Трудові відносини в українських компаніях нагадують Європу 1930-х років. Роботодавці домагаються результатів від підлеглих за допомогою грубості, самодурства і фінансового свавілля. Люмпенізовані співробітники відповідають презирством, низькою віддачею і безініціативністю, пише Катерина Іванова у №24 журналу Корреспондент від 21 червня 2013 року.
Українцям, які
мають уважних і мудрих керівників, можна сказати, дуже пощастило: щасливчиків,
задоволених своїм начальством, в країні небагато. Згідно з даними опитування
міжнародного кадрового порталу HeadHunter, серед офісних трудівників таких лише
10%, в той час як 75% дотримуються зовсім іншої думки, вважаючи, що роботодавці
порушують їхні права.
Серед незадоволених
киянка Олеся Гунько, яка ще зовсім недавно працювала в кадровому відділі
української компанії, що виробляє снеки, – її назву Гунько вважала за доцільне опустити. Поступаючи туди на
роботу, вона написала відразу дві заяви – про прийом і про звільнення, з
відкритою датою. За словами Гунько, таким було обов'язкове правило в компанії
для всіх кандидатів, щоб з часом керівники без зайвих проблем могли позбутися
невідповідних співробітників.
Втім, Гунько ніхто
не звільняв – три місяці потому вона пішла сама. Таке рішення вона прийняла
через прийнятий там режим отримання платні.
Фото Дмитра Ніконорова
Олеся Гунько звільнилася з компанії, не бажаючи миритися з порушенням власних трудових прав
"Регулярно видавали
тільки третину зарплати [офіційну її частину], інші 70% – раз на три-чотири місяці, – згадує Гунько. –
Це було неприйнятним для мене і як для ейчара [співробітника відділу кадрів], і
як для співробітника".
Затримка або невиплата зарплати, примус до роботи у вихідні та свята, звільнення без вихідної допомоги, а також хамство на адресу підлеглих перетворилися на
норму українського ринку праці
Затримка або
невиплата зарплати, примус до роботи у вихідні та свята, звільнення без
вихідної допомоги, а також хамство на адресу підлеглих перетворилися на норму
українського ринку праці. Це пояснюється проблемною економікою, невисокою
загальною культурою, дефіцитом високопрофесійних менеджерів, а нерідко все ще
радянською ментальністю, стверджують фахівці.
Причому найчастіше
терпимість підлеглих сприяє свавіллю керівництва: щоб отримувати більш-менш
стерпну зарплату, люди готові на будь-яку роботу, сіру зарплату і навіть на
працю з ризиком для життя.
"Трудові взаємини в Україні нагадують Європу
1930-х років, де робітники, незважаючи на жалюгідні зарплати, живуть в страху
втратити місце, а роботодавці поводять себе, як маленькі боги", – порівнює британець Мартін Нанн,
гендиректор міжнародної піар-компанії Whites Communication, що має офіс в
Україні.
Тим часом фахівці в
галузі трудових відносин зазначають: скарги на начальство від українців, які
прагнуть працювати, як в СРСР, а отримувати, як у США, обґрунтовані далеко не
завжди.
Робота – вовк
На посаді старшого
менеджера з продажу в українській філії міжнародної корпорації з виробництва
комп'ютерів Dell 30-річний Олексій Кононський почуває себе як у Христа за
пазухою. Крім гарної білої зарплати, у нього солідний соцпакет з безліччю
бонусів, наприклад відшкодуванням витрат на особистий автомобіль, на якому він
їздить на роботу. Почуття захищеності Кононському також дає абсолютна
прозорість в оплаті праці.
"У тебе є ставка і
є змінна частина залежно від досягнутих показників", – пояснює менеджер.
Кононський
впевнений: у разі звільнення роботодавець виплатить йому компенсацію, і ця
фінансова подушка дасть можливість без зайвої нервозності шукати нове місце
служби. Під парасолькою іноземної компанії можна досить комфортно себе
відчувати і в Україні, переконаний Кононський, за плечима у якого досвід роботи
у вітчизняних, європейських і американських компаніях.
Якщо на Заході трудові відносини чітко обумовлені і регулюються законами, то в Україні, зокрема в українських компаніях, вони більшою мірою залежать від людського чинника
Якщо на Заході
трудові відносини чітко обумовлені і регулюються законами, то в Україні,
зокрема в українських компаніях, вони більшою мірою залежать від людського
чинника, зазначають експерти.
Наприклад, зарплата
і кар'єрне зростання найчастіше залежать не стільки від особистого результату,
скільки від близькості співробітника до начальства і симпатій керівництва. Саме
таким був перший роботодавець 25-річного Дениса Макаренка: він студентом
підробляв у харківській IT-компанії і тепер згадує, як тамтешньому директору
доводилося мало не кланятися в ноги.
"Він міг підкликати
підлеглих свистом: "Гей, пацан, іди сюди!", – розповідає Макаренко. –
А новачки носили йому напої в офіс і бігали за сигаретами".
Якщо ж директор був
не в гуморі, він міг у співробітника, що підвернувся під гарячу руку, урізати
або взагалі відібрати соцпакет.
У 46-річного
Володимира, власника підприємства з продажу медичного обладнання, який просив
не називати його прізвище у пресі, своя історія про українських керівників –
його власна. Він вважає себе жорстким начальником і впевнений, що його підлеглі
зрозуміють будь-яку жорсткість, якщо санкції відповідають провині. Приміром,
Володимир, який вважає пунктуальність своєю принциповою рисою, співробітникам
запізнень на роботу не прощає.
"Одне запізнення на
місяць без пояснення причин – безкоштовне, але за кожне наступне людина купує
цукерки на 50 грн. для всього колективу", – ділиться бізнесмен своєрідною
методикою.
Зате і до
надурочних Володимир ставиться з тією ж принциповістю: облік перепрацьованих
годин веде щохвилини, і підлеглий може цей час відгуляти в майбутньому.
Ставлення до
персоналу в українських компаніях він називає гнучким, якщо топ-менеджер –
людина розумна, і суцільним пеклом, якщо начальник – самодур.
Саме з таким типом
керівництва "пощастило" львів'янці Соломії Гунько, сестрі вищезгаданої Олесі,
коли вона працювала кредитним консультантом в одному з банків у рідному місті.
Соломія Гунько розповідає, як протягом місяця працювала з десятої ранку до
десятої вечора без вихідних і перерв на обід. А в табелі обліку робочого часу
їй не враховували ні жодної години перепрацювання, ні вихід на роботу у
вихідні. Відповідно і зарплату нараховували.
"Коли я натякнула про
мої права керівнику, мені відповіли: "Не лякай нас законами – у нас так
працюють всі", – згадує Гунько.
Невиплата зарплати, відпускних, позаурочних та інші фінансові інциденти – найбільш поширений тип порушення трудового законодавства
Невиплата зарплати,
відпускних, позаурочних та інші фінансові інциденти – найбільш поширений тип
порушення трудового законодавства, констатує Віктор Яцкін, голова Державної
інспекції з питань праці.
За оцінкою фахівців
Світового банку та Міжнародної організації праці, в Україні 20 млн громадян, що
працюють, і близько чверті з них не влаштовані на своїх підприємствах офіційно,
отримують зарплату в конверті, а отже, позбавлені можливості захищати свої
трудові права. Однак багато працівників готові миритися з цим станом справ заради
більш високого заробітку.
"Коли ми запитували
співробітників, чи не хочуть вони перейти на білу зарплату і отримувати,
відповідно, на 15-17% менше грошей, вони відповідали: "Ні, не хочемо", – згадує
випадок з власної практики директор з персоналу однієї з великих міжнародних
компаній за умови, що його ім'я і прізвище не будуть названі в статті.
Нерідко претензії персоналу до начальства бувають необґрунтованими: наприклад,
багато хто впевнений, що премія повинна виплачуватися всім без винятку, незалежно від їхньої трудової активності і результатів
Також він вважає,
що нерідко претензії персоналу до начальства бувають необґрунтованими:
наприклад, багато хто впевнений, що премія повинна виплачуватися всім без
винятку, незалежно від їхньої трудової активності і результатів.
Такий принцип
заохочення практикувався в СРСР і досі зберігся на деяких держпідприємствах,
але неприйнятний для приватних компаній, нагадують експерти.
Причому чимала
частина українців, які скаржаться на самодурів-начальників, насправді просто не
виконують в повному обсязі свої службові обов'язки. "Багато хто звик працювати
на зарплату, а не на результат, і вимогу працювати з повною віддачею сприймають
вороже", – вважає Яцкін.
Господар завжди
правий
Піти, грюкнувши
дверима, у відповідь на свавілля роботодавця здатен не кожен. Більшість
українців, обтяжених сім'єю, дітьми та кредитами, мовчки зносять будь-які
порушення, побоюючись втратити місце. Цей страх тяжіє над 77% респондентів,
опитаних Інститутом соціології НАН України, який досліджував фобії
співвітчизників. Більше вони бояться тільки зростання цін (81%).
Ні білі, ні сині комірці не готові йти на рішучі кроки, відстоюючи свої
інтереси. Тільки погрожувати страйком, не кажучи вже про участь у ньому, готові менше 10% опитаних українців
Крім того, ні білі,
ні сині комірці не готові йти на рішучі кроки, відстоюючи свої інтереси. Тільки
погрожувати страйком, не кажучи вже про участь у ньому, готові менше 10%
опитаних українців. Не розраховують співвітчизники і на допомогу профспілок: їм
довіряють лише 16% респондентів.
За часів СРСР ця
структура, а також партійна влада залишали трудящим хоч якісь шанси на захист –
партія могла поставити на місце знахабнілого начальника. У ринкових умовах
зробити це здатен лише суд.
Але і від судів діла
мало: більша частина вердиктів на користь скривджених працівників у країні не
виконується, констатує Олександр Шульга, науковий співробітник Інституту
соціології.
На відміну від
України, в державах Західної Європи роботодавця від наступу на трудові права
співробітників стримують три фактори – трудовий контракт, сильні профспілки і
чесні суди.
"Будь-який керівник
боїться того, щоб проти нього відкрили справу, оскільки [у випадку якщо він
виявиться неправим] він може бути оштрафований і навіть позбудеться посади", –
розповідає Кононський.
Проте, переймаючи капіталістичні
стандарти управління, багато керівників українських компаній взяли із західного
досвіду лише найодіозніші і давно не актуальні методи, вважають аналітики.
Час, коли персонал змушували працювати за допомогою погроз і залякувань, в країнах Західної Європи залишився в 1960-х роках. Сьогодні в основі будь-якого бізнесу лежить командна робота, лідерство, що надихає, стимули і винагороди
Час, коли персонал
змушували працювати за допомогою погроз і залякувань, в країнах Західної Європи
залишився в 1960-х роках, нагадує Нанн. Сьогодні в основі будь-якого бізнесу
лежить командна робота, лідерство, що надихає, стимули і винагороди.
Перш ніж
еволюціонувати до таких принципів, західні трудові відносини пройшли тернистий
шлях: у післявоєнній Європі робітники і службовці за допомогою профспілок
відчайдушно боролися за свої права, не бажаючи миритися з тим, що ними
зневажають.
Крім того, великі
бізнесмени в міру набуття досвіду побачили взаємозв'язок між залученістю
кожного співробітника в діяльність компанії та її капіталізацією. Це
усвідомлення породило нові методи управління, які мотивували націлюватися не
так на зарплату, а на результат. В Україні такого стилю керування, коли
роботодавець надихає колектив на продуктивну працю, у ВНЗ не вчать.
"У нас прийнято, що
керівник махає палицею, щоб швидше працювали. Інших методів ми просто не знаємо",
– шкодує Кононський.
З такими управлінцями непогано гармоніюють співробітники з люмпенізованою мотивацією до праці. Такий працівник згоден на низьку оплату, але за умови, щоб
інші не отримували більше. При цьому він безініціативний, уникає
відповідальності і виступає проти активності інших
З іншого боку, з
такими управлінцями непогано гармоніюють співробітники з люмпенізованою
мотивацією до праці – це досить численна категорія, пояснюють психологи. Такий
працівник згоден на низьку оплату, але за умови, щоб інші не отримували більше.
При цьому він безініціативний, уникає відповідальності і виступає проти
активності інших.
"Всі хочуть грошей,
але не хочуть працювати над собою – наприклад отримувати додаткову освіту,
вивчати іноземні мови. Це часто-густо", – описує типовий образ співвітчизника
Кононський.
Так, за даними
Інституту соціології, в Україні у 2012 році тільки 8,4% співробітників компаній
відвідували курси, лекції та тренінги, необхідні для професійного зростання. У
Данії це роблять 43%, у Швеції – 42%, у Польщі – 19% і навіть у Росії – понад
11%.
Тому перехід до
нового формату трудових відносин – процес обопільний, що вимагає зусиль як від
підлеглих, так і від керівників, наголошують експерти. Перші повинні подолати
страх втрати місця, а другі – засвоїти, що праця принижених і скривджених колег
ефективною бути не може.
"Піде радянське
покоління, і нова генерація працюватиме, як у розвинених капіталістичних
країнах, – робить оптимістичний прогноз київський психолог і бізнес-тренер Алла
Капацина. – Більша частина молодих людей, які народилися під час і після
розпаду СРСР, із самого початку орієнтовані на роботу з максимальною віддачею".
***
Цей матеріал опубліковано в №24 журналу Корреспондент від 21 червня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.