RU
 

Корреспондент: Точка зору. Минуле замість майбутнього. Нездатність українців адекватно оцінювати минуле створює проблеми для країни у світі

9 жовтня 2013, 12:34
0
47
Корреспондент: Точка зору. Минуле замість майбутнього. Нездатність українців адекватно оцінювати минуле створює проблеми для країни у світі
Фото: ffu.org.ua
Вболівальники виявили нетактовність, принісши на стадіон штандарт 14-тої дивізії Ваффен СС

Нездатність українців адекватно оцінювати своє минуле створює проблеми для сприйняття країни вже за кордоном, пише Вахтанг Кіпіані, головний редактор сайту Історична правда, у колонці, опублікованій у журналі Корреспондент від 4 жовтня 2013 року.

Дві такі різні події – варварське знищення в Харкові меморіальної дошки, встановленої у пам'ять видатного лінгвіста Юрія Шевельова, і рішення ФІФА покарати українську збірну за поведінку вболівальників на львівському стадіоні – в принципі про одне. Про те, що суспільство, яке нещодавно пережило комунізм, нездатне бачити себе з боку і реально оцінювати своє минуле.

Cуспільство, яке нещодавно пережило комунізм, нездатне бачити себе з боку і реально оцінювати своє минуле

З одного боку – учений, людина тиха і богобоязлива, з бездоганним послужним списком, який вирішив залишитися на зайнятій нацистськими окупантами території СРСР. З іншого – герб з розташованим на ньому левом і трьома коронами. Символ 14-тої гренадерської дивізії Ваффен СС Галичина. Лаврів на полі бою не здобула, але й військовими злочинами себе не заплямувала. І ось її "левик", як кажуть у Західній Україні, занесений до хендбуку міжнародної футбольної федерації як "нацистський".

Причина біди в обох випадках – звинувачення у колабораціонізмі. Термін слизький. Ніби й не зрада, а лише співпраця. Переможець отримує все. Якщо б у Другій світовій, не дай боже, переміг Адольф Гітлер, то не маршал Анрі Петен мав би ярлик зрадника і військового злочинця, а сам Шарль де Голль. У французів була держава, українці ж зустріли війну громадянами п'яти держав. І якщо з радянської точки зору у 1939-му українець, уродженець Луцька – легальний володар червоношкірої паспортини, а згодом і солдат Червоної армії, то з польської – обиватель Речі Посполитої, насильно мобілізований країною-окупантом. А якщо не насильно – чистої води колабораціоніст.

І у львівському, і харківському випадках – люди, які приймали рішення, робили це бездушно, не пропускаючи в себе, образно кажучи, особисті проблеми 33-річного викладача, який не побажав евакуюватися на схід і залишився в Харкові з літньою мамою, і прекраснодушні пориви його львівських і станіславських ровесників, які стали до лав чужої армії.

Будь-кому, хто читав щоденники Шевельова та історичні хроніки трагічної долі галицької дивізії, очевидно, що про жодну ідейну співпрацю з новими окупантами
мова не йшла. Це були стратегії виживання

Будь-кому, хто читав щоденники Шевельова та історичні хроніки трагічної долі галицької дивізії, очевидно, що про жодну ідейну співпрацю з новими окупантами мова не йшла. Це були стратегії виживання. Засуджувати людину, яка не порушила ні людські, ні божі заповіді тим, що вона опинилася по інший бік фронту, – безмежна ницість. І панове Геннадій Кернес та Михайло Добкін, які дорікають покійному лінгвісту, а також правозахисникам та активістам, виглядають ще більш цинічними, ніж у відомому відеокліпі, що зібрав вже понад 3 млн переглядів.

Нацизм – зло. Ті, кому за 40, знають це твердо, нас цьому вчили з дитинства. Але в радянській школі нічого не казали про злочини комуністів, зокрема про той нелюдський жах перших двох років "визволення Західної України". Коли смерть в обличчі офіцера НКВС постукала практично в кожну десяту сім'ю. Коли висилка до Сибіру – у вічну мерзлоту , в сніг – виявилася шансом вижити. Коли рахунок розстріляних у в'язницях і монастирях влітку 1941-го йшов на тисячі тисяч (тільки на території Львівщини – 4.140 осіб). Сморід з підвалів, де чекісти, що тікали від німців, страчували невинних, стояв такий, що німці, побоюючись епідемій, не стали відкривати всі камери. Дочекалися холодів ...

Ганьбити батьків, синів і братів убитих – священиків, селян, гуцулів у кептарях, жінок і дітей (поїдете у Дем'янів Лаз, це недалеко від Івано-Франківська, – там є невеликий музей пам'яті 524 жертв – і самі все побачите) – за те, що вони взяли гвинтівки, щоб боротися з більшовизмом, теж рідкісний цинізм. Воїни дивізії не герої, а люди, які зробили свій вибір на користь меншого, як їм здавалося, зла. Але поставте себе на їхнє місце, і навряд чи ви кинете в себе камінь.

Минуло майже 70 років. І на минулому тижні символи галицької дивізії Ваффен СС знову опинилися в руках молодих і сильних хлопців. Більшість з них не служили і не планують служити в армії своєї держави, їхнім рідним і близьким не загрожує небезпека війни. Та й лев з трьома коронами давно не символ боротьби з кривавим більшовизмом, а прикраса прапора футбольних уболівальників.

Просто на рівні здорового глузду у футболі немає місця мілітаристській та політичній символіці. Правила УЄФА і ФІФА категоричні. Так, трактування лева з коронами як неонаці-символу – звичайно, велика дурість. Ситуацію можна було б спробувати змінити, але це довгий шлях, і не факт, що його вдалося б пройти до кінця. Фундамент сучасної Європи стоїть на руїнах Третього рейху. Це є непорушним.

Всі ці складні біографії національних лідерів, націоналістичні скелети в шафах,
не так і не туди проведені Йосипом Сталіним і його сателітами кордони вже мало кого в європейських столицях цікавлять. Люди живуть майбутнім. І непогано живуть

І заради угорців, хорватів або українців ніхто не буде повторювати забуті слова. Всі ці складні біографії національних лідерів, націоналістичні скелети в шафах, не так і не туди проведені Йосипом Сталіним і його сателітами кордони вже мало кого в європейських столицях цікавлять. Люди живуть майбутнім. І непогано живуть.

Спроба показати на футбольному матчі щит із символікою дивізії СС, хай і фронтовою, а не каральною, виглядає плювком. У ту Європу, де пам'ять про війну – доля музеїв і пошуковців, які по вихідних ховають солдатів всіх армій. Часто у спільних могилах. І це правильно.

У той день ми грали з командою Сан-Марино, однієї з найменших і найбільш беззахисних держав світу. Проти чиновників, вчителів та листонош, які у вільний від роботи час не проти поганяти з м'ячем. І ті вболівальники, які принесли на цей матч штандарт 14-тої дивізії Ваффен СС, продемонстрували цинізм і нетактовність. У першу чергу до пам'яті тих юнаків, своїх ровесників, чиї труни у 1944-му були покриті саме такими жовто-синіми стягами.

***

Ця колонка опублікована в №39 журналу Корреспондент від 4 жовтня 2013 року.

Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.

Відгуки й коментарі надсилайте за адресою  [email protected]

 

 

ТЕГИ: Українаісторіяпроблемиставлення
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Читати коментарі