Прогрес України стане можливим, коли українці почнуть чути й поважати один одного і перестануть нарешті гризтися з найдрібніших приводів, пише Вахтанг Кіпіані, головний редактор сайту Історична правда, у колонці, опублікованій у №19 журналу Корреспондент від 17 травня 2013 року.
Кілька років тому відомий у минулому письменник, а потім
і до цього часу – політик, Володимир Яворівський вів на національному радіо
цикл передач під загальною назвою Що ж ми за народ такий?. Зізнаюся, що передач
цих я не слухав, що не потрапляю в цільову аудиторію, але сама постановка
питання правильна. Розібратися у собі – перший крок до вирішення будь-якої
проблеми.
Я досить давно живу в українському сегменті інтернету – ще
з того часу, коли про жодні Google, YouTube і Facebook і мови не було. Досвід,
"сын
ошибок трудных", дозволяє сформулювати кілька закономірностей. Які, за
певної частки припущення, виходять далеко за мережевий світ. Це ж тільки
неофітам здається, що в комп'ютері можна бути не тим, ким ти є. Навпаки – саме
в інтернеті, особливо в соціальних мережах, ми такі, які ми є насправді. І як
окремі люди, і як нація.
Почну здалеку. Кілька років тому працював редактором
щотижневого журналу. І напередодні виходу свіжого номера вивішував обкладинку,
створену талановитим дизайнером, в блог у Живому журналі – тоді найпопулярнішому
майданчику для вітчизняних блогерів. Одночасно колега викладав cover на один з
професійних форумів, де спілкувалися люди, що роблять світові, в першу чергу –
американські, журнальні бренди.
Нашій людині обламати того, хто працює, робить, докладає зусиль, – простіше простого. А вже штовхнути того, хто оступився, помилився, – просто, як води
попити. Ми піднімаємося тільки на приниженні іншого
Що було потім? Наші співвітчизники першою справою
влаштовували суд Лінча – і обкладинці, і мені, і тому "криворукому", хто її
робив. Іноземці ж відзначали переваги, а якщо і знаходили недоліки, то
висловлювалися більшою мірою делікатно. І так повторювалося з тижня на тиждень.
І добре, якби "аналітики" були професіоналами у журналістиці, дизайні,
видавничій справі. Нашій людині обламати того, хто працює, робить, докладає зусиль,
– простіше простого. А вже штовхнути того, хто оступився, помилився, – просто,
як води попити. Ми піднімаємося тільки на приниженні іншого.
Урок перший: не звертати уваги на анонімів. Натовпи
безликих коментаторів на сайтах Корреспондента або Української правди ніколи не
замінять професійної або дружньої експертизи. Істина не народжується у вереску напівбожевільних,
які визнають тільки два кольори – білий (для себе) і чорний (для решти).
Початок травня – просто роздолля для мережевих анік-воїнів.
Війна закінчилася в 1945-му, але це зовсім не означає, що сотням тисяч людей в
ці дні прийде в голову пом'янути полеглих, підфарбувати похилу огорожу на
найближчому військовому кладовищі, допомогти по господарству одинокому ветерану
Червоної армії чи УПА. На це часу немає. Йде велика вітчизняна віртуальна
війна. За що? Та за що завгодно – хоча б за або проти георгіївських стрічок, за
бандерівців або за бандероловів.
Все найстрашніше, що ми знаємо про війну, – правда. Ми самі тому доказ. У набагато простіших, що не загрожують життю ситуаціях, поводимося як звірі. Бризкаючи ненавистю
Звідси другий урок: все найстрашніше, що ми знаємо про
війну, – правда. Ми самі тому доказ. У набагато простіших, що не загрожують
життю ситуаціях, поводимося як звірі. Бризкаючи ненавистю. Перетворюємо друзів
на ворогів. Шукаємо привід причепитися до будь-якої "інакшості", яка не несе
загрози – до іншого кольору шкіри, незрозумілої релігії, мови, слів якої не
розібрати, сексуальної орієнтації і так далі.
Невже так важко прийняти як символ віри: тебе не чіпають –
проходь повз. Саме в цій банальності – запорука виживання. І людства,
розділеного тисячами ліній, і країни. Не подобається – не дивися. Не кличуть –
не набридай.
Наша національна ідея – це виняткова нетерпимість до чужої думки. Ми ніколи не впустимо шансу пересваритися з іншими українцями з найбільш незначного приводу
Напівжартома, кажу, що сформулював національну ідею. Ту
саму, яку ось вже більше 20 років намагаються сконструювати філософи та
письменники. Отже, наша національна ідея – це виняткова нетерпимість до чужої
думки. Ми ніколи не впустимо шансу пересваритися з іншими українцями з найбільш
незначного приводу. Про що б ти не мріяв вголос, що б не написав, що б не
зробив – обов'язково знайдеться випадковий перехожий, який не забуде кинути в
тебе камінчик, а то й щось поважче. Причому вражає завзятість, з якою
співгромадяни, здається, життя готові покласти на те, щоб довести
неправильність твоїх думок і вчинків.
А це ж так просто. Кожен має право на помилку. Кожен має
право на приватність. Кожен має право на те коло спілкування, яке сам собі обрав.
Не кажучи вже про те, що ми не зобов'язані слухати кожного, хто вирішить
висловити в обличчя все, що у нього наболіло. І взагалі, іноді змовчати означає
зберегти мир.
"Якщо вам в мені щось не подобається – не обов'язково
ставити мене до відома про це. Постарайтеся пережити цей шок самостійно" –
прочитав на картинці в інтернеті. Добре сказано. Нехай буде уроком № 3.
Досвід націй і країн, які набагато успішніші, ніж ми, свідчить про те, що треба вміти об'єднуватися. Для великих цілей. Одна з них –поважати людину. Особливо –
несхожу на тебе
І головне. Досвід націй і країн, які набагато успішніші,
ніж ми, свідчить про те, що треба вміти об'єднуватися. Для великих цілей. Одна
з них – поважати людину. Особливо – несхожу на тебе.
***
Цей матеріал опубліковано в №19 журналу Корреспондент від 17 травня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.