Корреспондент: Точка зору. Коли праві виявляються лівими

Ті, хто вважає, що Свобода є аналогом сучасних ультраправих партій Європи, серйозно помиляються. Скоріше йдеться про їх попередників з минулого сторіччя, пише журналіст Олександр Голубов у колонці, опублікованій у №49 журналу Корреспондент від 14 грудня 2012 року.

В останній місяць активність Всеукраїнського об'єднання Свобода лише підтвердила побоювання багатьох її супротивників у притаманному багатьом її членам антисемітизмі і гомофобії. Чого варте лише скандальне висловлювання Ігоря Мірошниченка про зірку Давида, яку новообраний депутат вирішив дати в руки голлівудській актрисі Мілі Куніс. Все це, здавалося б, говорить про те, що йдеться про ультраправу партію. Тим більше, що в самій Свободі при кожному зручному випадку не забувають згадати про свою співпрацю з європейськими партнерами, серед яких і французький Національний фронт Марін Ле Пен, і Австрійська партія свободи. На думку багатьох фахівців, ці партії заслужено є представниками крайньої правої частини європейського політичного спектру.

Правда, варто пам'ятати, що українську Свободу можна зарахувати до когорти її європейських колег лише завдяки прихильності ідеям крайнього націоналізму. При цьому упускається досить важливий момент, який впливає на реальні умови життя виборців набагато більше від будь-якої антиімміграційної або українізаторської політики. Якби Олег Тягнибок з товаришами були трохи уважнішими, їм довелося б дорікнути своїм європейським колегам у тій самій "ліберастії", якою наші націоналісти таврують своїх опонентів.

Українську Свободу можна зарахувати до когорти її європейських колег лише завдяки прихильності ідеям крайнього націоналізму

Австрійські партнери Свободи не тільки виступають проти прогресивного оподаткування, але і вимагають того ж скасування субсидій для аграріїв. Французькі націоналісти також не в захваті від надлишкової участі держави в економіці, закликаючи скоротити величезну допомогу та зменшити держбюджет за рахунок зниження податків. Все це логічно вписується в класичну модель правої політичної ідеології, коли консервативні обмеження особистої свободи йдуть під руку разом зі звільненням економіки.

З українською Свободою справа йде зовсім по-іншому. Наші націоналісти хочуть вказувати співгромадянам не тільки стать партнерів та мову, якою слід розмовляти у побуті. Економіка також повинна залишатися під пильним наглядом справжніх українців. Йдеться не тільки про прогресивну шкалу податку на доходи населення, податок на розкіш, повернення в державну власність одних підприємств і заборону на приватизацію інших. Якщо вірити партійній програмі, розвиток усіх ключових сфер економіки має контролюватися державою, як в СРСР. Правда, в активістів Свободи напевно знайдеться пояснення цьому - влада ж весь цей час була "антиукраїнською". Варто справжнім патріотам стати біля керма, і країна нарешті зітхне вільно.

Підхід цей є типово лівим. Вільний ринок - зло, з яким потрібно боротися, а підприємець - звичайний спекулянт, який експлуатує плоди праці простих робітників. І Свобода фактично є гібридом соціалізму з радикальним націоналізмом. Ще недавно партія Тягнибока так і називалася - соціал-націоналістична. У цьому, власне, і полягає її ключова відмінність від більшості європейських правих, до яких зараховує себе Свобода.

Свобода фактично є гібридом соціалізму з радикальним націоналізмом

Якщо вже шукати аналог в Європі, то набагато продуктивнішою буде спроба заглибитися в історію. Я далекий від того, щоб порівнювати Тягнибока з німецьким фюрером Адольфом Гітлером, - ні в якому разі. Однак порівняння програми Свободи і 25 пунктів програми НСДАП, оприлюдненої Гітлером 24 лютого 1920 року в мюнхенській пивній Хофбройхауз, покаже, що у сфері економіки у двох партій спостерігається чимала кількість схожих моментів. Наприклад, заклики "зломити процентне рабство" в 25 пунктах ("обмежити законом відсоток за депозитами" в українському варіанті) і "націоналізувати всі раніше створені акціонерні підприємства" ("заборонити приватизацію стратегічних підприємств і повернути у державну власність раніше приватизовані" у Свободи). І в обох випадках такі дії виправдовуються необхідністю створення "здорового середнього стану" (в німецькому тексті) і "подолати соціальну прірву між багатими та бідними шляхом створення середнього класу" (в українському).

Я рекомендую читачам самим ознайомитися з цими двома текстами і винести власний вердикт. В обох документах акцент робиться на соціалістичному розподілі цінностей, при якому пріоритет віддається представникам "титульної нації". Задля справедливості варто зазначити, що багато політиків Європи минулого сторіччя будували свою риторику і домагалися успіху саме на таких принципах, але це зовсім не приводило до повторення тих злочинів, на які пішли свого часу німецькі націонал-соціалісти. Однак зараз від подібної спроби обмежити як економічні, так і особисті свободи своїх співвітчизників в одній платформі явно віє нафталіном, вона може виявитися успішною лише в країнах, які на довгі роки були заморожені радянським режимом і пропустили той період, коли вся інша Європа вчилася на своїх помилках.

Тим часом Свобода, без сумніву, виявилася першою українською партією в реальному сенсі цього слова - з проробленими ідеологічними позиціями і реальною низовою структурою. Не дивно, що її програмні положення викликають підтримку у значної частини населення. Це говорить про те, що з точки зору політичних ідей українське суспільство перебуває там, де Європа була майже століття тому. Однак сам факт появи в Україні потужного запиту на ідеї дозволяє сподіватися, що в політику зможуть включитися і інші партії зі справжніми політичними поглядами - соціал-демократичними, ліберальними або правими. Тоді країна зуміє позбутися нині чинних політичних об'єднань, у яких на створення ідеологічних ширм для розпилу грошей немає ні часу, ані здібностей.

***

Ця колонка опублікована в №49 журналу Корреспондент від 14 грудня 2012 року.

Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонено.

Відгуки та коментарі надсилайте за адресою [email protected]