Нездатність українців адекватно оцінювати своє минуле створює проблеми для сприйняття країни вже за кордоном, пише Вахтанг Кіпіані, головний редактор сайту Історична правда, у колонці, опублікованій у журналі Корреспондент від 4 жовтня 2013 року.
Дві такі різні
події – варварське знищення в Харкові меморіальної дошки, встановленої у
пам'ять видатного лінгвіста Юрія Шевельова, і рішення ФІФА покарати українську
збірну за поведінку вболівальників на львівському стадіоні – в принципі про
одне. Про те, що суспільство, яке нещодавно пережило комунізм, нездатне бачити
себе з боку і реально оцінювати своє минуле.
Cуспільство, яке нещодавно пережило комунізм, нездатне бачити себе з боку і реально оцінювати своє минуле
З одного боку – учений,
людина тиха і богобоязлива, з бездоганним послужним списком, який вирішив
залишитися на зайнятій нацистськими окупантами території СРСР. З іншого – герб
з розташованим на ньому левом і трьома коронами. Символ 14-тої гренадерської
дивізії Ваффен СС Галичина. Лаврів на полі бою не здобула, але й військовими
злочинами себе не заплямувала. І ось її "левик", як кажуть у Західній Україні,
занесений до хендбуку міжнародної футбольної федерації як "нацистський".
Причина біди в обох
випадках – звинувачення у колабораціонізмі. Термін слизький. Ніби й не зрада, а
лише співпраця. Переможець отримує все. Якщо б у Другій світовій, не дай боже,
переміг Адольф Гітлер, то не маршал Анрі Петен мав би ярлик зрадника і
військового злочинця, а сам Шарль де Голль. У французів була держава, українці
ж зустріли війну громадянами п'яти держав. І якщо з радянської точки зору у
1939-му українець, уродженець Луцька – легальний володар червоношкірої паспортини,
а згодом і солдат Червоної армії, то з польської – обиватель Речі Посполитої, насильно
мобілізований країною-окупантом. А якщо не насильно – чистої води колабораціоніст.
І у львівському, і
харківському випадках – люди, які приймали рішення, робили це бездушно, не
пропускаючи в себе, образно кажучи, особисті проблеми 33-річного викладача,
який не побажав евакуюватися на схід і залишився в Харкові з літньою мамою, і
прекраснодушні пориви його львівських і станіславських ровесників, які стали до
лав чужої армії.
Будь-кому, хто читав щоденники Шевельова та історичні хроніки трагічної долі галицької дивізії, очевидно, що про жодну ідейну співпрацю з новими окупантами
мова не йшла. Це були стратегії виживання
Будь-кому, хто
читав щоденники Шевельова та історичні хроніки трагічної долі галицької дивізії,
очевидно, що про жодну ідейну співпрацю з новими окупантами мова не йшла. Це
були стратегії виживання. Засуджувати людину, яка не порушила ні людські, ні
божі заповіді тим, що вона опинилася по інший бік фронту, – безмежна ницість. І
панове Геннадій Кернес та Михайло Добкін, які дорікають покійному лінгвісту, а
також правозахисникам та активістам, виглядають ще більш цинічними, ніж у
відомому відеокліпі, що зібрав вже понад 3 млн переглядів.
Нацизм – зло. Ті,
кому за 40, знають це твердо, нас цьому вчили з дитинства. Але в радянській
школі нічого не казали про злочини комуністів, зокрема про той нелюдський жах
перших двох років "визволення Західної України". Коли смерть в обличчі офіцера
НКВС постукала практично в кожну десяту сім'ю. Коли висилка до Сибіру – у вічну
мерзлоту , в сніг – виявилася шансом вижити. Коли рахунок розстріляних у в'язницях
і монастирях влітку 1941-го йшов на тисячі тисяч (тільки на території Львівщини
– 4.140 осіб). Сморід з підвалів, де чекісти, що тікали від німців, страчували
невинних, стояв такий, що німці, побоюючись епідемій, не стали відкривати всі
камери. Дочекалися холодів ...
Ганьбити батьків,
синів і братів убитих – священиків, селян, гуцулів у кептарях, жінок і дітей (поїдете
у Дем'янів Лаз, це недалеко від Івано-Франківська, – там є невеликий музей
пам'яті 524 жертв – і самі все побачите) – за те, що вони взяли гвинтівки, щоб
боротися з більшовизмом, теж рідкісний цинізм. Воїни дивізії не герої, а люди,
які зробили свій вибір на користь меншого, як їм здавалося, зла. Але поставте
себе на їхнє місце, і навряд чи ви кинете в себе камінь.
Минуло майже 70
років. І на минулому тижні символи галицької дивізії Ваффен СС знову опинилися
в руках молодих і сильних хлопців. Більшість з них не служили і не планують
служити в армії своєї держави, їхнім рідним і близьким не загрожує небезпека
війни. Та й лев з трьома коронами давно не символ боротьби з кривавим
більшовизмом, а прикраса прапора футбольних уболівальників.
Просто на рівні
здорового глузду у футболі немає місця мілітаристській та політичній символіці.
Правила УЄФА і ФІФА категоричні. Так, трактування лева з коронами як неонаці-символу
– звичайно, велика дурість. Ситуацію можна було б спробувати змінити, але це
довгий шлях, і не факт, що його вдалося б пройти до кінця. Фундамент сучасної
Європи стоїть на руїнах Третього рейху. Це є непорушним.
Всі ці складні біографії національних лідерів, націоналістичні скелети в шафах,
не так і не туди проведені Йосипом Сталіним і його сателітами кордони вже мало кого в європейських столицях цікавлять. Люди живуть майбутнім. І непогано живуть
І заради угорців,
хорватів або українців ніхто не буде повторювати забуті слова. Всі ці складні
біографії національних лідерів, націоналістичні скелети в шафах, не так і не
туди проведені Йосипом Сталіним і його сателітами кордони вже мало кого в
європейських столицях цікавлять. Люди живуть майбутнім. І непогано живуть.
Спроба показати на
футбольному матчі щит із символікою дивізії СС, хай і фронтовою, а не
каральною, виглядає плювком. У ту Європу, де пам'ять про війну – доля музеїв і
пошуковців, які по вихідних ховають солдатів всіх армій. Часто у спільних
могилах. І це правильно.
У той день ми грали
з командою Сан-Марино, однієї з найменших і найбільш беззахисних держав світу.
Проти чиновників, вчителів та листонош, які у вільний від роботи час не проти
поганяти з м'ячем. І ті вболівальники, які принесли на цей матч штандарт 14-тої
дивізії Ваффен СС, продемонстрували цинізм і нетактовність. У першу чергу до
пам'яті тих юнаків, своїх ровесників, чиї труни у 1944-му були покриті саме
такими жовто-синіми стягами.
***
Ця колонка опублікована в №39 журналу Корреспондент від 4 жовтня 2013 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.
Відгуки й коментарі надсилайте за адресою [email protected]