хоче мати нормальне життя і багато заробляти. Хоча в порівнянні з тим, що було 20-30 років тому, молоді, навіть найвідоміші музиканти вже так багато не заробляють. З однієї простої причини – раніше продавалося багато записів, ці контракти дискові з Deutsche Grammophon, EMI, Sonny, це все приносило гарні гроші.
Якщо [ізраїльський віолончеліст] Міша Майський за всю свою кар'єру продав 1 млн дисків, а для класичного артиста це величезна кількість, то зараз найпопулярніші музиканти, напевно, продають максимум 10-20 тис. Тому що як тільки диск виходить, він відразу з'являється на Spotify [онлайн-сервіс, що пропонує прослуховування музики багатьох лейблів], на який, я впевнений, всі підписані, і там все безкоштовно.
Так от, справа в тому, що потрібно виховувати культуру камерного музикування і культуру оркестрового музикування. Тому що зі 100 осіб струнників 99 все одно опиняться в оркестрах. Але в чому проблема – проблема в тому, що в оркестрах не платять, а про камерну музику я взагалі мовчу. Цього жанру взагалі не існує ні в Україні, ні в Росії. Тобто ніхто не ходить на квартети, ніхто не ходить на тріо, а це насправді справжнісіньке коріння, від чого все походить.
- Громадянином якої країни ви себе почуваєте?
- Це важкий момент, тому що я все-таки в Лондоні вже 17 років живу, але, тим не менш, моя сім'я і дуже багато родичів – в Україні, і у них немає планів звідти їхати. Тому обох [країн].
- Яку музику слухаєте у вільний від роботи час?
- Раніше слухав щось, а тепер абсолютно перестав. Можливо, іноді який-небудь джазик. Але я абсолютно вже не стежу за тим, що відбувається у світі поп-музики. Раніше мені подобалися Майкл Джексон, Стінг.
Стінга, до речі, зустрічав. Коли у нього був день народження, я брав участь у концерті. Там практично весь концерт був класичний, тому що він сам контрабасист. Йому подобається класична музика, це відчувається по його піснях.
***
Цей матеріал опубліковано в №17-18 журналу Корреспондент від 3 травня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.