Українець Денис Матвієнко, ще недавно – художній керівник балетної трупи київської Національної опери, а тепер просто артист, який танцює на найкращих сценах світу, в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповів про те, як за п'ять років перетворити рідний театр на провідний міжнародний майданчик. Матеріал розміщено у №24 журналу Корреспондент від 21 червня 2013 року.
Після гучного
скандалу в київській Національній опері і поспішного від'їзду за кордон
знаменитий український танцівник Денис Матвієнко знову повертається на
батьківщину. Але ненадовго – лише для кількох виступів. З постійного місця роботи
Київ перетворився для нього на один з пунктів гастрольного графіка.
Протягом останніх
півтора років Матвієнко, який вважається знаменитістю світового класу, працював
художнім керівником балетної трупи головного театру України, а також у ній
танцював. За цей час енергійний українець реалізував з десяток проектів – від
класичних вистав до новаторських постановок, залучаючи до театру зірок
світового масштабу.
Поки глядачі
аплодували тому, що відбувається на сцені, а фахівці в галузі балету давали
високі оцінки новим спектаклям київського театру, за лаштунками назрівав
скандал. Він вибухнув, коли навесні Матвієнка без будь-яких пояснень перевели в
категорію солістів балету, позбавивши тим самим можливості впливати на
репертуарну політику. Налагодити діалог не вдалося, й артист залишив батьківщину.
Інтенсивна
концертна діяльність давно стала способом життя Матвієнка. Щойно закінчивши в
1997-му хореографічне училище, він здобув кілька гучних перемог на престижних
міжнародних конкурсах й отримав посаду прем'єра в Національній опері.
Втім, тепер артист
зізнається, що в стінах рідного театру йому завжди було затісно – протягом кількох
років він налагодив співпрацю з провідними сценами світу на зразок міланського
театру Ла Скала, паризької Гранд-Опера, санкт-петербурзького Маріїнського та
московського Большого театрів. Зробивши успішну міжнародну кар'єру, Матвієнко
повернувся в головний театр України на посаду художнього керівника.
Його недавнє звільнення з цієї посади ніяк не позначилося на міжнародній затребуваності – графік Матвієнка розписаний на місяці вперед
Його недавнє
звільнення з цієї посади ніяк не позначилося на міжнародній затребуваності –
графік Матвієнка розписаний на місяці вперед. У найближчих планах – виступи в
Пітері і Москві, а потім вечір сучасної хореографії на сцені столичного Палацу
Україна. Пов'язані з ним організаційні питання і привели танцівника на
батьківщину.
Корреспондент зустрівся
для інтерв'ю з Матвієнком в одному з київських ресторанів. Він щойно прилетів з
Нью-Йорка, де виступав разом з Американським балетним театром, і втома від
перельоту, а також зміни часових поясів заважала артисту швидко підшукувати
слова. Проте відразу після інтерв'ю Матвієнко вирушив в репетиційні зали
Національної опери: для професійного танцівника власна форма важливіша за образи.
- Зараз, коли
пристрасті, пов'язані з вашим відходом з Національної опери вляглися, як ви
оцінюєте всю цю ситуацію?
- На мій погляд,
люди, які керують театром і взагалі очолюють культуру в нашій країні, – це сірі
люди, які абсолютно не мають ніякого таланту і бажання робити щось, творити
культуру. Природно, це не мої слова, а однієї людини, яка сказала мені: своєю
появою в театрі ти створюєш величезний контраст. Це дійсно так. Не тому що я якийсь
такий. Я такий, який є, все своє життя намагався вчитися, вдосконалюватися. Так
і має бути в нашій професії.
Фото Наталі Кравчук
Природно, прийшовши
в театр, я постарався розповісти це все артистам і педагогам. Мої плани
керівництву не сподобалися. Бо якби я зміг втілити все, що було задумано, то це
багато чого сказало б про те, що робили в театрі до мене протягом років 15.
Знаєте, мені
здається, що все затихне, – як було, так і буде. І це дуже сумно. І справа
навіть не в генеральному керівництві театру, а у становищі культури в країні в
цілому. Мистецтво вимагає постійного розвитку. А тут це не відбувається.
- Тепер Україна для
вас – лише пункт у гастрольному графіку?
- Знаєте, от ви
правильно назвали: пункт гастрольного графіка. Рідний театр чомусь завжди був у
рамках гастрольного графіка. Не тому що я хотів звідси їхати, а тому що,
повторюся, будь-якій творчій людині потрібен розвиток, підживлення постійне,
щось нове. Тут цього не було.
Коли я вперше звідси
поїхав, мені був 21 рік. Я був молодий і вже тоді зрозумів, що мені тут нема
чого ловити.
На даний момент,
природно, я планую тут робити проекти. Але, на жаль, з театром не виходить
ніякої співпраці. У червні хотів зробити вечір сучасної хореографії. У ньому
мали брати участь танцівники з Національної опери України. Але співпраці не
вийшло, бо театр зробив все для того, щоб артисти не змогли взяти участь.
Хоча, нагадаю,
після скандалу генеральний директор [театру Петро] Чуприна постійно говорив про
те, що ми не можемо втрачати Матвієнка, ми знайдемо якісь шляхи співпраці і так
далі ... Але про яке співробітництво може йти мова?
- У найближчому
майбутньому який театр може стати вашим основним місцем роботи?
- Артисти мого
рівня не тримаються якогось конкретного театру. Немає такого театру, який би
зміг реалізувати голод і потреби таких артистів, як я. Тому у мене дуже багато
роботи в різних театрах, і це дуже добре, весь світ живе так.
База, звичайно,
потрібна, але я можу репетирувати в будь-якому театрі в будь-якому місті світу.
З цим проблем не буде.
Фото Наталі Кравчук
- Ви щойно
повернулися з Нью-Йорка. Публіка там більш вибаглива, ніж київська?
- Американська публіка
досить проста. Вони реагують дуже емоційно. Але їх потрібно дивувати чимось, зачіпати
чимось. І якщо виходить, то, повірте, вони це сприймають стоячи, з гучними
оплесками. А коли стоїть Метрополітен, а це понад 4 тис. зал, і стоячи тобі плескають,
і кричать "браво!", тремтіння [йде] по тілу.
- Ви регулярно
виступаєте в театрах Санкт-Петербурга, Мілана, Токіо. Як глядач там реагує на
вистави?
- Вираження емоцій
у кожної нації різне. Наприклад, в Японії досить холодно, на наш погляд, приймають:
вони не кричать "браво!". Але можуть плескати досить довго, не підвищуючи звук
і не знижуючи. В Америці, якщо щось вразило, не приховуючи емоцій, кричать і
свистять.
У Києві мені завжди
публіка подобалася тим, що вони приймають дуже чесно. Якщо артист подобається,
то не має значення, місцеві це зірки або звідкись. Як, наприклад, 3 квітня,
коду ми привозили балет Complexions з Нью-Йорка. У нас взагалі не знають, хто
це, звідки і так далі. Але нашим глядачам настільки сподобався танець,
виконання, що вони просто верещали, не приховуючи емоцій.
- Український балет
відстає від того, що відбувається на провідних світових майданчиках?
- Це дуже сильне
відставання. Якщо брати сучасну хореографію, воно почалося з того моменту, коли
сталася [Жовтнева] революція і ми опинилися закриті від усього світу. Адже весь
балет – єдина мережа, яка розвивається. Ми 70 років були закриті від того, що
відбувалося там, де з'являлися нові хореографи, були експерименти.
Коли все відкрилося
на початку 1990-х, ми, звичайно, відставали. Але, наприклад, в Росії, в тому ж Большому
театрі, на початку 1990-х зрозуміли, що, хоча класичний балет у нас попереду
планети всієї, потрібно розвиватися. І у них з'явилися гранти – адже все
пов'язано з грошима, – почали запрошувати хореографів, навчати сучасного танцю.
В Україні такого не сталося. Ми досі захоплюємося тим, що було зроблено 30-40
років тому. Все потрібно пам'ятати, це історія, але не можна жити однією
історією.
Фото Наталі Кравчук
- Які кроки
потрібно зробити в першу чергу тут, щоб надолужити згаяне?
- Взяти театр і
почати з чистого аркуша – ось що потрібно. Тому що тут проблема не лише в
якійсь одній людині. У театрі понад 1.200 працівників, і все взаємопов'язано,
всі цехи залежать один від одного. І якщо щось міняти в одному місці, це не
вилікує всю проблему організму.
Я не кажу про те,
щоб усіх вигнати, ні. Там багато талановитих людей. Просто треба міняти саму
систему роботи в театрі – вона абсолютно непридатна. Не існує ні піар-відділу,
ні креативних відділів, ні репертуарної політики – нічого цього немає.
Ми можемо зараз
існувати без мобільного телефону, правильно? Але з ним зручніше. А у мене таке відчуття,
що театр до цього часу живе, набираючи номери на стаціонарному телефоні. Можна
так набирати і далі, тільки палець втомиться і чутність погана.
Необхідна керівна
особа, не пов'язана з мистецтвом взагалі, бізнесмен, який звик досягати
результатів. У його підпорядкуванні повинні бути талановиті майстри своєї
справи – художні керівники балету й опери, яким він довірятиме.
Повинна бути
опікунська рада, куди входили б якісь компанії, багаті люди, здатні виділяти
гроші на прем'єри, постановки, реконструкцію, як у всіх перших театрах.
Я вас запевняю,
якщо так зробити, то років через п'ять театр міг би прозвучати на весь світ.
***
Цей матеріал опубліковано в №24 журналу Корреспондент від 21 червня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.