RU
 

Корреспондент: Донецький мрійник. Інтерв’ю з художнім керівником донецької Опери Вадимом Писарєвим

6 червня 2013, 08:47
0
30
Корреспондент: Донецький мрійник. Інтерв’ю з художнім керівником донецької Опери Вадимом Писарєвим
Фото: Фото Наталі Кравчук
У 1995 році ЮНЕСКО визнала Дмитра Пісарєва найкращим танцівником світу

Вадим Писарєв, танцівник-зірка і художній керівник Донецького національного театру опери та балету, в інтерв’ю Ірині Соломко розповів про створення в Україні сцени-флагмана світового рівня, потягу до культури в Донецьку і театральній дружбі з Людмилою Янукович. Матеріал розміщено у №21 журналу Корреспондент від 31 травня 2013 року.

Кабінет Вадима Писарєва, художнього керівника Донецького національного театру опери та балету, – найкраще свідчення про життя, характер і звички свого господаря. Праворуч від його робочого столу – численні ікони, адже знаменитий танцівник 1990-х, а тепер відомий балетмейстер – людина набожна і неодноразово бував на Афоні. Прямо перед столом на невеликому приставному столику – колекція каміння, яку Писарєв під час розмов перебирає, окремі екземпляри подовгу тримаючи в руках. А стіни обвішані портретами, які зображують його самого на піку балетної слави.

Писарєв зробив чи не найгучнішу кар'єру серед балетних зірок, народжених в Україні у другій половині ХХ століття. Талановитий юнак танцював на двох найкращих сценах СРСР, стажувався в Москві у Большому театрі і потім працював у ленінградському Маріїнському, – обидва на Заході донині вважаються головною цитаделлю російської балетної школи. А у 1995-му ЮНЕСКО назвало Писарєва найкращим танцівником світу.

З таким титулом він міг розраховувати стати солістом будь-якої балетної трупи Європи чи Америки, і саме так найчастіше роблять багато хто з вітчизняних зірок, які досягли високих результатів. Але він розпорядився своїм життям інакше – повернувся в рідний Донецьк, де очолив театр, який при ньому не тільки став одним з найкращих у країні, а й перетворився на своєрідну кузню кадрів для всього світу.

Саме на цю сцену, ближче до Писарєва, зі столиці в останні роки перебрався міжнародний стартовий майданчик для молодих талантів – Конкурс балету імені Сержа Лифаря. Також під його крилом проходить не менш значущий фестиваль – Зірки світового балету.

Втім, Писарєв на короткій нозі не тільки з танцівниками-знаменитостями з різних країн, а й з дружиною Президента: Людмила Янукович, яка доводиться йому кумою, ніколи не пропускає прем'єрних постановок театру.

У першу чергу про свій театр, а також про владу і, нарешті, про балет Писарєв розмовляв з Корреспондентом, перебираючи, за своїм звичаєм, улюблені камені.

- Чому, коли, напевно, половина жителів Донецької області вже виїхала до Києва і зайняла там високі посади, ви все ще тут?

- Я тут народився і люблю це місто. Це не високі слова. Багато вкладено життєвої енергії сюди, у цей театр і цю землю.

- Але вам пропонували перебратися до Києва?

- Ще з часів СРСР, але мене бог завжди сюди повертав.

- А якби вам запропонували портфель міністра культури? Адже ходили такі розмови.

- Так, ходили. В галузі балету – репертуарної політики, школи – я справжній професіонал. Міністерство – це інше: там папери, бюрократія, багато чужих галузей. Це важко для мене.

- Я чула, у вас є ідея створення так званого президентського театру, який би збирав найкращих танцівників.

- Так, це має бути зразок для всіх театрів, як у радянський час були Большой або Маріїнка. Сьогодні в Україні два флагмани – це київська і донецька опери. А можливо, і навпаки – Донецьк, а потім Київ. Тому що у нас є постановка Летючого голландця [Ріхарда] Вагнера. Це та висота, яку може собі дозволити тільки театр світового рівня. І ми її потягнули.

А що зробили Київ, Львів, Одеса? Ось тому і має бути такий президентський театр, а його вистави повинні стати візитною карткою, за якою Україну впізнаватимуть у світі.

- Що ж ви не їдете в Київ, не допомагаєте столичній опері стати таким флагманом?

- Я вже тут звикся. Цього року у нас буде вже 20-й фестиваль Зірки світового балету. Звичайно, я вже настільки міцний, що потягну будь-який театр світу. У мене була пропозиція Данський королівський балет очолити, і, можливо, коли наш театр закриється на ремонт, я туди і піду тимчасово. Але у мене зараз немає бажання працювати за кордоном.

- А було колись? От ви з дружиною не виїхали до США на піку слави, хоча могли. Ваша доля напевно склалася б по-іншому у світовому балеті.

- У світовому балеті я тут [в Донецьку], можливо, зробив навіть більше ім'я. Я організатор найпрестижніших фестивалів. У мене ж всі зірки в гостях, починаючи від [легенди світового балету Юрія] Григоровича і закінчуючи Світланою Захаровою [російською примою, яка виступала у найкращих театрах світу]. Хіба це не велике щастя?

Я їх і у Франції збирав. Ми на день по чотири вистави давали. Квитки по 500 євро, і все розкуплено. І я директор цього гала-концерту, такий от хлопець з Донецька.

- Ви згадали про ремонт. Коли він буде?

- Коли востаннє в Донецьку танцювала [відома грузинська балерина] Ніна Ананіашвілі, вона навіть зі сцени сказала, що не скрутила фуете, тому що кострубата сцена. І це правда. У нас влітку дах зірвало, коли був шторм, всю сцену залило водою, ось її і викривило.

Взагалі наш театр був створений як драматичний, а використовується як балетний і оперний. До нас почали їздити зірки, і ми задихаємося: не вистачає гримерок та репетиційних залів. Немає і ар'єрсцени. І це треба змінювати. Донбас заслуговує цього.

От ви думаєте, на Євро глядачі ходили на стадіон? Ні, перед грою з прапорами вони йшли до нас. Залишали їх у фойє, а самі дивилися Аїду, Кармен, Собор Паризької Богоматері. Жодного вільного місця не було.

- Дорого коштуватиме ремонт?

- Звичайно, це великі гроші – близько 500 млн грн. Це має бути державний проект, але за підтримки спонсорів. Я говорив зі своїми друзями, великими бізнесменами, які представляють японські компанії, – вони вже готові вкласти по $ 50 млн.

- Очевидно, що без підтримки Президента реалізувати це буде складно. Ви вхожі в його сім'ю. Вже обговорювали це з ним?

- Я цю тему не обговорював, оскільки я не настільки вхожий, як ви кажете. Можливо, раніше ... Сьогодні всі вони вже там [у Києві] і на іншій хвилі. А ми тут і продовжуємо нашу роботу.

Не знаю, як воно буде, але хотілося б, щоб театр процвітав. Адже у нас повні зали, без реклами люди йдуть. Наприклад, у неділю була опера Чіо-Чіо-сан, і повний зал, який приносить нам 60-70 тис. грн. Летючий голландець дає 200 тис. Ми заробляємо і можемо ставити нові вистави.

- Хто ваша публіка?

- Найчастіше – і не дивуйтеся цьому – молоді люди. Ми не маємо права показувати щось посереднє.

- Театр самоокупним?

- Так, крім Летючого голландця, який йде за підтримки компанії СКМ, у нас спонсорів немає.

- Як ви вважаєте, чи може і чи повинно мистецтво бути прибутковим?

- Я дивлюсь на історію Большого театру, Маріїнського, паризької Гранд-Опера. Завжди театри дотувалися державою.

- Тобто і вам держава допомагає?

- Так. Але цих коштів недостатньо. Адже в чому наша проблема? У нас випускаються учні, дуже талановиті, але вони відразу йдуть або за кордон, або в Київ, Одесу і Львів. А все тому, що у нас найнижча зарплата.

- І скільки у вас отримує артист?

- 2-3 тис. грн., а в Києві – 6 тис.

- Чому так?

- Ось така несправедливість. Опера звання національної [статус забезпечує надбавки артистам] отримала ще чотири роки тому, але питання надбавок ніяк не вирішиться.

- А як живуть артисти?

- За рахунок гастролей. Та й ми намагаємося, як можемо, їх стимулювати.

- А скільки артист може заробити на гастролях?

- 10 тис. грн., а іноді й більше за одну гастроль.

- Вам не шкода, що в Донецьку так багато багатих людей і вони вкладають сотні мільйонів доларів не в театр і високу культуру, а у футбол?

- Дуже прикро. Я б взагалі замість ремонту побудував новий театр – справжній і сучасний. Як в Осло, де глядачі можуть підніматися на дах будівлі, прогулюватися там, заглядати в балетні зали. Він розташований на березі фіорду, а наш був би на Кальміусі. Але я можу тільки мріяти про це.

У Донецьку поки що керуються тимчасовими категоріями. Напевно, потрібно досягти певного віку, щоб зрозуміти справжні цінності. Я розумію, що футбол – це добре, це здоров'я. Але він, як і весь спорт, не несе високої духовності. Я, звичайно, пишаюся і Шахтарем, і за нього Рінату Леонідовичу [Ахметову, донецькому мільярдеру] вдячний, але я дивлюся далі, вглиб.

- Дружина Президента, кажуть, часто приходить до вас у театр?

- Так, вона щиро любить театр і розуміє. Завжди нас підтримує.

- Яким чином?

- Морально, її присутність – це велика честь. Я навіть думаю, що багато хто приходить подивитися на неї.

- Вона щотижня приходить?

- Ні, але фестивалі та прем'єри не пропускає. І ми за це її любимо, поважаємо і навіть оберігаємо.

- Від журналістів?

- Так, від вас. Тому що вона заслуговує тільки уваги і любові.

- У вас з нею дружні стосунки?

- Я б сказав, дружба в рамках театру, хоча вона і хрестила мою [дочку] Олександру і ми – куми.

- Ви вже знаєте свої плани на найближче майбутнє?

- Я щодня починаю з нуля. Наприклад, зараз у мене цікаве завдання – робота з міністерством культури Об'єднаних Арабських Еміратів. Вони створюють академію танцю. Полечу туди через тиждень. Хочу зробити там крім гастролей трупи ще й центр мистецтв світового масштабу, де б і українці зайняли гідне місце.

***

Цей матеріал опубліковано в №21 журналу Корреспондент від 31 травня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: операДонецькінтерв'юВадим Писарєв
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Читати коментарі